Таємний посол. Том 2
Шрифт:
Однак, коли Сіркові казали про це, він насмішкувато мружив очі і скептично похитував важкою голеною головою.
Він краще, ніж будь–хто, знав, що одного ремесла полководця тут замало, що потрібна ще виучка і майстерність усього війська і віра кожного воїна у свого ватажка і в справу, за яку він бився. Якщо такої віри нема, нема й перемоги.
Саме так вірили козаки і повсталі селяни та городяни в Богдана Хмельницького. Такої віри і він, Сірко, домагався від своїх підлеглих. І здається, досягнув цього…
Татари зупинилися за півверсти від козацьких шанців. Над ними
У бляклому небі зграями шугало вороння — вічний супутник війська і кривавих бойовиськ.
Запорожці, за своїм звичаєм, залягли трьома лавами: передня мала вести вогонь, дві задні заряджали мушкети. У центрі і на флангах Сірко поставив гармати, фальконети і гаківниці. Гармаші зарядили гармати, щоб вистрілити, як тільки татари наблизяться на політ ядра.
Хан затримувався з атакою. Досвідчений воїн, він розумів, що зібране поспіхом з усіх усюд військо може не витримати першої сутички і повернути назад. Тому на очах запорожців заходився перегруповувати свої загони, виставляючи наперед озброєних вогнепальною зброєю сейменів.
— Чорт голомозий! — вилаявся Сірко, спостерігаючи за маневрами хана. — Здається, він не на жарт заповзявся біля нас. Гадає розчавити одним ударом… Ех, був би тут Палій! Як мені зараз не вистачає його загону… Гей, Івасю, коня!
Джура підвів сірого струнконогого коня. Притримав стремено. Хотів допомогти кошовому, але Сірко відхилив його руку, бо бачив, що на нього звернуті погляди всього війська, і не хотів перед боєм показати, що його вже гнуть донизу роки і обсідають болячки. Тому сів сам. Один джура спостеріг, як напружилося все тіло старого отамана і з яким глухим свистом вирвалося з його грудей повітря. Роки брали своє…
Сірко поскакав перед лавами козаків.
— Браття, отамани, молодці, Військо Запорозьке! — звично звернувся він до воїнів. — Настала година, коли кожен повинен забути про все на світі, крім одного — як перемогти ворога. Кожен має битися сьогодні за двох, бо ворогів — не приховую цього — удвічі більше за нас. Але здавна відомо, що один добрий запорожець вартий трьох ординців. То хіба ж здригнеться у кого серце, хіба опуститься рука, якщо на нього нападе двоє або й троє?.. Пам’ятайте: Сірко ніколи не відступав! Тож чи знайдеться серед вас такий, хто сьогодні втечею зганьбить мою сивину і накличе на своє ім’я вічне прокляття й презирство всього товариства? Вірю: не знайдеться такого… Знайте: з отієї могили, — він показав рукою на горб, де стояв його намет, — я побачу сьогодні або нашу славну перемогу над Мюрад–Гіреєм, або знайду там свою смерть. Іншого бути не може. За вітчизну свою, за визволення з неволі люду християнського ми всі, браття, грудьми станемо тут проти ворога нашого ненависного, споконвічного! Перемога або смерть!
— Перемога або смерть! — відгукнулися лави воїнів.
— Умремо, але не відступимо!
— Слава батькові нашому — Сіркові!
Сірко поїхав далі вздовж неглибоких шанців, а зачаровані його проникливими словами запорожці любовно проводжали
Об’їхавши поле, що через якийсь час мало стати кривавим бойовиськом, Сірко повернув назад і зійшов на могилу. Кошова старшина і наказні отамани Іван Ріг та Іван Стягайло, які на випадок смерті кошового мали заступити його в бою, розступилися і дали йому місце на самому шпилі.
— Глянь, Іване, до хана прибуває підмога, — тихо сказав Ріг, показуючи рукою через голови ординців, що вже вишикувалися і чекали наказу атакувати.
Справді, з півдня швидко наближалося у хмарі куряви військо.
— А може, то наші повертаються?
— Ні, Івась каже, що ясно бачить татарський одяг на вершниках… Та й знамена їхні… О, я навіть сам уже бачу!
— Так, так, і я бачу, — тихо промовив Сірко. — Ну що ж, замість двох на кожного з нас тепер стає по троє ворогів. Ото і всього!
На обличчі кошового не здригнувся жоден м’яз.
— Ти так спокійно говориш, Іване! — вигукнув Стягайло. — Можна подумати, що наперед знаєш наслідок бою.
— А чому ж — знаю! — відповів Сірко. — Ми сьогодні або переможемо, або загинемо… Одного не буде: ми не здамося — і тому я спокійний. Раджу і всім вам, отамани, так настроїти себе…
Він раптом замовк. У татарському стані сколихнулися передні лави. Стрепенулися бунчуки. Замаяли знамена.
Глухо і грізно застугоніла земля.
Кримська орда пішла в наступ.
Розоривши улуси понад Альмою, Качею та Бальбеком, Палій повернувся назад, щоб вчасно прибути в стан Сірка. Хоча і поспішав, бо часу лишалося обмаль, однак пішов новою дорогою: захотілося пошарпати ще кілька улусів і визволити невільників. Шлях його лежав з Булганака на Чатирлик, а вже звідти — на Джанкой і Сиваш.
Перед Джанкоєм від полоненого чабана–татарчука Палій дізнався, що годину чи дві тому тут пройшов хан з ордою.
Худий чорний татарчук стояв перед запорожцями, злякано поводив вузькими очима, дрібно цокотів зубами.
— Куди пішов хан?
— Аллах свідок, мурзо, я не знаю, — пробелькотів хлопець і махнув рукою. — Туди десь… До Сиваша…
— Скілько було орди?
— Не знаю, мурзо… Багато.
— Ну, тисяча чи десять тисяч?.. Чи двадцять?
— Двадцять, двадцять, — закивав головою хлопчина. — А то й більше… Коли б у мене було стільки овець, скільки воїнів у хана, то я був би багатший за самого падишаха, мурзо!
Палій задумався. Між запиленими бровами різко прокреслилася глибока зморшка. Що робити? Як з’єднатися з військом Сірка?
І чим більше думав, тим ясніше ставало йому, що він припустився помилки, обравши новий, довший шлях. Коли б з Бахчисарая він попростував на Ак–Мечеть, а звідти прямо на Джанкой, то виграв би півдня і вже давно був би у запорозькому таборі. Зараз же пробратися туди голим кримським степом, де все видно як на долоні, просто неможливо. Ординці враз помітять — оточать і знищать!