Така далека подорож Чамхаба (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович

– Страхи цi перебiльшенi. Людина завжди залишається людиною.

– Будемо сподiватися.

Вечеряти в кафе Анжела не схотiла, натомiсть запросила до себе. Вiн, звичайно, був дуже радий i не приховував цього. Перспектива iнтимної обстановки викликала в нього п'янку млость.

Анжелинi батьки мешкали в невеликiй, скромно умебльованiй квартирi на другому поверсi. Стiл накрили на верандi, до якої заглядали молодi клени при свiтлi їхнє листя видавалося ще зеленiшим. "Космiчний сирота", як i слiд було сподiватися, був у центрi уваги. Особливо опiкувалася

ним Анжелина мама - ще молода, балакуча жiнка з лагiдним обличчям. Батько - високий, худорлявий чоловiк, один з операторiв автоматичної пiдземної фабрики, яка виробляє взуття, - неквапливий у розмовi, стриманий у рухах. Але з того, як вiн час вiд часу поглядав на Чамхаба, помiтно було, що ставиться до космонавта з повагою й теплотою.

Чамхабовi приємно було в їхньому товариствi, та - нiде правди дiти,коли вечеря скiнчилася, вiн зрадiв, що нарештi лишається вiч-на-вiч iз своєю нареченою. Покохав дiвчину до самозабуття, й посидiти з нею, взявши її руку в свою, було для нього справжнiм блаженством. Звучала нiжна мелодiя - та чи вiн слухав її? Сидiв як заворожений, геть забувши про все. Анжела нагадала:

– То як ти вирiшив?

– Завтра вiзьмемо шлюб, - мрiйливо обiзвався Чамхаб.
– Повiр, що далi...

– Я не про те, - засмiялась Анжела.
– Електронного павука забув?

– А...
– Вiн наче прокинувся зi сну.
– Павука? Як ти скажеш, так i зроблю.

Лагiдним жестом вона вiдкинула йому бiлявого чуба.

– Менi здається, що... це навiть цiкаво.

– Може, й цiкаво.
– Чамхаб вибачливо усмiхнувся.
– Мозок людини - це своєрiдний космос... Та в мене на думцi... Я таки доб'юся - ми туди ще полетимо! Ну, що ж, вирiшено: завтра пiду. Тiльки... тiльки обiцяй, що пiсля того ми одружимось... не вiдкладаючи. Згода?

– Авжеж, дурненький!
– засмiялась Анжела й грайливо торкнула його носа.

Хотiв поцiлувати, але вона встигла вiдхилитись. Обличчя їй зашарiлося.

– Ой, що ти... Прошу, заспокойся.

Чамхаб пiдвiвся й почав ходити по кiмнатi, засунувши руки в кишенi штанiв. Дiвчина трохи злякано стежила за ним поглядом, просила заспокоїтись i сiсти.

– Хiба можна бути спокiйним коло тебе?
– Якось наче аж сердито поглянув на неї. Ех, схопити б її на руки...

– А скiльки продовжуватиметься ця процедура?
– спитала, виходячи на веранду.

– Що?
– стрепенувся Чамхаб.
– А... не знаю.

Постояли на верандi, дослухаючись до шелесту листя.

– Ну, добре, - порушила мовчанку Анжела.
– Я туди подзвоню. I обов'язково зустрiну, коли ти виходитимеш.

Зненацька обхопив її голову долонями. Дiвчина не встигла й скрикнути, як вiн поцiлував її в губи.

II

Пiсля гiпнотичного сеансу Чамхабовi надiли на голову щось справдi схоже на срiбного павука - мнемоскоп. Напiвлежачи в спецiально пристосованому для нього лiжку, космонавт знову переживав свою останню подорож. Пам'ять розгортала дивовижно чiткi картини - усе було, як наяву. Хоча й не зовсiм: пережитi сцени й ситуацiї з'являлися водночас. В коротку мить вмiщалися яскраво висвiтленi подiї одного дня

чи цiлого мiсяця - в залежностi вiд того, яка була насиченiсть фактами. Полiт "Енея" продовжувався майже десять рокiв, а електронний "павук" знiмав карби пам'ятi всього за кiлька годин. Правда, мнемоскоп старанно "просiвав" здобуту iнформацiю, й на магнiтну котушку осiдало тiльки суттєве.

Звичайно, Чамхаб нiчого цього не вiдчував. Як тiльки апарат ввiмкнули, вiн одразу ж усвiдомив себе на космiчному кораблi. Сидiв за великим сегментом пульта керування, невiдривно дивлячись на матовий екран.

Далеке чуже сонце вже показувало свiй диск. В його промiннi можна помiтити окремi пилинки - планетна сiм'я. З кожним днем i сонце, i планети бiльшають, ростуть.

Астрофiзик їв показує фотографiї системи, зробленi крiзь рiзнi фiльтри, повiдомляє параметри, дає характеристики:

– Зiрка - пiвтори сонячнi маси, чотирнадцять планет, розмiри їх пiдлягають закономiрностi, вiдкритiй у нас*. Орбiти майже не виходять з площини еклiптики.

______________ * Тобто об'єм планет до сьомої зростає, а далi зменшується.

– Астероїди? Комети?

– Не помiчено.- їв розводить руками, нiби пробачається, що в цiй планетнiй системi немає нi астероїдiв, нi комет.

Бортiнженер Фамен усмiхається:

– Значить, не було запроектовано.

Чамхаб просить його сiсти до комп'ютера i визначити режим гальмування.

На четвертiй (1,3 маси Землi) спектографи зафiксували хлорофiл, лiнiї якого вiдсутнi в спектрах решти планет.

– Здається, вона має велику кiлькiсть зеленої маси, - каже Iв.

Чамхаб у захопленнi:

– Зелена маса? Це ж лiси i луки! Давайте так i назвемо її: Зелена!

Iв i Фамен погодились. Було вирiшено вийти на мiнiмальну орбiту навколо Зеленої, щоб вивчити її детальнiше.

Знову перевантаження, Чамхабовi здається, що весь вiн налитий оловом, важко ворухнути навiть пальцем. Зникло. I те саме тiло стало легким, як пушинка.

Безперервнi, невтомнi спостереження, накопичення й аналiз матерiалу. Так, Зелена має бiосферу! Та ще й багатющу: густi лiси, безкiнечнi луки. Коли б тут ще були гори, моря й океани, - Зелена вiдрiзнялася б вiд Землi лише розмiрами. Але жодного, бодай невеличкого водного басейну тут немає. Суцiльний всепланетний материк, втушкований зеленою ковдрою навiть на полюсах. Певно, всю вологу тримають у собi рослини.

– Якщо тут не було первiсного океану...
– з жалем почав астрофiзик, зiтхнув i замовк.

– То що?- не втерпiв Чамхаб.
– Не могли з'явитися й розумнi iстоти?

– Авжеж, - знизав плечима Iв.
– Про них не може бути й мови, ми навряд чи зустрiнемо тут навiть тварин. В кожному разi, спостережнi данi не дають для цього нiяких пiдстав.

– Про це ще рано говорити, - заперечив Чамхаб.

– Але ж не помiчено жодного стада, жодного табуна.

– Це ще нiчого не доводить. Удень вони можуть ховатися в лiсах, а пасуться вночi, - звiдки ми знаємо?

– А слiдiв цивiлiзацiї - нiякiсiньких, це вже точно, - обiзвався Фамен.