Талан
Шрифт:
Маринка. Знов бентежитесь? Ну і не пущу його...
Лучицька. Ні, ні! Я буду все робити...
Маринка. Так от і засніть.
Лучицька. Не хочеться, рибонько... Я після, після засну... Слухай, я оцей час, як злягла, все думала про себе й про його. І знаєш, на чім упевнилась? Що винувата я, а не він.
Маринка. Це якраз по-вашому.
Лучицька. Далебі! Я занадто кохала, стала зараз рабою,
Маринка. Годі, бога ради, годі! Уже знов он колотиться серце!.. Ну, нехай він зовсім правий, нехай!
Лучицька (усміхається). Так! Перевірившись у мені, він почав світом нудити... А тут ще приревнував... Лихі люде підстроїли... Але рвія - кохання!
Маринка. Так, вірю, вірю... Тільки мовчіть: бачите, і духу не вберете.
Лучицька (обніма). Не буду більше, не буду!
Маринка. От надіньте ладаночку - бабуся принесла.
Лучицька. Де, де? (Цілує й надіва). Так бабуся моя сивесенька вернулась? Де ж моя ненечка?
Маринка. В церкві; зараз прийде: сьогодні ж вашого янгола! (Обніма). Всього, всього, а найбільше здоров'я!
Лучицька. Правда, а я й забула. Одсунь, серце, фіранки і одчини віконце... а то так темно...
Маринка. Добре. (Підніма).
Лучицька. Ах, як гарно! Яке сонечко ясне та веселе! Підведи мене, посади коло вікна: мені так хочеться на божий мир глянути!
Маринка. А ви не втомитесь?
Лучицька. Ні, ні! Мені сьогодні дуже легко... і серце перестало боліти... Переведи тільки мене до вікна...
Маринка. Стійте ж, я крісло поставлю (ставить до вікна) та накрию ще вас теплою хусткою, отак! А тепер беріться мені за шию...
Лучицька (встала, хитається). Ой, хата крутиться...
Маринка. Бачите!
Лучицька. Ні, тепер легше... То зразу якось в голові загуло.
Маринка. Ну, держіться ж міцно! (Веде).
Лучицька. Бачиш, сама іду... О, я швидко видужаю! (Цілує).
Маринка. Ну, сідайте ж тихенько; я ще подушечку підложу під спину. (Кладе). Добре сидіти?
Лучицька. Добре, добре! Маринко, голубонько, одчини ще й вікно!
Маринка. Боюсь, щоб, бува, вітрець не пройняв!
Лучицька. Ні, надворі тихо. Он бузок увесь розвивсь, а листом ані колихне... Можна!
Маринка. Та воно надворі аж душно, а ви все-таки накрийтесь хусткою! (Одчиня вікно).
Лучицька (диха
Маринка. Наші хористки. (Кричить). Агов! Сюди!
Лучицька. Нехай квіток...
Маринка. Стійте! Нарвіть квіток...
Лучицька (вигляда). Он троянда, а далі ген любисток, канупір, зірочки... (Голосно). Та наламайте бузку! (Закашлялась).
Маринка. Що ви? Бога ради! Кричать проти вітру... Щоб знову жила... (Зачиня вікно).
Лучицька. Не буду, більше не буду!
Маринка. Коли хоч раз крикнете, то зараз положу...
Ті ж, і Рябкова, й Богданиха.
Рябкова й Богданиха (вбігають з букетами, з квітами й з начатим вінком). Віншуємо, віншуємо нашу ненечку! (Дають букети).
Богданиха. Уже сидите? Слава богу! Дай боже здоров'я й здоров'я!
Рябкова. І здоров'я, і щастя, і всякого добра! (Цілує у Лучицької руки).
Лучицька (обніма їх). Спасибі, мої діточки любі, за пам'ять, за ласку, за щире бажання! Уже мені далеко краще... уже сиджу, а швидко й ходитиму... (Любує квітами, нюха).
Маринка. Дав би господь! Ану висипайте квіти... А бузок я в воду поставлю...
Лучицька. Ах, які квіточки, які милі. Як пахнуть, а надто троянда...
Маринка. Дайте я вам от сюди приколю її.
Лучицька. З любистком, з любистком: я хочу, щоб мене любили... Отак! І бузку мені дай, щоб не забували... Я так бузок люблю!
Маринка. Нате, нате!
Лучицька. А цей віночок ми докінчимо; поможіть мені! (Почина з Богданихою радісно плести).
Рябкова (в стороні, Маринці). А що, як їй?
Маринка. Лікар каже, якби спокій їй повний та теплі краї... то ще б була надія, а то нема ради. (Утира очі).
Рябкова. Жалібниця наша! Заступниця наша!
Лучицька (зневірно). Про що ви там шепочетесь? Про мене?
Маринка. Ні, то вона мені новини розказує, та аж насмішила до сліз. (Штовха ліктем Рябкову).
Лучицька. Розкажи й мені!