Танґо смерті
Шрифт:
Найгірше було, коли приходили до вітрини мої кумплі і корчили смішні міни, аби вивести мене з рівноваги: Йосько відкопилював язиком нижню губу і зі своїми настовбурченими вухами скидався на мавпу, Вольф запихав великі пальці обох рук до писка, роздираючи його скількомога, а вказівними відтягував повіки додолу, Ясь притуляв свою мармизу до вітрини і демонстрував свого розплющеного носа. Я терпів, відвівши погляд набік, і думав про високе. Витримав я таку роботу місяць, бо коли якийсь бешкетник заліз на вітрину і намагався відкусити мені вухо, думаючи, що воно чоколядове, я вибухнув праведним гнівом і висипав йому на голову цілий мішечок какао. Пан Жабський не змирився з таким неподобством і доручив мені інше заняття — клеїти наліпки на різні пачечки з продуктами, а на моєму місці опинився інший мурин. Я не знаю, чому крамар собі вирішив, що за годину я повинен наклеїти щонайменше сотню наліпок, відразу видно, що він
«Роздуми і фантазії»: «Ніколи не купуйте сушених фініків у пана Жабсьюто — то можуть бути частини сплюндрованих тіл його колишніх працівників».
Не вийшов із мене й продавець морозива, хоча я й дуже старався, бо першого ж дня, коли я виїхав у місто з возиком, у якому поміж куснів льоду, присипаного трачинням *, було відерце з морозивом, мене відразу обступили мої кумплі, та й не тільки Вольф, Ясько і Йосип, а ще з десяток бенькартів * з нашої парафії, і стали помагати пхати возика, хоча це було і зовсім зайве, бо возик і так собі котився, погецкуючи на бруківці, однак вони не вступалися, а потім стали вимагати, аби я пригостив їх морозивом: «Ми що — дурно пхали?» Я намагався пояснити, що не потребував їхньої допомоги, але вони мене не слухали, підняли накривку, і кожен наклав собі морозива стільки, скільки хотів, у паперові горнятка, аби потім їсти те морозиво маленькими дерев'яними лопатками, та після першої порції їм забаглося ще й другої і третьої, і я навіть не боронився, пам'ятаючи заповідь «як згоріла хата — най горить і стодола», далі вже торгувати не було сенсу, і я притарабанив возика, якого мені уже ніхто не допомагав котити, до пана Цапа, який дуже здивувався, що нема жодного виторгу, але ж я не міг розповісти правду і тому пояснив, що на мене напали бандити, приставили пістолета і забрали морозиво. Він довго дивився на мене здивованими очима, а тоді сказав, що ніколи нічого подібного не чув, і перепитав:
— Приставили пістолет?
— Ось сюди — до чола, — тицьнув я пальцем.
— Добре, але як вони могли в руках перенести стільки морозива?
— Вони мали з собою відро.
— А грошей не забрали?
— Які гроші? Я нічого не встиг вторгувати.
Він зазирнув — там біліло трохи морозива на дні.
— І це все, що залишилося? — спитав він таким тоном, ніби я пропонував йому доїсти за мною миску вареників.
— І то лише завдяки моїй мужності, бо я кинувся на них, як лев, — гордо промовив я. — Фактично я ледь не загинув, мене могли вбити.
Пан Цап узяв мене під руку, вивів на вулицю і показав рукою кудись вдалину:
— Іди, хлопче, і не вертайся. А вернешся — вб'ю. Чи ти щось маєш проти?
Я, усміхаючись, втупився в його правий черевик, потім перевів погляд на шкарпетку, що виднілася з-під штанки, відтак на протерте коліно, піднімаючись вище і вище, дорогою мовби перераховуючи усі ґудзики на його камізельці, і, сягнувши носа, побачив на його кінчику червоного прищика. Мій погляд зупинився на прищику, і я сказав йому: «Ні».
Якщо хтось думає, що я дуже страждав, то помиляється, бо я знову отримав змогу сидіти над своїм зошитом, хоч і недовго, бо справу взяла у свої руки бабця і повела мене до пана Іржи Кнофлика, який мав поховальну контору на Личакові і з натхненням спроваджував своїх клієнтів у кращі світи, ба й називалась вона химерно «Харон» і конкурувала з відповідним закладом пана Антонія Курковського під назвою «Конкордія», хоча конкурувати з Курковським було неймовірно важко, адже мав він кілька чудових зашклених катафалків з чотирма ліхтарями, а на катафалкові, призначеному для офіцерів, височіла постать рицаря в латах і шоломі з опущеною прилбицею та чорними перами, катафалки для дівчат і дітей були біло-блакитно-жовті і запряжені білими кіньми зі струсевими перами, але то ще було не все, бо пан Курковський посідав ще й цілу армію жалібниць і жалібників, які були вбрані на переміну то в шати іспанських ґрандів, то в мундири мадярських гайдуків, а на чолі жалобного походу крокував майстер церемонії у наполеонівському капелюсі, кожен свій крок підтверджуючи
Либонь, ви уже помітили, що вся моя родина була якимось чином пов'язана з тамтим світом, навіть наша вітальня скидалася на трупарню — на стінах висіли світлини безлічі покійних цьоток, вуйків, стрийків *, прадідів і прабабусь вкупі з їхніми покійними колєгами і колєжанками, а хто зна, чи й не з коханками та коханцями. Тому цілком природно, що я опинився саме на фірмі пана Кнофлика, де можна було купити не тільки чудові зручні труни, в яких і живому було б вигідно подрімати, що й робив частенько глухуватий столяр Боучек, перепивши пива в кнайпі Кучка, але й вінки, стрічки, скульптури ридаючих муз, викарбувані серця матерів і великі, у зріст людини, свічники. А ще пан Кнофлик мав чорного катафалка, якого запрягав чвіркою вороних коней і сам ними правив, сидячи на козлах у чорному фраку і чорному циліндрі. Обоє — і господар, і столяр — були чехами і розмовляли дуже голосно, бо столяр недочував, але, видно, цього не усвідомлював, будучи переконаним, що всі глухі, окрім нього, тому й галайкав, як гуцул на полонині. Уздрівши мою бабусю, пан Кнофлик втішився так, гейби вона привела йому не мене, а свіжого клієнта, якого він мав би з усіма почестями поховати.
— Прокрістепана! Кого я бачу! Сирена Полтви! Золотий голос потойбіччя! Прошу, прошу, вважайте на ноги. — А тоді гукнув у глиб контори: — Боучек, перестань шурхати гимблем, бо ніц не чути! — Але Боучек і далі шурхав, муркочучи якусь пісеньку під ніс, а пан Кнофлик посадив нас біля дубової труни, оздобленої паперовими квітами і вистеленої білим оксамитом, і сказав: — Тут має нині лежати пані меценасова *. Бачите, яка м'яка постіль? Сумніваюся, чи вона за життя мала м'якшу. Підете завтра її відплакувати?
— Ой, піду, піду, — зітхнула бабуня, — маю завтра три похорони.
— Агой! — сплеснув у долоні пан Кнофлик. — Аж три! Яке щастя! А в мене іно один. А тамті два, то, певно, пан Апельцинер і пан Струсь? Ай-я-яй! Перехопили їх у мене брати Пацюрки. І де тут справедливість, га? Вони ж їм підсунуть соснові труни, помальовані під дуб, а я даю справдешні дубові. О, чуєте? — він постукав кісточками пальців по труні. — Чуєте, який звук? З такої труни можна скрипки робити, бандури, трембіти і контрабаси. Ви ж там, коли будете, підкажіть їм, хто справжній трунар. Може, ще хто буде вмирати, то нехай би йшли до мене. Даю знижку десять відсотків і свічники задармо. Я вам навіть підкажу, як то зробити, аби було делікатно. Як будете голосити, то досить, аби ви вклали такі слова: «Ой, у яку-у тебе труну-у поклали-и-и? Та ж то труна не дубова-ая, а соснова-ая!» Га? Але я вас перебив. Маєте до мене справу?
І бабуня розповіла про свого коханого онука, який тільки й мріє про поховальний заклад, і ще змалку майстрував з сірникових пуделочок труни, в яких ховав різних жучків, закопував із почестями в землю і ставив хрести з віночками, які сам же ж і виплітав із травинок, а пан Кнофлик відразу став обдумувати, куди мене притулити, бо навіть мови не було, аби він міг відмовити бабуні, яка не раз йому клієнтів постачала, а тепер ще й буде зобов'язана помагати йому в його ґешефті.
— О, вже знаю, — клацнув пальцями пан Кнофлик, — він буде нести перед катафалком хреста. Дам йому чорного фрака, чорного циліндра і чорні мешти. А у вільний від поховальних процесій час буде помагати Боучкові оздоблювати труни. Гадаю, він, як представник такої високомистецької родини, мусить володіти неабияким естетичним смаком.
— І не вагайтеся, — втішила його бабуня, — він навіть коли накладає собі на тарілку бульбу, то формує з неї дуже гарні купки, зверху оздоблює кропиком, а парівки * ніколи не розтинає впоперек, а лише поздовж, краючи їх на соломки. Естет до шпіку костей.
— Надто, що я у вас в боргу, бо ви мені не зраджуєте з тим француватим Курковським. Бачилисьте його процесію? Ціла зграя тих його жалібників, котрі тупцяють уздовж катафалка, мають бурячкові носи, а коли я бачу їхні залиті слізьми очі, то не відпускає думка, що він їм якусь туди хулєру закапує. І не абиякий дух їм з вуст віє, а чистий spiritus!