Танґо смерті
Шрифт:
Одного такого літа, коли спека забивала подих і повітря мріло понад деревами, тета Люція, розморившись біля плити, сіла у фотель * і задрімала, забувши вимкнути газ під мидницею і гарячими конфітурами, вогонь продовжував весело облизувати метал, ягоди шумували, булькали, пузирилися і піднімалися, а досягнувши країв мидниці, вибігли на плиту й загасили вогонь, але газ продовжував витікати і наповнювати своїм кислим запахом кухню, тета Люція усміхнулася крізь сон і, простягнувши руки комусь назустріч, прошепотіла: «Нарешті… ти повернувся…».
Надвечір навідався Ярош, і хата уже не пахнула марципанами, він миттю розчахнув усі вікна і двері, вимкнув газ і викликав «швидку». Однак уже було пізно, конфітури її врешті-решт таки убили.
Тета, як і обіцяла, будинок свій відписала небожу, і Ярош небавом після похорону переселився на Кривчиці. Будинок був оточений старим, ще родючим садом, уздовж парканів куйовдилися кущі чепірхатого аґресту, червоних, жовтих і чорних порічок, металевими каркасами зміївся білий і чорний виноград, під вікнами розкинулися квітники, серед яких гордо тримали варту соняхи, мальви і жоржини. На першому поверсі було дві просторі кімнати і кухня, а на другому — велика мансарда з широкими вікнами, де він і облаштував
Кілька днів він займався тим, що розчищав свій життєвий простір, щось палячи, а щось викидаючи, хоча й не відразу, бо окремі знахідки вимагали до себе пильнішої уваги, як от пудло старих дзиґарів, будиків та годинників, направою яких займався дідусь, усі ці мертві механізми з бозна-яких часів викликали в Яроша подив, так що він лише частину з них висипав у смітник, а окремі старі годинники порозставляв на стелажах. Тітка, яка щасливо пережила не одну війну і не одне лихоліття, залишилася вірною собі і в мирний час: з її запасами круп, цукру, солі, борошна, мила, сірників, розмаїтих закруток можна було не один рік перебути. У спіжарні * на полицях красувалося безліч слоїків: конфітури, серед яких обов'язковим було варення з пелюсток рожі, вишикувалися в міру достигання ягід і фруктів, але не були закручені металевими покришками, а накриті спеціальним скляним папером, який, зволоживши, тітка прикладала до слоїка, після цього він тверднув і творив щільне накриття, на самій конфітурі теж лежав кружечок скляного паперу, змоченого у спирті, аби та не цвіла; цукати — виварені в цукровому сиропі помаранчеві, цитринові та мандаринові шкуринки, а ще — райські яблучка й айва; сушені гриби, яблука, сливи і груші; слоїки з маринадами — грибами, сливками, корнішонами, пікулями. На кожному слоїку дбайливо вказана дата і назва продукції. А в темних пляшках червоніли і жовтіли ягідні соки, закорковані і покриті воском. У пивниці ще й досі зберігалися вугіль і дрова, хоча до будинку віддавна було підведено газ, але тітка мала свої погляди на життя. Ярош навіть не здивувався, коли під самою стелею пивниці знайшов кілька вуджених шинок, що спочивали в панчохах, коли витяг їх і спробував на смак, переконався, що нічого їм не бракує, тільки й того, що трохи всохли, але порізані на тоненькі плястерка, чудово надавалися для канапок. Стіни пивниці були обвішані в'язанками часнику, цибулі, червоного пекучого перцю, засушеного кропу і кмину, мішечками з горіхами, на полицях у соломі вилежували яблука і груші, посередині пивниці стояла велика диктяна пака з піском, а в ньому — морква, петрушка, селера і буряки. Усе це може і йому згодитися, окрім конфітурів, бо їх було надто багато, Ярош з них робив вино, додаючи до винограду замість цукру.
Ще одна громіздка річ, яка залишилася після тітки, — старе австрійське піяніно, виглядало воно імпозантно і правило Ярошеві за сейфа, у якому він тримав гроші й документи. Зверху на піяніні лежав малий альбомчик, який зазвичай у старих сім'ях називали «пам'ятником» або «штамбухом», сюди гості дому вписували на спомин вітання, побажання, вірші, а також щось малювали, кожна юна панночка могла похвалитися таким альбомом, а деколи й кількома. Ярош перегорнув кілька сторінок, серед різноманітних візерунків — переважно метеликів, пташечок, квіточок і витких стебел — красувалися виписані каліграфічним почерком вірші або такі штудерні сентенції: «Хто тебе любить дужче від мене, нехай підпишеться нижче від мене!» Два останні записи були підписані іменем «Ясь»:
Na g'orze r'oze, na dole fiolki, My sie kochamy, jak dwa aniolki [1] . Ile razy jedzac zrazy, trafisz na cebule, Tyle razy bez urazy wspomnij o mnie czule [2] .А
«Горобчику, — щебече матуся, — ти вже прокинувся? То біжи хутенько гамцяти, бо кашка вистигне», — цей ніжний щебет матінки супроводжує мене усе життя, і навіть зараз, коли її поруч немає, я чую цей щебет, ці ніжні переливи звуків, ці лагідні, пеленаючі слівця, з якими прокидався щоранку, а потім сідав за стіл, де вже чекала манна каша з родзинками та горішками, набирав повну ложку рідкого майового меду і тонюсіньким струмочком дзюркотів на поверхню каші, вирисовуючи фантазійні картини, в яких вгадувалися замки і гори, ліси і луги, ріки і непролазні болота. І все це тільки для того, аби поступово, ложка за ложкою, руйнувати цей казковий край, щоразу уявляючи, що саме зникає у вустах — гора, ліс, ріка, замок… Але ще перед тим, заки мене розбудити пестливими словами, мама розпалювала піч, і я крізь сон чув, як тріскочуть дрова, як шурхоче шуфелька у відрі з вугіллям, злегка подзвонюють покришками баняки на кухні, а взимку, коли обережно прочинялися двері до мого покою, брязкали дверцята грубки, шурхотів папір або солома, черкали сірники, полум'я радісно охоплювало поліна, і те тихе заспокійливе гудіння грубки поринало мене знову в сон, мені враз ставало ще затишніше, ніж перед тим, здавалося, що то вже не грубка, а моя мама розливає тепло по кімнаті і задоволено вуркоче… але довго після цього дрімати не доводилося, бо ось уже стукала в двері молочарка і разом зі свіжими новинами виливала в слоїки свіже молоко, а ще за кілька хвилин долинав аромат кави, запарюваної у білій порцеляновій машинці, з додатком цикорії «Франка», і сон тоді розприскувався, розчинявся і зникав…
1
Ha горі рожі, а внизу фіялки, ми кохаємось, як два ангелики.
2
Скільки разів, коли будеш їсти зрази, трапиш на цибулю,
Я знав свого тата більше з фотографій, бо мій тато Олександр Барбарика загинув 22 листопада 1921 року, коли мені було чотири роки, у пам'яті зберігся ще неясний спогад, як хтось великий у довгій шинелі і в кудлатій шапці зі шликом бере мене на руки, а я налякано плачу і тягнуся до мами, оце й усе. Перебувши безліч боїв, повоювавши в Січових стрільцях, в армії УНР, під Крутами і Мотовилівкою, врешті-решт таки склав свою буйну голову під Базаром у числі 360 непокірних вояків, яких розстріляли бійці Котовського, перед тим по-дикунському зарубавши шаблями усіх поранених, що лежали на возах. Усе життя мені не вистачало татка, і з кожним роком усе дужче, а відтак я став маминим синочком, коханою квіточкою, золотеньким горобчиком, сонечком і жабкою, хом'ячком і слимачком… Але не тільки я не міг змиритися із загибеллю батька, бо там, під Базаром, загинули батьки трьох моїх друзів Йоська, Вольфа і Яська:
Леопольд Мількер, жид, народжений 1901 року в Галичині, син учителя, навчався у Відні, фармацевт, під час походу завідував аптекою лазарету;
Броніслав Білєвіч, поляк, народжений 1895 року в селі Гвозді Новоград-Волинського повіту Волинської губернії, селянин, в армії УНР з 1919 року;
Ернест Єґер, німець, народжений у 1890 році у Празі, закінчив політехнічний інститут і старшинську школу у Відні, поручник, в армії УНР з 1920 року.
Усі вони згинули за Україну, але чим для них була Україна? На це ніхто відповіді не мав. Базар — для кожного з нас залишився чимось мітичним, вояки, що пішли в той трагічний похід, виросли в нашій уяві до величі аргонавтів, які рушили за золотим руном, бо вони теж пішли за золотим руном свободи, але загинули всі до одного за Україну. Перед розстрілом більшовицький комісар запропонував 360 приреченим: «Якщо хтось із засуджених заявить каяття та присягне вступити до лав червоних для боротьби з українськими бандами, того буде помилувано!» Але у відповідь на цей заклик вихопився підполковник Митрофан Кузьменко і гукнув до селян, яких більшовики зігнали на місце екзекуції: «Народе український! Слухай голосу вірних синів! Ти колись віддячиш за нас! Хай живе…» — ворожа куля обірвала його на півслові і звалила в могилу. Кілька голосів затягнуло «Ще не вмерла Україна!», їх підхопив цілий хор, співали усі — українці, поляки, два десятки росіян, жиди Яків Крутокоп, Йосип Єндрик, Захар Атнабунт, німець Йосиф Кранц, білорус Михайло Малевич, ба навіть китаєць Мон За Літ. Співали і наші батьки, мужньо підставивши груди під рій кулеметних куль, а потім їх — і мертвих, і ще живих — закидали землею, а селяни ще довго опісля згадували про те, як земля ворушилася.
Трагедія під Базаром була описана в багатьох галицьких часописах, вона увійшла в шкільні читанки, де розстріл нескорених козаків було ще й проілюстровано, і ми пам'ятали уже до деталей, що і як тоді відбувалося, і розглядали малюнок, вгадуючи, де чий батько, і навіть згодом, коли ми довідалися, що художник цю картину малював з уяви і просто не міг знати, як виглядали герої насправді, то все одно кожен уже встиг вибрати «свого» батька, який бодай трохи скидався на імлаві спогади дитинства і на ті фотографії, які залишилися у нас, але ми не могли з тим змиритися, що батьки наші не вдалися до підступу, аби врятувати своє життя, не погодилися перейти на бік червоних, хоч і не насправжки, лише тимчасово, щоб за першої нагоди втекти й приєднатися до повстанців Холодного Яру, і мстити за поразку, а потім вернутися зі славою додому, адже кордони тоді ще не оберігалися так пильно. Кожен з нас ставив себе на місце батька і намагався уявити і втечу, і помсту, і повернення, а найбільше нашу уяву сколочувала така цікава деталь, про яку теж ми довідалися з часописів: серед ночі один із поранених бійців випорпався з могили, доповз до селянських хат, там його підлікували, а опісля помогли перейти польський кордон. Хто був тим козаком 4-ї Київської дивізії, якому вдалося вижити і врятуватися? А що як це хтось із наших батьків?
А ще я не раз ставив собі питання: якщо мій тато загинув за Україну, то за що згинули батьки Яся, Вольфа і Йоська? Та й вони самі теж цього не знали, і це нас найбільше мучило.
Наші матері — Влодзя Барбарика, Ґолда Мількер, Ядзя Білєвіч і Ріта Єґер — зазнайомилися у десяту річницю Базару, зійшовшись до символічної могили на Янівському цвинтарі, а що всі четверо були львів'янками, то хутко заприятелювали і стали все частіше здибатися, а дітлахам з того тільки радість, бо мали ми аж три Різдва і три Великодні — католицький, греко-католицький і жидівський — і залюбки гостювали одні в одних, ласуючи то червоним козацьким борщем, у якому плавали вушка з грибами, а на поверхні золотіла підсмажена цибулька, то — надіваною рибою, яку Ґолда прикрашала тертим хроном і дивовижними витинанками з варених буряків та моркви, то — пирогами з квашеною капустою, то кислими голубцями з тертою бульбою, то ковбасками по-баварськи, то фантазійними перекладенцями, пляцками, струдлями * і прецлями *, чий запах по вінця виповнював помешкання і лоскотав ніздрі.
До школи ми теж одної ходили, хоча й не були однолітками, але завше трималися купи, так що жоден батяр не міг зробити нам збитки, та й жили одне від одного неподалік. Я з мамою і Йосько з пані Ґолдою на Клепарові, Ясь із пані Ядзею на Браєрівській, поверхом нижче від помешкання доктора Лема, а Вольф із пані Рітою на Городоцькій. Здибалися ми завше коло собору Святої Анни, а звідти вже фалювали * собі, куди хотіли.
Йосько з нас чотирьох був найменший, і за віком, і за зростом, а ще він був худий, в окулярах і зі скрипкою, можете собі уявити це видовище, як він теліпається з тою скрипкою, що ледь не більша за нього, тому ми мали над ним опіку, бо кожен хотів такого курдупеля образити, мені й самому, якби то не мій товариш, а зобачив його десь на вулиці, рука б потяглася здерти з нього кашкет і закинути на гілляку, але то був наш кумпель *, і то такий, що ще пошукати. Коли ми почали пробувати курити, то не хто як Йосько приносив нам папіроси, які він крав у свого вчителя музики, хоча сам не курив, був дуже слухняною дитиною, недурно пані Ґолда казала: «Мій Йосьо! То золота дитина! Шкода, що його татуньо не зможе ним натішитися». Татуньо Йоська був аптекарем і відповідав у війську Української Народної Республіки за ліки, тому Ґолду сусіди називали «пані докторова», і вона тим дуже пишалася, а коли ми хотіли до неї підлабузнитися, то теж казали «пані докторова», і вона нас не шпетила за наші витівки, а виносила смачнючий цибульовий пляцок або солоні пальчики з кмином, навіть тоді, як ми залізли в її балію *, повну чистих простирадл, які вона щойно познімала з мотузків, і вдавали, що пливемо на піратському кораблі, так що ті простирадла довелося знову прати.