Танґо смерті
Шрифт:
Взагалі пані Ґолду і мою маму об'єднував цвинтар не тільки нагробковими віршиками, а ще й тим, що пані Ґолда розмовляла з мертвими. Та що там казати — львів'яни полюбляли, прийшовши на цвинтар, побалакати зі своїми дорогими покійниками, хто подумки, а хто вголос, але контакт цей був односторонній, хоча, мабуть, були і винятки, бо не раз можна було побачити, як яка-небудь бабця, ворушачи вустами, киває при цьому головою, мовби погоджуючись з тим, що довелося почути, але більшість живих, хоч і промовляли до мертвих, повідомляючи їм найсвіжіші новини, проте не чули, що на те скаже покійник. Ґолда була винятком — вона чула голоси потойбічного світу, її клієнтами були переважно вдови або невтішні матері, усі вони приходили до неї додому, і Ґолда, поринувши в транс, повідомляла їм щось таке, що разом зі слізьми виганяло з них розпач, а туга ставала не такою нестерпною, і бідні жінки виходили від неї з легкою душею. Особливих клієнтів Ґолда вела на цвинтар і спілкувалася з покійниками уже безпосередньо, притуливши вухо до гробівця.
— Що-що, він каже? — перепитувала зрозпачена вдовичка.
— Каже, що йому тяжко там лежати, бо він не відчуває вашої туги.
— Та йой! Та шо він таке меле! Та я вже спласла, як маца! Мало того, шо мене за життя усе шпіґав, то ще й по смерті!
— Він каже, що йому було б легше, якби ви на гробівцю вибили якийсь гарний напис, який би засвідчив вашу тугу.
— Справді? Так він і сказав? А ґіт *! Я то зроблю. А який напис?
— Я вам дам адресу такої пані Влодзі. Вона вам порадить.
Авжеж, моя мамця з Ґолдою працювали в парі, і не тільки Ґолда ставала в пригоді мамі, але й мама, виконуючи замовлення на чергову епітафію, цікавилася:
— А чи
— Як? — тетеріла з переляку вдова.
— А так, наживо. Через медіума.
— Ой, то певно гріх!
— Який то гріх? Хіба Ісус не розмовляв з мертвими? Дам вам адресу такої пані Ґолди. Будете мені ше дякували а дякували.
І хоч Ґолда, окрім сеансів спіритизму, ще ворожила на картах таро, на каві і на кісточках кролика, які вона називала кісточками святого Марцелія, але розмови з небіжчиками були найпопулярнішими.
Оскільки ми з мамою вважали себе творчими людьми, то охоче крутилися в колах богеми, і хоча богема не крутилася в наших колах, нам це не перешкоджало. Пополудні ми з мамою бували в « Де ля Пе »*, прозваному «Де ля Пейс», бо за дня в ресторації збиралися жиди у своїх чорних-чорнющих сурдутах і капелюхах і раяли великі справи, може, навіть не тільки торгували лісом чи збіжжям, але й керували світом, вирішували долю американського президента і японського імператора, а відтак, коли вони розходилися, офіціанти відкривали навстіж усі вікна і балькони та вивітрювали міцний запах цибулі з часником, який переслідував жидів від самого народження і до їхньої останньої хвилини, витаючи над ними, як підступний злий дух, що своєю невмолимою присутністю нахабно тицяв у них пальцем, звістуючи усім: «Оце жид!». Пополудні вже сходилася богема і грало піяніно. І коли ми з мамою заходили, то треба було бачити, як мама траскала фуня *, велично несучи свою перуку і випинаючи груди так, ніби ненароком проковтнула тичку на квасолю *, адже вона належала до жінок, яким увечері буває двадцять шість, а вранці — сорок. Я теж не зле виглядав, бо мама передбачливо зав'язувала мені на шиї квітчасту хустинку, аби видно було, що і я поет, маляр чи музикант. Мама кивала мені то на одного, то на другого гостя, що сиділи за столами, пояснюючи, що отам — сам Сясьо Людкевич *, видатний композитор, а там — письменник і художник Едзьо Козак *, а біля них крутяться худі, як шила, братики Курдидики *, які напихають своїми вершиками геть усі часописи Львова, і коли мама, випливши врешті, як каравела, на середину залі, щоразу гукала: « Сервус *, Сясю!», то пан Людкевич нахилявся до Едзя Козака і перепитував, хто то така, а довідавшись, що це така собі вар'ятка, котра пише вершики для нагробків, кивав головою і знову заглиблювався у симфонії, які лунали в його голові.
А коли ми бували вечорами в «Атлясі» на Ринку, то мама й там поводила себе так, ніби тільки її тут і чекали, я навіть гадаю, що їй при цьому вчувалися вигуки захоплення, повітряні цьомки і вітальні промови, бо вона, ідучи, та нє — не ідучи, а пливучи — роздавала наліво й направо короткі, достоту королівські, поклони, а з деким і віталася так, аби чула уся зала: «Корнельку, сє маш *?» — гукала до Корнеля Макушинського *, який днями власне звеселив цілу публіку тим, що, влетівши до кнайпи та розціловуючи ручки дамам, поцілував і суху зморщену ручку кльозетової бабці *, а Ґєньові Збєжховському *, який сидів коло фортеп'яна з келихом вина і цигаркою в зубах, кидала: «Ґєню, нє руб геци — з твеґо писка відаць Львув! *», і ошелешений Ґєньо, нахилившись до Корнеля, запитував: «Хто та пишна дама, що зі мною привіталася запанібрат?», і Корнель пояснював: то така вар'ятка, що пише нагробкові вірші. А раз, коли до Львова приїхав фільмовий актор — та що там актор — зірка! — Мечислав Цибульський *, то перед ресторацією аж заюрмилося від перезбуджених панянок, які мріяли отримати автографа, а пан Едзьо Тарлерський, власник «Атляса», потім розповідав: «Та ви знаєте, що ту сі робило? Вони просто сюсяли з того переживання. Я не перебільшую — сам видів плями на хіднику!», але моя мама за тим автографом навіть не мусила в чергу ставати, вона одною рукою відіпхнула офіціанта, який стояв на дверях і пильнував порядку, зайшла всередину і, не звертаючи уваги більше ні на кого, попростувала до столу, за яким обідав славетний актор, а тоді прискалила до нього грайливе око і сказала: «Мєчку, сервус! Але ти батяр! Як ти ту графиню файно обкрутив! Бодай ті дундер свиснув! Ану хляпни мені ту пару слів на своїй фотці!», і Мечик з повним писком біґосу мисливського *, не отямившись від несподіванки, підписався, а коли успішно проковтнув пережоване і запитав: «Чи я пані знаю?», каравела моєї мами напнула вітрила і, покидаючи порт імені Цибульського, виплюснула на прощання: «Не фатигуйсі *, Мєчку! Я тобі тамту ніч вже пробачила!», а вслід їй летіло безліч здивованих поглядів, а найздивованішим був, ясна річ, погляд самого актора, бо його болісні пригадування «тамтої ночі» не увінчалися успіхом, але зіпсували апетит і викликали почуття тривоги і невпевненості щодо всіх наступних ночей, які йому ще можуть пробачити, а можуть і не пробачити.
У кнайпі « Шкоцькій »* мама конче мусила зачепити професора Стефана Банаха *, видатного математика, хоча ми з мамою мали до математики такий самий стосунок, як жаба до вирію, але годі було стримати мою матусю, коли вона, минаючи столика, за яким щодня засідали університетські професори й розв'язували математичні завдання, гукала: «Стефцю! Ах ти батяреґо! Нинька знову всю ніч балював? Ади які мішки під очима!», а тоді до Станіслава Уляма *: «Стасю! Крий пазури *! Цьотка Бандзюхова * вітає тебе!», і тоді Стефан Банах нахилявся до Стася Уляма і цікавився, хто та вар'ятка, і Стасьо кивав головою, що так і є, він не помилився, то нестеменна вар'ятка, яка пише нагробкові вершики та й на тому ґрунті дістала бзика. Але нє, моя мама не була вар'яткою, вона лише любила дерти лаха і голосно демонструвати свою причетність до богеми. Хоча богема так ніколи й не прийняла її у своє середовище, мама від того не надто страждала, вона знала про кожного з них більше, ніж його друзі, а деколи більше, ніж він сам, бо вміла аналізувати і робити висновки, а цим божистим даром — аналізувати і робити висновки — я вам скажу, не кожен володіє, та що там не кожен — навіть не кожен зі ста тисяч, тому моя мама чулася серед усіх них, як риба у ставку.
6
Навіть у вихідні Ярош вставав рано, коли ще тільки починав займатися обрій і несміливі рожеві зблиски проникали у вікна, кватирка була завше відчинена, і прохолода ранку приємно проникала в ніздрі, вивітрюючи залишки сну, і тільки спів пташок ледь-ледь колошкав тишу. У такі ранки йому подобалося працювати за столом, обклавшись книгами і паперами. Властиво, то був не один стіл, а три, що стояли вряд уздовж вікон, на одному столі він писав що-небудь від руки, на другому друкував на комп'ютері, а третій був завалений папками і книгами, з яких стирчали смужки паперу, попід столами стояли коробки, набиті часописами, вирізками, розмаїтими нотатками, в окремій великій коробці куйовдилися папірчики, приречені на смерть, вони були зіжмакані або порвані на клапті; коли коробка наповнювалася, Ярош виносив її у сад і спалював, щоб нікому більше не потрапила на очі його писанина, хоча одного разу вітер підхопив аркуш, підкинув догори, загойдав ним і, граційно вихляючи, опустив на обійстя сусідів, Ярош отерп, упізнавши в тому аркушеві чорнопис свого перекладу з арканумської, текст був еротичний і від імені парубка, а що там ніде не було зазначено про переклад літературного твору, то міг би вийти неабиякий конфуз, якби сусіди його прочитали й подумали, що сусід у них збоченець. Ярош притьмом прикрутив до тички дротика, просунув тичку крізь металеву сітку і, наштрикнувши папір, таки добув його. Фіранка в сусідському вікні колихнулася, і Ярош, знявши з дротика аркуш, помахав ним у повітрі, мовби перепрошуючи за свою інвазію. Звідтоді він ніколи не кидав у коробку незіжмакані папери. Але ще перед тим, як всістися за стіл, ішов снідати, запарював каву, доливав молоко, додавав ложечку меду і випивав її з канапкою із сиром. Потім міг вийти в сад, прогулятися між дерев, підібрати яблуко або грушку і тут же її з'їсти, сполохавши при цьому сорок, що любили дзьобати яблука, сад навіював йому особливий медитативний настрій, більшість дерев були старі, посаджені ще до війни, в самому кінці саду височів могутній крислатий горіх, який добру половину свого врожаю осипав поза паркан і там його підбирали діти або перехожі, Ярош ніколи нічого, що впало за парканом, не підбирав, бо й того, що родило
Сусідка навіяла Ярошеві думку про те, що кожен львів'янин мусив знати у своєму житті таку пані Стефу або й кілька, бо в дитинстві пані стефами аж роїлося у хаті його батьків, адже батько був дантистом, і щосереди, коли він мав вихідний і міг приймати пацієнтів удома, у хаті товклися люди. Тато тримав у пам'яті усіх своїх пацієнтів і, коли приходила якась чергова цьотка з села Тучного і казала, що їй порадила звернутися до пана дохтіра Марійка, яка віддалася за Міська з Печихвостів, що робить на комбайні, то тато відразу знав, про кого мова, бо він не тільки Марійці зуби вставляв, але й тому Міськові, якому їх у сусідньому селі у клубі вибили, коли він прийшов до Марійки, а коли сестра Марійки привела свого свекра, то тато неабияк його ошелешив, розпитуючи про хвору жінку, яка опинилася на Кульпаркові, бо вставала уночі і блукала селом у самій сорочці. Та були й такі пацієнти, які могли завітати до їхньої хати будь-коли, то була еліта Замарстинова, пінка і сметанка, безперечним лідером якої була двірничка пані Хомикова, товста кобіта з товстими руками і ногами, великими цицьками і таким голосом, що коли Господу знадобиться трубний глас Судного дня, то він без сумніву першою воскресить саме пані Хомикову, бо чути її було на обидва кінці вулиці. Пан Хомик теж був двірником, але чоловіком делікатним, худим і тихим, коли він перебирав у кнайпі, то пані Хомикова його завиграшки брала під пахву і несла, як лантух картоплі, але тато з чоловічої солідарності називав його не інакше, як пан директор, а саму пані Хомикову — пані директорова.
— Пане дохтір! — вже з вулиці гукала Хомикова, чимчикуючи на їхнє подвір'я. — Чулисьте новину? Мушу переписати всіх, хто не ходе на руботу і хто сидить за дня в хаті. Та шо то до хулєри? У кожній хаті є і бабці, і дзядзі, котрі на пенсії, то шо я маю їх переписувати? Та нашо мені така катеринка? Бо то, видите, хочуть вирахувати дармоїдів. А шо ту вираховувати? Я їх всіх знаю. Але чи я собі ворог, жиби людям свинство робити? Я ше совість маю. Ше-м не таке виділа. За тих перших совєтів хіба мені не казали, аби я переписала всіх, хто українські газети діставав? Але я вповіла, жи неграмотна. От гроші вмію рахувати, а читати нє. То звідки можу знати, хто читає польські, а хто українські газети, нє? Ну і лишилися того ровера. А потім прийшли німаки і казали, аби я всіх комуняків і жидів переписала. Ну, то щодо комуняків я не була така добра, нє, як вони поселилися в тих хатах, звідки вивезли людей на Сибір, то нехай знають, жи на чужих кістках забави не буде. Як всі виїжджали, то могли і вони пендзлювати на схід, але нє, лишилися, бо шкода було покидати такі люксусові помешкання з меблями і начинням. Але жидів? Кого? Того Ізю, котрий все, як мене зустріне, перехоплював з моїх рук відра з вугльом і казав: «Пані Хомикова! Я вам поможу, бо ви кобіта і вам не пасує тото дричити!», альбо ту Хану, котра все мені якусь лаху дарувала, бо товстіла хутше за мене? Чи пана Кона, котрий жив простісько наді мною, і казав: «Пані Хомикова! Коли я на світанку чую ваш голос, то так, гейби я випив півлітра моцної кави і вже готовий іти тєжко працювати. Завдяки вам я на каві економлю, то дай вам Боже здоров'я, аби ви мене і з летаргійного сну збудили». Чи ви знаєте, пане дохтір, що то є летаргійний сон?.. Ага, так я собі й думала… Нє, жиби я любила жидів, що то — то нє, але тих, наших жидів із Замарстинова любила-м. Бігме любила-м. І що? Чи не забрала я доньку Хани до себе? Чи не сховала її? Жила в мене, як в Бозі за пазухою, годувала її, прала за нею, як за рідною пильнувала, книжки їй носила, аби ся не нудила. А вона виїхала до Палестини і хоч би мені панораму Єрусалима прислала! Альбо оливкову гілку, аби я могла покропити нею мого Штефця, коли він прийде п'яний. О — вдячність, нє? Я би, може, за той час, жи її ховала, могла з десяток підсвинків вигодувати! Шалаї, чуєте, теж жидів у себе ховали, то ті їм дали ота-а-акий вузлик золота. То вони хату си нову збудували, а їхні жиди виїхали, а тепер щороку присилають на свята листівки. І то є пурєдні люди, нє? Але нічо, я за ніц не шкодую, на тамтім світі мені сторицею віддасться, на небі мені вже давно тепле місце підготували. Ану, пане дохтір, налийте мені п'ять дека, бо шось мені в грудях зимно. То та ваша кмінківка? Ой, файна! Нє, ковбаси не хочу, вкрайте кавальчик сала. О, люкс. Я не знаю, як можна горілку закушувати чимось іншим. Горілка і хліб зі салом — то я, вам скажу, най мене Бог вибачєє, наша трійця. Ая, одна там на небі, а друга ту, на землі. Хліб — Отець, сало — Син, а горілка — Дух Святий, прости мене Господи. А до того ще цибуля — Пречиста Діва. Ой, файна! Ану ше шкалик, і я вже йду. Зимно нині, вітер такий, аж я в зуби змерзла.
Він і справді ніколи не був на Знесінні, хоча облазив чимало львівських закамарків, але слова пані Стефи в'їлися йому в пам'ять, і якоїсь теплої серпневої днини, коли сонце ярилося і плавило образи, подався у мандрівку, з Кривчиць на Знесіння було недалеко, маленькі будиночки не заступали сонця, і світло лилося зусібіч, Ярош був просто ошелешений яскравим хмелем світла, аж мусив мружити очі, а щоб уважніше що-небудь роздивитися, прикладав долоню до очей дашком; була полуднева пора, усюди панувала сонливість, дрімали дерева без вітру, лежали, скрутившись бубликами, коти й собаки, горобці не цвірінькали, тільки де-не-де ліниво кудкудакали кури, але дуже кволо і коротко, і цвіркотіли стриконики, на початку 1990-х ще не чувся такий загрозливий і брутальний гуркіт авт, львівські передмістя купалися у незайманій тиші, занурившись із головою, як у теплій ванні. Був полудень, і Ярош згадав вірш Івана Франка «Блюдитеся біса полуденного», котрий небезпечніший за опівнічного, бо розморює і впокорює, формуючи видива, які важко відрізнити від справдешніх, згадалася і полудниця, яка з'являлася селянам ополудні із серпом у руці і втинала голови тим, хто працював на полі під цей час, полудень вселяв страх, можливо, тому, що ополудні в спеку завмирало життя, сонце ставало загрозливим і підступним, годилося б о такій порі передрімати десь у садку, але була інша проблема — полудневі сни навіювали якісь неприємні образи і жахливі видива. Ідучи вузенькою вуличкою поміж нетинькованих будиночків з бордової австрійської цегли, Ярош побачив, як ідуть йому назустріч дідусь із онуком, тримаючись за руки і про щось жваво розмовляючи, дідусь був вбраний у білу сорочку і камізельку, з кишеньки якої звисав срібний ланцюжок дзиґарка, на голові мав чорного капелюха, чорні наваксовані вуса стирчали догори, хлопчик був у коротких штанцях на шлейках і брунатних підколінках. Пара виглядала дивно, такі типажі Ярош досі бачив лише на старих світлинах, йому навіть здалося, що він перемістився у часі, і протер очі, коли дідусь і онук наблизились, не звертаючи жодної уваги на зустрічного перехожого, Ярош ледве стримався, щоб до них не заговорити, відчувши дивне, нічим не підтверджене переконання, що він їх знає, і то дуже добре знає, але не міг пригадати, звідки, а вони пройшли повз нього, навіть не зиркнувши, за кілька кроків Ярош озирнувся і помітив, що хлопчик зробив такий рух головою, наче б якусь мить назад теж озирався, хоча це могло й привидітися, бо чомусь навіть хотілося, щоб хлопчик озирнувся, тоді він би таки відважився до них підійти, і, може, вони б разом пригадали собі, де бачилися. З вікна в будиночку вихилилася голова жінки і пролунав голос: «Де ж ви ходите? Обід на столі», і той голос теж звучав знайомо, мовби пробивався крізь хащі снів, Ярошеві раптом дуже захотілося стати тим маленьким хлопчиком і вбігти з голосним сміхом до хати, раптом туга за батьками, які недавно померли, стиснула йому горло, аж проступили сльози і стало себе шкода, як ніколи, рвучко наддав ходи, повторюючи «біс полуденний… це біс полуденний… це марево, цього нічого нема, і цих будиночків, і цієї вулички», а за хвилю звернув на другу вулицю, з тієї — на третю і вибрів якраз на трамвайну зупинку.