Танці шайтана
Шрифт:
— Ну, гойда! — Скрикнув странній і широко ступив за Тимком. Від того «гойда» малому стало страшно, і він аж здригнувся всім тілом.
— Ти чавойто іспужался, малєц? А? Аль я что сказал?
— Дядьку! А ви не опришник? — Сторожко поцікавився Тимко.
— Да атколь ти такіє слова знаєш?
— А мій Батько ходив у Москву і там бачив, як там опришники людей мордували.
— Тссс! Опрічнікі ето тєпєрь царская тайна. Таперіча наш благой царь, многая єму лєта, заказал і говоріть, і вспамінать. Однім словом — царская тайна… Чего
Ведмежатник підняв пальця вгору, ніби говорячи: «Он воно як!» Малий поспішав по твердому натоптаному снігу. А за ним просто біг ведмідь і тягнув чолов'ягу за ланцюг.
— Да постой ти, малєц. Нє гоні лошадей.
— Та боюсь я його. Він он як сопе, аж харчить… Ще порве!
— Вот глупєц! Ето Марьванна, наша корміліца, слєпєнькая она. Только нюх у нєє отмєнний. Чуєт, что у тєбя в котомкє чтото сладкоє, вот она за тобой і бєжіт!
— Та я тернових ягід назбирав.
— Так угості Марьванну. Она тебе спляшет.
— Що то таке «спляшет»?
— Вот чудак! Ето значіт станцуєт.
Вони спинились. Тимко набрав повні жмені тернових ягід. І простягнув поводиреві ведмедиці.
— Да нє боісь! Дай єй сам. Вон у нєє і наморднік одєт. Как она вовсю пасть разінєт?
Тремтячими пальцями Тимко подав по одній ягоді. Ведмедиця з'їла всі ягоди і делікатно облизала пальці малого.
Чоловік зачав ляскати в долоні.
— Пляші, Марьванна, пляші!
Ведмедиця підвелася на повен зріст і затупцювала, кумедно підіймаючи криві кігтисті лабети та погойдуючись з боку на бік.
— Ну, а тєпєрь дай єй єщьо трошкі, і будєм двігать.
Тимко не пожалів терну, і далі вони вже йшли без усяких зупинок.
Що чоловік не запинав поли кожуха і не підперезав його поясом, то хлопчик спитав:
— Дядьку! А вам не холодно?
— Чаво? Холодно? Да у вас тут, как на пєчі. Живі і радуйся. Вот у нас холода окаянниє. Поверь, малец, вороб'ї на лєту замєрзают! Мєня вот Господь міловал, к вам спасся. А троє моіх мілих друзєй вмєстє с корміліцамі на Міхаїла сгинули от лютаво мороза. Царство ім Нєбєсноє.
Ось вони й піднялись із яру. Добре вже сутеніло. І вже було видно кілька вогників, що блимали на околиці містечка. Світилося з якихось злиденних хатинок, що приліпились до містечка з цього боку земляного валу. Ведмежатник зупинився і почав хреститись і славити Бога, що вивів його з цих ярів. Бо Дніпро перейшов щасливо у повний туман, а тут серед білого дня заблукав у яругах. Він якось неймовірно вивернувся і, не знімаючи зі спини козуба, витяг звідти зелений штоф. Видер з нього зубами дерев'яного чопа. І сунув у пащу ведмедиці. Та задерла пащу і почала смоктати.
Тимко очі витріщив, аж рота роззявив.
А дядько видер
Сивухою понесло аж до Тимка.
— С радості, значіт, і для бодрості!.. — Пояснив, з насолодою віддихуючись.
Але після оковитої ні Марьванна, ні її поводир не збадьорились, а, навпаки, почапали ще повільніше.
— Дядьку, ходімо швидше. Бо брам зачинять, і тоді померзнемо в чистім полі…
Та ведмежатник показав на пагорб, що зносився над рівним полем.
— Что ето такоє? Нє пойму: хата — нє хата, а что?
— Як що? Та бурдей, звичайно. Як женці жнуть у полі, а на них татари наскочать, то вони до бурдею ховаються. І через віконця по людоловах із самопалів б'ють.
— Вот і хорошо. Я пойду спать в єнтот ваш бурдєй.
— А як же я?
— А ти, мілок, со мной… Все равно засвєтло до острожка нє доползьом…
— Та в бурдеї холодно. Там все крижане!..
— А Марьванна зачєм? Онато нас і согрєєт.
Ледь не плачучи і клянучи все подумки, малий побрів по глибокому снігу. Дуже вузькі, але товсті двері на дерев'яних стрижнях вони розкрили без жодних зусиль. Всередині бурдею була вже ніч.
Марьванна задзеленчала ланцюгом і пішла в темряві по колу.
— Сядь, Машка! Сідєть! — Гостро наказав ведмежатник і почав длубатись у калиті, яка метелялась у нього на поясі.
Зрештою, дзенькнуло кресало, сипонули роєм іскри, і гостро запахло сіркою. Далі мандрівний лицедій дмухав, дмухав. Спочатку в темряві зажервіла багряна цятка. А там і вогник спалахнув.
Странній тримав над головою палаючу рурочку сухої берести. У великому бурдеї з низьким дахом, критим очеретяними кулями, стояло більше десяти обмолочених снопів. А в кутку лежали рівно складені тернові і грушеві ломаки.
— За такую удачу слєдуєт випіть!
Странній застромив берестяну рурочку в щілину в глиняній стіні. Хоч він ще перехилив штофа, а проте сильніше не сп'янів.
Тимко витяг з-за пазухи сороку і підкинув її, щоб вона сіла на верх глиняної стіни, якраз під очеретяним дахом. Сорока тільки раз стріпонула крилами — і вже була на сідалі. Стелі, звичайно ж, у бурдеї не було. А очеретяний дах зі сволоком та ключинами тримався на двох товстенних сохах. В одному місці дах продірявився і під діркою намело снігу. Та й через вузькі віконниці-бійниці понавалювало снігу.
Хлопчик присів біля палаючої берести і гасив крихітні жаринки, що падали час від часу. Щоб вони не запалили соломи.
А ведмежатник заходився розбирати купу снопів і стелити їх під стіною.
І виявилось, що під снопами сховалась пічурка, викладена з кількох каменів і добре обмазана глиною. Та ще поруч знайшовся здоровенний горщик запліснявілих сушених грушдичок. Груші зразу поставили перед Марьванною.
Вона пхала туди то морду, то лапу, задоволено вуркотіла і пускала слину.