Танці шайтана
Шрифт:
Хлопчик підстрибнув і вчепився у віконце. Підтягся на самих кінчиках пальців і спромігся покласти підборіддя на крижане віконце.
Бурдей стояв на узвишші. І звідсіля було добре видно ту дорогу, якою вони вчора прямували до містечка. Сьогодні ж по ній короткою риссю трюхали вершники на дебелих конях. Масті їхньої не міг добрати, бо вершники вимальовувались чорним абрисом на тлі вогненного сходу сонця. А від них тяглися холодні блакитні тіні. А що на сворі з них шарпались пси, то малий і не сумнівався, що це вчорашні людолови. Це вже сьогодні вони його шукають. Малий, обтираючись
Вершники і на хвилю не спинились в тому місці, де вчора вони зійшли зі шляху і попростували до бурдею.
Потім за вершниками потяглися кілька саней і купками чимчикували люди.
І до всього — щось дивне робилось із повітрям. Небо у висоті небесної бані було наче без жодної хмарки. Звичайне вранішнє зимове небо. Але з от цього чистого неба осипався дрібнийдрібнюсінький крижаний пил. Сліпучі промені сонця пронизували крижаний пил і запалювали його багряним вогнем і блиском.
Саме не сонце засліпило Тимкові очі, а оцей неймовірний блиск рубінового пилу!
Сорока на своєму снопі прокинулась і зразу ж в сутінках пурхнула до «столу». І заходилась видзьобувати крихти вчорашньої вечері.
Тимко повитягав солому іще з двох віконниць. І в їхньому сховищі одразу посвітлішало.
Прокинулися і ведмедиця і її поводир. Він хапався за пелехату голову.
Розпачливо стогнав. Ведмедиця потяглася до нього і почала облизувати йому обличчя.
— Господі! Одна ти мєня, матушка, жалєєш! Вокруг одні іроди… Хотя би шкалік… ну хотя би на донишкє… ну, глоточєк!
І кругловидий гостроносий бородань заплакав гіркими сльозами.
— Дядьку, не плачте. Я піду з вами і буду козою! — Вихопився Тимко.
З хвилину може ведмежатник безтямно дивився на хлопчика. Страдницьки морщив лоба, намагаючись щось зрозуміти. Потім якийсь зблиск думки майнув у його сірих круглих очах.
— Ну малєц! Ну, услужіл. Собірайся. Ідьом сейчас же в город… я там какнібудь поправлюсь… а тади уж ми тєбя вирядім в козу і… будєм іграть!!! Ах ти, мать чесная, не пєрєвєлісь єщьо хрєстьянскіє душі…
Собірайся, собірайся і гойда в город!!!
— Дядьку! Я не хочу йти отако в місто. Я хочу зразу козою. Щоб мене ніхто не впізнав…
— Постой, постой… — Похмільний поводир обома долонями щосили стис собі скроні і, болісно кривлячи вуста, щось собі шамрав під носа… — Ага, понял. Нє хош, штоби зналі, что коза — ето ти?..
— Ага.
— Ладно… Оно бить козой нікак нє срам… Но єжелі ти боїшся — будє потвоєму…
Стогнучи, схлипуючи, важко дихаючи, лицедій підвівся з лежбища.
Подовжив ланцюг Марьванни і зняв з неї вуздечку-намордник. Тоді вхопив горщик з-під грушок і виповз надвір. Горщик снігу пхнув у пічурку і розпалив вогонь.
Хлопчик скручував солому в жмаки і підкладав у пічурку. Сутінки бурдею сповнились пасмами диму і спалахами швидкого вогню.
А лицедій витягав із короба всякі лахи і дивні речі. Були тут і дудка з берести, і сопілка калинова, і
Лицедій попустив ланцюг ведмедиці, і вона почала перегортати лапами снопи. Щось нюхтила і, певно, знаходила якісь зернини, бо плямкала і облизувалась.
Сорока теж зацікавилась снопами, тими, що стояли під стіною стрибала по них, камешилась і таки щось видзьобувала.
Лицедій покрутив козину голову і кілька разів лунко клацнув дерев'яною щелепою.
Він гучного клацання «кози» ведмедиця застигла з піднятою лапою. Немов ще чогось чекала, якогось продовження звуків. Але поводир відклав «козу» і заходився сьорбати з ложки розталий сніг.
Тимкові пити хотілось, але він гидував брати ложку у страннього, від якого так страшно смерділо сивушним перегаром. А спалити собі пальці об розпечений горщик — він не дурний.
Тому, коли лицедій простягнув ложку малому, той сказав:
— Я пити не хочу. Я їсти хочу.
І Тимко розгорнув на колінах ганчірку і взяв останній черствий кусник хліба і колобочок, зліплений із залишків жовтого сала. Із-за халяви витяг малесенького гранчастого ножа і навпіл розкраяв і хліб і сало. Простягнув лицедію. А той саме припасовував до козиної морди грушевий патичок, як ото пужално батога.
— Брррр! — Здригнувся усім тілом ведмежатник. «Без чарки і дивитись не можу на сало!» Проказавши «Отче наш», хлопчик почав снідати. І одразу ж до нього пурхнула сорока. Довелось витягати з торби ягоди. Сорока подзьобала і знов перелетіла на снопи. Там вони удвох із ведмедицею і порпались — сорока вгорі, а Марьванна долі.
І от лицедій почав виряджати Тимка. Замість червоних чобіт — засохлі личаки. Поверх штанин кілька завивів полотняних онуч. Довгий, до самих личаків, набійний бузиновий сарафан. А поверх — поїдена міллю і латанаперелатана волохата козина шкура. З двома дірками для очей. А над шкурою дерев'яна козяча морда. Від неї йшла шворка під шкуру. Тимко мав тримати під волохатим покривалом, лівою рукою палицю, на яку настромлялась «козина» морда. А правою смикати за шворку, щоб щелепа клацала об голову. Ще й щоки лицедій розмалював рум'янами. А голову обвинув великим платом із червоними набійними візерунками.
Коли лицедій почав прибирати «козу», ведмедиця перестала шарудіти соломою. Тільки сорока камешилась у снопах.
Ведмедиця завмерла, сидячи на задніх лапах і спершись спиною на глиняну стіну. Тільки ніздрі в неї ворушились. Навіть вуха не рухались.
Та коли лицедій узяв берестяну дудку і пронизливо завів на ній «турутурутурута!» ведмедиця звелася і враз нависла над Тимком.
З переляку він відсахнувся.
— Да нє боісь! Марьванна звєрь кроткій!
Тимко став рівно, але тремтів усім тілом.