Танці шайтана
Шрифт:
Гайдук важко дихав, з кута рота стікала темна кров.
Спираючись на аркебузу однією рукою, а другою утримуючись за пагони ліщини, схилився і спитав верхівця.
— То ти, Василю, кажеш, що ти перший помітив сліди від чобітків із підківками? І тоді всі пішли по тих слідах… Я… не… Василь… а я… Степан… Чого… тобі… треба?!… Я… разом з ними… не був… коли вони по сліду… до Одарки… вдерлись… Я її не чіпав… У мене своїх вистачає…
— То ти не — чіпайте козачку… Повернуться козаки… І відплатять… Вони не послухали… Сміялись над
— І ти сміявся?
— А то?!.. А ти б… не сміявся?..
— Той молоденький тобі про мене розповідав? — Спитав Омелько, відхиляючи відлогу і нахиляючи своє лице ще ближче до гайдука.
— Ні, ні, ні… Я не той… то вони…
Омелько зняв лижі і притулив їх до кущів. І аркебузу притулив до ліщини. Майже весь гнот зотлів, але димок ще курився найтоншою блакитною змійкою.
Козак утоптав сніг над самим гайдуком.
— Ну, Степане! Підвестися можеш? Спробуй!
— Не знаю…
— Давай, давай!! У мене часу немає!
Гайдук спробував звестися. Але голосно застогнав і відпустив руки, якими вже вчепився у ліщину.
— Не можу…
— Ну як не можеш, то і не треба…
Омелько висмикнув гайдукову шаблю із піхов і, уважно оглянувши її, кинув у провалля.
— Що ти робиш??! — Заволав гайдук, деручи нігтями сніг, трухлу траву і мерзлу землю.
— Шабля тобі більше не потрібна. І пістоль не потрібен..
— Я… я… я жити хочу… Я не старий…
— Хіба ти живеш? Ти ж на людей полюєш! Людоїде!
Омелько неквапно примірявся і м'якою підошвою татарського чобота. притис гайдукові горло.
— Чого ти хрипиш? Не подобається? — Дуже тихо спитав козак. Та певно, що гайдук вже його не чув.
Пика панського посіпаки зробилась буряковою, майже чорною. Він захарчав і струсився в судомах. Омелько надавив ще сильніше на горлянку. Ще сильніше. Затріщали чи то хрящі горлянки, чи то хребці шиї.
Омелько відпустив ногу.
Прислухався. Гайдук не дихав.
Тоді Омелько підняв його за ноги і закинув ноги на кущ. І вийшло, що гайдук завис головою вниз межи товстих прутів ліщини.
Тут кінь почав сіпатись, намагався звільнити копита з кущів. Та дарма.
Омелько проказав слова заговору і миттю штрикнув ножем у велику судину на шиї коня. Кров приснула потужним струменем вниз до коріння ліщини, паруючи і розтоплюючи незайманий сніг. Від пари розпливався гарячий солодкуватий запах.
Омелько вдяг лижі, підхопив аркебузу і драбинкою, драбинкою, переставляючи лижі одна по одній, почав підійматися до шляху.
Кілька разів зупинявся і прислухався. Крім дзвінких криків синичок на вербових нагонах нічого не чув. Навіть Тимко не подавав голосу.
Поки піднявся на шлях, кілька разів озирався на гайдука. Гайдук міцно застряг у кущах ліщини. Головою вниз.
А кінь шарпався у судомах. І за кожною судомою кущі струшувались, і гайдук
Видряпавшись із яру, Омелько перейшов дорогу. Ніде нічого не вгледів і нічого не почув. Як не придивлявся, як не прислухався.
А той гайдук, Василь, певно, за цей час встиг далеко втікти. Бо ніякого й натяку на звук кінського чвалу по крижаній дорозі не було чутно.
Тихо і порожньо навколо.
Тільки дві чубаті посмітюшки дріботіли по твердому насту, наче швидко пливли по дорозі.
Омелько широкими розмахами кроків заїхав за високі і розлогі кущі рясної шипшини.
Малий просто із сідла оббирав здоровенні багряні ягоди. І кидав їх у торбу з морквою. На малому аж дві торби висіло. перетинались на сірій свиті. — Ну що — покріпимось? Бо таганувати ніяк не вийде. Дим зараз далеко чути. У зелені, як ото влітку, він не розійдеться, а вільно попливе між стовбурами… А головне — зараз скрізь за нами слід тягнеться! Просто плюнеш — і вже видно твій слід! Сніг — радість, як ти ловиш! Сніг — страшна біда, як тебе ловлять!.. Кинь мені пиріжка, щоб я до коня не підходив.
— А чого. Батьку?! Ну скажіть мені таємницю!..
— Якби ти був дурненький, я 6 тобі сказав. Але ти, як добре помізкуєш, сам розгадаєш таємницю. Спробуй сам упоратись — ти ж мій син!
Омелько зловив пиріжок з маком і задоволено захитав головою.
— Добрий пиріжок! А мак же смачний! Не мак, а щирий тобі мед. Спасибі Парасці — догодила козакові!..
Ще з'їли по два добрих пиріжки. А що води та узвару не було, то пресмачні пироги заїли снігом!..
Омелько сперся на ліщинові палиці і прочовгав по черзі лижами по снігу. Чи добре ковзаються, чи не налипає сніг? Та, дякувати долі, не налипав на полози.
Омелько підняв послинений палець. І зразу визначив північнозахідний вітерець.
— Батьку, я що маю діяти?
— Головне — дивись на дорогу і прямуй за мною. Та не дуже гони коня!
Кінь може послизнутись, хоч у нього і чотири ноги, і, не дай Боже, впасти. І тебе може поранити і сам повередитись… А тепер, як ото казали московські опришники: «Гойда! Да гойда!» Батько Омелько сильно відштовхнувся палицями, нахилився уперед. І пішов, пішов широченними кроками ковзати по снігу.
Малий напружився, вичекав час і пустив Лиска риссю. Легенький, але їдучий вітерець почав все сильніше повівати в спину.
І Лиско зразу заспокоївся і весело та слухняно виконував усі посили.
Як вони їхали нижнім шляхом, то Омелько показував на відбитки копит, що весь час крутились то до одного краю дороги, то до другого. Показував Омелько на сліди палицями, не обертаючись, щоб не згубити з очей всі нерівності шляху.
Малий зрозумів, що хоче сказати Батько Омелько — цей гадський Василь таки добре забився, бо шарпав коня то в один бік, то в другий. А тікав назад до містечка, під захист валів і гострого паколля.