Танці шайтана
Шрифт:
— Батьку! присягаюсь — більше не буду присягатись!
— От і добре! А тепер — найголовніше…
Але, їй же, не знаю, як би тобі розповісти про одну таємну дію? Бо воно наче і дуже сороміцьке, та, однак, як воно було, то було!… Добре. Тільки ти повинен знати: що я скажу, таємниця повна. Щоб завжди мовчав. Бо я тобі ні за звичаєм, а ні за законом не можу того говорити. Але то для всіх тих закон і звичай, хто поспільством живе. А ми з тобою таємні, як би то сказати…
— Воїни, — підказав хлопчина.
— Ні! Ми більше, ніж воїни. Ми — таємні лицарі. А лицарі між собою таємницю і без присяги зберігають, бо все їхнє життя — таємниця. Так от, та Чорна Чародійка, моя кохана Відьма, зашила мені самоцвіти і ще дві палички із слонової кістки. Слонову кістку — у прутень.
— Для чого?!! — З жахом прокричав хлопчик. — Мені один раз маленький цапок ріжками зачепив по тому, так я впав на землю від болю. Як ви, Батьку, такий біль можете терпіти?!!
— Та не переймайся, синку! Воно мені ані трохи не болить. А вона це мені утнула на нам'ять. Щоб я її завжди пам'ятав…
— Таки вона — відьма, — ствердив хлопчик, — а що далі було?
— Та все, як скрізь і завжди —
З Лівантуна той час прибув добрий марсельський вітрильник. Привіз француз із Ліванту різні дорогі товари і лівантійських купців. Одні купці зійшли в Алжирі, а другі збирались далі плисти в Марсель. І з Алжиру француз мав забрати вовну і козині шкіри. В Алжирі добра вовна на вівцях. А в Ліоні, що у Франції, з тієї вовни зрроблять знамените червоне і зелене сукно. У нас його називають лунським. Я дав капітану-французу добрий задаток. А на останні ми вдвох склали сакк у лихваряміняли. Це робиться так. Лихвар пише папір, що такі й такі дали йому певні гроші. Ми йому дали ті монети. Домовились, що коли капітан відвезе мене до Марселю, там ми підемо удвох до марсельського міняли-лихваря, родича цього алжирського міняли. Віддамо йому оцей листок-сакк. А він за цей сакк віддасть ті гроші канітанові, що я дав мінялі в Алжирі.
— Оце так хитрість! Аж не віриться!
— Тому я й розповів тобі, щоб ти знав, які бувають хитрощі з грошима. А в останній день перед відплиттям я відніс Ахмада на корабель.
— Як?
— Як? Та на спині.
Ми взяли здоровенну корзину. Ахмад туди заліз. Згори ми обклали вовною. І нерев'язали такими линвами, якими бербери перев'язують вовну на базрі. Взяв я ту «паку вовни» на спину і разом з усіма носіями та подорожніми піднявся на корабель. У трюмі влаштував «наку», щоб Ахмад не задушився від нестачі повітря. І щоб його іншими паками не завалили. Та Бог милував, а хлопець виявився витривалим! Вранці, перед відплиттям, прийшли на корабель портові сторожі і митники. Почали перевіряти, чи нема втікачів з бусурманської неволі? Чи все мито сплачено за вовну, козині кожі та мішки рису. Сторожа все лазила по вітрильнику. Якщо по-правді, то не стільки шукали, скільки вітрильник затримували. А вітер повіяв такий добрий! При такому за кілька днів можна доплисти до Марселя. Хоч капітан аж зубами скреготів, а змушений був брязнути гаманцем і позолотити ручку командиру стражі, і зразу ж отримали дозвіл на вихід у море. Спочатку вітрильник бадьоро перло від Африканського берега. Та далі вітер щось став опадати. А часом і зовсім пропадав. Людей таки було на вітрильнику чимало. Викуплені бранці, французи та італійці, якісь ченці гішпанські, що викунали невольників, левантійські купці з челяддю, купець-перекупщик із живим товаром — дівчата-негритянки. Ми з Ахмадом перевдяглись у християнський одяг. Ахмадові було незвично і незручно. А мені хоч би що: я тільки вдягну інший одяг — зразу стаю іншою людиною.
Коли так багато людей на кораблі, і слабо дме вітер, то все починає смердіти. А тут ще й дух важкий від немитої вовни і невичищенних козиних шкір так і виливався нагору із трюмів. Я дав добрі гроші капітанові, і він нам виділив місце в малесенькій каюті на кормі. Бо вітер підганяє корабель з корми. Тому на кормі повітря найчистіше.
Другого дня потихеньку вітер потягнув. Стало легше. В одного матроса була лютня. А в мене хороша сопілка. Ми з ним зразу зігрались. Я в кухаря купив доброго вина і сиру. Ми з ним потихеньку вино цідимо та сир жуємо і потихеньку граємо. Ахмад з нами сидить, слухає. І люди коло нас гуртуються, слухають нашу музику. Та найближче до нас підсунувся невеличкий гішпанський черенць. Бувальці-в'язні в алжирському баньйо казали, що гішпанський ченцям пальця в рота не клади! Тому я зразу змикитив, що цьому ченчику під каптуром щось таки від мене потрібно. І певно — щось важливе. Я йому націдив повен кухоль кіпрського вина і дав найкращий кусень сиру. Бачу — на пригощення ласий. Як кажуть московити: «поднос любить!» Але перший я ніяких ознак не подаю. Коли тому морякові час на варту ставати. То він мені свою лютню лишив. Я собі струни перебираю, сир вищипаю по крихточці, вином по ковточку смакую. Ченчику налив ще вина. Він, не відхиляючи каптура, присунувся до мене впритул. Починає шепотіти: «Я тебе добре знаю. Ти сидів у баньйо разом із одним ідальго, майстром фехтування. Пам'ятаєш, як ви фехтували очеретинами? Ти ніяк не міг перемогти, бо він наш найкращий майстер у двобої! Він і книгу написав, як правильно фехтувати…» Я йому, як і він мені, арабською мовою кажу: «Ну то й що?» «А те, що я слабо фехтую. Мені твоя підмога потрібна» «Для чого?». Він приклав пальця до вуст і показує непомітно, що при Ахмадові він не говоритиме. Я відіслав Ахмада в каюту, щоб він там прибрав. Тоді чернець каже мені: «Бачиш оно отой ставний ідальго? У крислатім капелюсі і білих панчохах і в шкіряній солдатській камізелі?» «Бачу. Не сліпий.» «Так це не ідальго! Це — жид. Він хитро пробирається до Толедо. Спочатку в Марсель, там пересяде на корабель в Барселону. З Барселони — в Толедо. Там він забере неймовірний скарб.» «Ну а я тут при чому?» «Ми з тобою підемо за ним. Потайки. А от коли він забере свій скарб, ми його перехопимо.» «Для чого тобі золото, ти ж чернець?» «Я знаю шість мов. Досконало! А маю поневірятись по чужих кораблях, по вошивих заїздах, по каравансараях. Ти знаєш, скільки я витяг людей із полону? А за всі мої смертельні труди мені дістається тільки те, що я сам відщипну…» «Добре, нехай так. Ну от ти дістанеш жидівське золото. Що далі?». Він все тихо шепотів, а тут аж скинувся: «Як що?!! Золото скелі трощить. Підмажу церковну владу. Одержу парафію. І буду собі потихеньку поживати.» Я його питаю: «А якщо я не погоджуся?». Він хихикає під каптуром і шепоче з притиском: «Погодишся, — відхиляє каптур і показує ріденьку руду борідку і отакенні вуха, ще й око одне примружив, — куди ти дінешся?» Дивлюсь на нього і мені аж у голові паморочиться: так, якби цей монах був близнюком жидакравця з Кракова! Не брешу! «Захочу,
— Батьку! так ви могли його вночі швайкою у скроню. Та й у море!
— Е ні, синку! Скрізь людей, мов грибів у козубі. Злякався я того, що не зможу Ахмада провести на Батьківщину! А я ж пообіцяв Катерині хлопця до її батьків провести! На Хресті присягнув!
Ну, і я подумав тоді… Правду гішпанці кажуть, що треба боятись трьох: «солдата-дезертира, ченця під каптуром і гнаного жида!». Думаю ось так: треба час відтягти. А там щось вигадаю. Не хотілося мені знов кров проливати. Та певно, що доведеться, хоч і проти моєї волі!
Взяв я його за плече, стис не дуже, але монах аж захрипів: «Обережніше! Руку зламаєш!»«Не бійся, я обережно! Допоможу тобі. Тільки скажи мені, як ти дізнався, що він по золото їде і що він жидовин?» «Він не тільки по золото їде. А й по діаманти і рубіни. Він із старого жидівського роду золотарів і гранильників самоцвітів. Його родичі по батькові мають гранильні майстерні у Венеції, Каїрі, Стамбулі, тут, в Алжирі і в далекім Багдаді. І він, оцей христопродавець і шахрай, народився у Багдаді. Хоча його дід зі славного міста Толедо. Наші королівські величності вимели всю жидову із своїх християнських володіннь. Його дід опинився спочатку в Каїрі, потім у Багдаді. Там його син і одружився з дівкою з роду Кадурі. Теж багатії і кровопивці. І цей молодик народився в Багдаді. У нього є мітка на обличчі, що він із Багдаду…». Я кажу йому: «Зачекай, зачекай! Я щось такого не чув, щоб людині тавро того міста ставили, де вона народилась!». Монах сміється: «А от і є таке місто. Це Багдад! Водиться там маленька мушка. Коли вона вжалить, тоді з'явиться пухирчик. З пухирчика — гнояк. Як гнояк загоїться — лишається на все життя рожева лискуча плямка. Цю рожеву плямку так і звуть «Троянда Багдаду». Або ще «ухт», що по їхньому значить «сестричка»…
Я пройшовся поруч із «ідальго». Справді — на лівій щоці, якраз під бакенбардами рожевіла блискуча цятка. І почав я думати, що мені тепер робити? Самому порішити лаповухого монаха? Чи розповісти «ідальго», хто на нього полює? Добре. Розповім, а раптом він погано володіє клинком? Що тоді?! Хоча, тільки як зникли за обрієм абриси Алжирської касби, «ідальго» почепив до пояса шпагу. І носив її так, як належить шляхтичу. Отож, я не став поспішати, а почав усе обмізковувати. Цілу ніч чи то спав, чи то не спав — аж голова почала від думок пухнути. Та й погода була жахлива — вітрила пообвисали, наче ганчірки. Та на ранок настало полегшення — потяг рівний бадьорий вітерець. Капітан тільки дав команду — і вітрила корабля вловили вітер. Люди зразу збадьорились. Повиповзали на палубу. І турок-работорговець вивів свій живий товар — чорних дівчат. Ще й свого слугу із барабаном. Негритянки зраділи. Слуга сів пошевськи і ляснув, а тоді задріботів пальцями по тугому, добре розігрітому барабану. Дівчата чорні заляскали і собі в долоні, задріботіли ногами, завертіли сідницями. Ну точнісінько — як моя Відьма! Мені та музика була відома. Я підсів до турка. І приєднав до турчинового торохкотіння і свій очеретяний свист. Аж старий, сивобородий работорговець почав пританцьовувати на місці. Я ж особливо високо почав висвистувати! Аж скроні пронизувати почало. Коли я зиркнув: а між чорними лискучими литками бачу щось невеличке, само собою танцює! Придивляюсь — гладкий чорний пацюк на задніх лапах звівся і сіпається під музику! Все! Кінець! Всьому, всьому і… кораблю! — Омелько набрав повні груди повітря, затримав… І з силою і свистом видихнув!
— Чому?! Чому?!
— Тому, синку, що пацюки танцюють у двох випадках — чи коли їх «чарівною сопілкою» викликають, чи коли чума починається! У мене була тоді сопілка. Звичайна, не «чарівна». Значить — чума! Я граю все сильніше, а відхожу все назад і назад до корми.
А чорні дівчата розійшлись — витанцьовують, аж голови позакидали назад. І люди дивляться, як пацюк із негритянками «танцює». Регочуть всі, у долоні плескають… Я мигом до каюти. Наказую Ахмаду: «Подивись, чи є вода? Зачинись у каюті. Відчиняй тільки мені. Якщо вибиватимуть двері — стріляй! Хто б не був — чоловік, жінка! Все одно стріляй!» «Щось сталось, дядечку?!!» Злякався Ахмад. Я й кажу йому: «На кораблі чума!» «Хтось помер?!» — Вже зовсім злякався Ахмад. «Ще ні! Але чорний пацюк вже танцює! Швидко зачиняйся і набий обидва пістолі!» Ахмад зачинився, а я в каюту до капітана. Він сидить з пілотом і вином смакує. Я йому кажу по-турецькому: «Страшна новина! Страшна таємниця!» Він мені: «Та кажи швидше!» «Не можу, капітане. Тільки вам особисто, віч на віч!» «Не бійся! Це мій небіж. Він турецької ще не знає. Тільки іспанську і трохи арабську розуміє!» «Ну, тоді слухайте, капітане — чорний пацюк вже танцює!» Він аж закашлявся.
Відкашлюється, віддихується, слова ніяк не може вимовити, нарешті прохрипів: «Ти, ти… не помилився?!» «Підіть, канітане, і подивіться! Що таке чума, я знаю сам. Один раз лишився живий. Може, й цього разу кирпата не зачепить…» А в обід у нас вже був перший покійник — левантійський купець. А за ним пішло! Одним словом — чума! Люди справді збожеволіли, коли хтось зрозумів, що це не просто пошесть, а чума. Кілька матросів вирішили спустити човну на воду і дістатись до гішпанських островів. Вони десь там ліворуч були від нас не дуже далеко. Та за човен вчепилось чимало людей. Зчинилась бійка. І всі разом із човном попадали у воду. Човном їх згори і прибило. Від другого човна капітан і його небіж аркебузами відігнали — двох убили, трьох поранили. А що доброго встиг зробити капітан, то наказав спустити вітрила і зарифити їх, бо насувається буря. Справжній був капітан — не міг привезти чуму на власному кораблі в своє рідне місто! А чума, скажу тобі, найстрашніша і найхитріша смерть! Якщо протягом чотирьох днів після смерті останнього чоловіка ніхто не захворіє — значить, цього разу більше ніхто не захворіє.