Танго
Шрифт:
Коли експедиція наближалась попід берегом до вузької ущелини, з якої того пам'ятного дня Сергій доп'явся по ліанах нагору, в нього защеміло серце. Йому раптом здалося, що вже пізно, що все скінчилось і Танго не можна врятувати. Може, в цей самий момент її приносять у жертву ненажерливому Великому Духові Сонця…
Така думка підшпигнула Сергія, й він мало не розтрощив пірогу об каменюччя. Йшов першим, спотикаючись та обдираючи руки об скелясті береги-стіни, немов за ним гналася зграя вовків.
Відступивши трохи назад, подорожні поховались у вузенькій ущелині. До заходу сонця треба десь пересидіти. Сергій накреслив на кам'яній стіні приблизний план священної галявини та печери. Судячи з усього, місцевість удень дуже гомінка, небезпечна. Треба перечекати до смерку. Але від холодної води починало крутити ноги. Буено виліз на розвідку й незабаром повернувся.
— Неподалік у долині латочка мімози. Думаю, там і пересидимо, сеньйори.
Коли люди навперебіжки дісталися кущів, звідти, злякано захропівши, вискочив оцелот. Але місце вдалося досить-таки зручне. Поблизу, крім кількох потворних кактусів, не видно було ані деревини. Тут їх ніхто не міг наскочити ґвалтом. Та й сонце схилилось над обрієм, незабаром зайде. Часу лишалося не більше, як на дві-три сигарети.
Стомлені люди полягали спочити, але так, щоб увесь простір довкола був у куті їхнього зору.
Коли над вилоговиною смеркло, мандрівники швидко повилазили зі схованки й вервечкою подалися понад урвищем услід за Ряжанкою.
Попоколовшись об невидимі в темряві кактуси, нарешті увійшли в ліс і надибали стежку. Та сама кучугура кокосових горіхів і досі лежала посеред дороги. Спіткнувшись об неї, люди пішли далі. На галявині стало трохи видніше. Десь за деревами зійшов місяць, і край неба посвітлішав. Жертовна скеля зустріла їх таємничою продухвиного печери. Що там? Чи й досі лежить ота дивна куля? А бува, її вже забрали, сховали в неприступному схроні або й у самісінькому селищі?
Буено дав усім по недогарку стеаринової свічки. Сергій запалив ґнотик і першим увійшов у чорні щелепи печери. Війнуло холодом і цвіллю. Кроків за двадцять, коли хід звернув трохи вбік, свічки позасвічували всі. Морок розсунувся, й зі стін глянули дивні зображення, видзьобані на камені. Тунель опускався глибше й глибше. Обабіч трапилося два відгалуження, але дно центральної галереї було притрушене жовтим піском, і люди тримались цього напрямку.
Раптом Буено, який крокував останнім, зупинився, дістав щось із кишені й підніс до мерехтливого полум'ячка.
— Стійте, сеньйори! — стишеним схвильованим голосом прожебонів він.
Усі троє поставали мов укопані, а Ернесто блискавичним рухом дістав з розстебнутої кобури пістолет.
— Ідіть сюди! — гукав Буено й простягав руку.
Усі попідходили. Буено тримав лічильник Гейгера.
— Сеньйори, тут підвищена радіоактивність! Повертаймо
Відколи торік дізнався, що розшукують уран, Буенавентура ні на хвилину не розлучавсь із оцим лічильником.
Ряжанка взяв прилад. Нічого страшного. Доза цілком нешкідлива. Тримаючи лічильник, він зробив ще кільканадцять кроків І несподівано для всіх дременув назад.
— Так, — промимрив він, підбігши, — тут небезпечно…
Голос йому зглух і охрип. Люди квапливо повернулися, остерігаючись навіть зайвий раз дихнути.
Лісом плентались мовчки, тримаючи руки поперед себе, щоб у пітьмі не розсадити лоба або не повидирати об суччя очі. Коли скінчилися дерева, стало видніше.
— А чи не зіпсований у тебе лічильник? — першим озвався Абаджієв до Буенавентури.
Сергій дістав з кишені прилад, якого зопалу забувсь повернути індіянннові. Лічильник був мертвий. Сумнівів немає: в печері підвищена радіоактивність. І що глибше, то дужче…
— Ваша Танго сказала, що наречені вмирають самі? — спитав Абаджієв, коли сіли спочити.
— Так, докторе, — хрипким голосом відказав Сергій.
— У-гу, — промимрив у задумі лікар. — Загадково, дуже загадково…
Археолог теж обмірковував. Учора Абаджієв дорогою переказав йому дивну пригоду геолога.
— Докторе, — сказав він, — я розумію, куди ти хилиш. — Але це неможливо!
— Шановний Ернесто! Замість того, щоб заперечувати, краще думай. — І лікар знову блимнув на Сергія: — А згуки таки долинали з тієї кулі?
— Так.
Запала мовчанка. Буено підкинув у ватру кілька гіллячок, і вогонь затріщав, бризкаючи іскрами.
— І так — щороку?
— Буцімто, — відповів Сергій. — Вона твердить, нібито цей звичай передається від діда-прадіда. А скільки — бог зна. Каже, відколи син Великого Духа Сонця на землі…
— Але ж то легенда! — озвався Буенавентура. — Кожне плем’я по-своєму пояснює створення світу. Тальтальці, наприклад, переконані, що їх породила пума…
— Мучачо, — застеріг лікар, — легенда тієї дівчини дуже нагадує переказ… Отож, любий, — промовив уже до українця, — жертвами Великого Духа Сонця стає четверо дівчат?
— Четверо… Щороку.
В Сергія смоктало під ложечкою. Він теж почав розуміти логічну конструкцію болгарина.
Десь опівночі після вбогої вечері, що складалася з галетів та чотирьох невеличких коробочок шпротів в олії, Абаджієв, копирсаючись тичкою в пригаслому вогнищі, промовив:
— Ось що я думаю. Мабуть, і ви всі — теж… Ми маємо справу з апаратом, який живиться радіоактивною речовиною, а також має… сонячну батарею. Варто винести його під промені сонця — як батарея починає працювати. Спілкування з цим апаратом дуже небезпечне. В цьому ми й самі пересвідчилися.
— А де ж такий апарат узяло плем'я? — поспитав Буено.
— Оце й я хотів би знати, — озвався Ернесто.
— Багато хочеш, але надто спішно, — повільно проказав лікар. — Принагідно можу нагадати тобі короткий зміст болгарського прислів'я, хоч ти його вже чував.
— Я археолог, докторе! — спалахнув креол. — Я повинен будь-що розкрити таємницю!
— Чужу? — посміхнувся лікар. — І що ти пропонуєш?
Повисла тиша. Раптом озвався Ряжанка:
— Ми поїдемо й завтра туди… Звичайно, хто хоче. В мене у таборі є три протирадіаційні костюми…