Тарасові шляхи
Шрифт:
Фатіма швидко померла, а Сальху зробили нянею панночок.
Старий пан закохався в неї, оселив окремо від іншої прислуги, хотів одружитися з нею, та не міг він тоді розійтися з дружиною. Стара пані мовчки горювала...
За кілька років у Сальхи, яку охрестили і дали ім'я «Єлизавета», народився хлопчик. І раптом стара пані, всім на подив, усією душею прив'язалася до цього хлопчика. його взяли в панські покої; дорослі, заміжні вже дочки возилися з ним, виховували нарівні з своїми дітьми. Він був загальним улюбленцем. Отак він і ріс в якомусь дивному незрозумілому
Здається, все у нього було, але на душі завжди був сум, жаль і співчуття до рідної матері. Таке непевне становище і дивні відносини в родині зробили його чутливим, делікатним, трохи сентиментальним.
Це позначилося і на його творчості. В ній було стільки лірики, стільки душі і серця!
Тому-то він так чутливо ставився і до інших. Він наче заглядав у серце кожної людини і бачив найтонші нюанси кожного переживання. Він добре знав, що ці переживання не менш болючі, якщо не гостріші і важчі у людей знедолених, тільки не всім їх видно.
Змалку він звик лише в поезії виявляти свої переживання, а говорити намагався про все легко, жартівливо, спокійно... Особливо тепер, у статечному віці, він знав, що так треба поводитися з усіма, далекими від справжнього життя й людського горя. Але всі близькі знали, що за жартівливою легкою формою його листів, його розмов, криється добра душа, завжди готова на будь-який благородний вчинок.
Жуковський підійшов до свого «старого друга» — так він називав свій улюблений письмовий стіл.
Трохи порозмисливши, взяв перо і папір. Він мусив написати листа фрейліні двору — Юлії Федорівні Бара-новій. Жуковський сподівався на її допомогу. Жартівливий його тон часто обеззброював найсухіших людей, давав йому змогу говорити про найважливіші речі просто і безпосередньо, а придворні жінки були завжди в захопленні від його дотепності.
Він усміхнувся добродушно — хитруватою посмішкою— і написав спочатку назву свого послання.
«Історичний огляд благодійних вчинків Юлії Федорівни та різних інших обставин, курйозних подій і особливих різних штучок.
Твори Матвія».
Матвієм він жартома часто величав себе. Самими рисочками, як мала дитина, він намалював чоловіка, що мета кімнату, а вгорі, в хмарах, жіноче обличчя — і надписав: «Це Шевченко. Він каже про себе: «Хотілось би мені написати картину, а пан наказує мести кімнату». У нього в одній руці пензель, а в другій помело, і він у дуже скрутному становищі. Над ним у хмарах Юлія Федорівна».
Далі йшов у такому ж стилі зроблений малюнок, напис під яким пояснював його зміст: «Це Брюллов пише портрет з Жуковського. На обох лаврові вінки. Вона думає про себе: «Який цей Матвій красунь!» А Василь Андрійович, чуючи це, дякує в душі Юлії Федорівні і каже про себе: «Я, можливо, готовий бути і Максимом, і Дем'яном,
У таких малюночках і підписах він пише про все, що треба зробити. Юлія Федорівна повинна прискорити справу 8І збором грошей на лотерею.
«Юлія Федорівна тому так поспішає зібрати гроші, — пише він у примітці, — що Матвій незабаром поїде за кордон і мусить до від'їзду завершити цю справу. Дивна жінка ця Юлія Федорівна. Хто її не любить? Щасти їй боже, її дітям, і внукам, і правнукам. Матвій обіцяє з однією з її иравнучок потанцювати за її здоров'я качучу...»
Наприкінці листа зовсім кумедний малюнок:
«Це Шевченко і Жуковський обидва перекидаються від радості. А Юлія Федорівна благословляє їх з хмар».
Так, треба, щоб Юлія Федорівна поспішала. Жуковський знає, вона прочитає записку і скаже: Charmant! Цей незрівнянний Жуковський! Як мило, дотепно! Треба йому допомогти в цій справі якогось там Шевченка».
Опустивши руки на свого любимого «друга», Жуковський довго сидів мовчки і сумно дививсь у вікно.
Потрібні були швидше гроші. Дві тисячі п'ятсот карбованців. Ціна портрета.
Ціна людини, художника, таланту.
Жуковський запечатав своєю печаткою конверт, подзвонив. Увійшов камердинер.
– Треба якнайшвидше віднести цього листа пані Бара-новій у палац. А мені—одягатися. Я їду до Вієльгорського.
Будинок графа Михайла Юрійовича, на Михайловській площі недарма називали «маленьким храмом красних мистецтв у Росії». Він справді був своєрідною живою і багатогранною Академією мистецтв, а хазяїн її — сам композитор і великий знавець музики - другом найосвіченіших, найцікавіших людей того часу.
Він був у тому колі друзів Пушкіна, в якому читав поет уперше свого «Бориса Годунова». Він розказав поетові про один випадок під час повені в Петербурзі, і Олександр Сергійович поклав це оповідання в основу сюжету свого «Мідного вершника». Михайло Юрійович стояв коло ліжка Пушкіна з його найближчими друзями в останні хвилини його життя. Своїми людьми в будинку Вієльгорського були й Жуковський, Гоголь, Брюллов, композитор Михайло Глінка і молодий гусарський поручик Мішель Лєрмонтов, натхненний вірш якого переписували в день смерті й похорону Пушкіна в тисячах примірників. За цей вірш Лєрмонтова вислали тоді ж із столиці.
Про дім Вієльгорського писали:
Всемирной ярмонкой и выставкой всесветной
Был кабинет его, открытый настежь всем.
Кто приносил туда залог мечты заветной,
Кто мысль, кто плод труда, кто приходил ни с чем,
З усіма однаково витончено чемний у поводженні, він намагався підтримати кожного. Зараз він брав гарячу участь у долі українського хлопця — кріпака Тараса Шевченка, бо для нього, як і для його друзів, доля таланту була не байдужою.