Татарський острів
Шрифт:
Юрко ледве стримав усмішку, бо уявив, як зараз у квадратній кімнаті під Зоряною біля чорної рурки чатують наші розвідники і прослуховують всю цю розмову. Від першого й до останнього слова.
— Ти зараз мусиш бути в Шудрі, — повчав Юрка Маєр, — обов'язково нагадай йому про олійницю і будинок, а також про борошно, яке він отримав за свої гроші. Якщо він вестиме себе лояльно по відношенню до мене, то я забезпечу його земельним наділом.
Маєр відкрив дверці сейфа, дістав три пачки окупаційних марок, поклав їх на стіл перед Юрком.
— Ці гроші
Юрку пригадалася недавня подія.
Кілька місяців тому мати, намагаючись приглушити недовіру Маєра, порадила Юркові подарувати йому медаль, випущену колись на відзнаку трьохсотріччя дому Романових.
Знайшла ту медаль мати в палаці, коли його захопили повсталі селяни, після того, як пан Хоткевич разом з петлюрівцями втік з села. Юрко подарував медаль гестапівцю в той день, як по ньому стріляв невідомий патріот, завербований фашистами в шпигунську школу. Куля потрапила в медаль, яку Маєр поклав у бокову кишеню френча, сплющила її, але не змогла пробити міцний метал. Тепер гестапівець і вручав матері гроші за її подарунок.
Маєр дістав сигару, закурив, сказав роздумливо:
— Ніхто не знає, що на нього чекає, де йому пощастить, а де на людину чекає небезпека. Я часто думаю про подарунок твоєї матері. І давно прийшов до висновку — це воля провидіння. Адже якби не цей шматочок металу, — куля, без сумніву, пробила б моє серце. Я дуже вдячний твоїй матері за цей своєчасний подарунок.
Маєр дістав ще одну сигару, знову закурив і звелів Юркові:
— Зараз же іди до Шудрі і постарайся переконати його в тому, що він не дарував мені ніяких зарубіжних купюр, а віддав лише царські асигнації.
…Шудря жив у просторому будинку під біло-синьою цинковою бляхою. До війни тут мешкали вчителі, а в перші ж дні після приходу фашистів Маєр віддав його Шудрі.
Юрко зайшов на подвір'я. На ґанку стояв господар в сірому, старомодного покрою сюртуці, ніби чекав його й одразу ж запросив до хати. Був Шудря дома сам, і ніхто не міг заважати їх розмові.
Юрко одразу ж розповів Шудрі про мету свого візиту, нагадав, як гер Маєр повернув йому олійницю, забезпечив пайком, наказав відміряти три гектари землі.
Шудря сполохано вдарив об поли руками:
— Ох і світ настав! Це пан Маковій постарався. Я йому як доброму сказав, а він тут же й продав мене! Правду старі люди казали: мовчи глуха — менше гріха! Не давав я пану Маєру ніяких заграничних грошей! І не було їх у мене! Царські віддав — це правда! Так і скажи пану Маєру! От господи! Ще й такого лиха не вистачало! Хай мене викликають, хай на шматки ріжуть, а я своє говоритиму! Не було в мене ніяких фунтів! Не було і квит!
…Увечері до Берегових приїхав водій від Маєра, і Юрко вручив йому чималий пакунок царських асигнацій, зібраних колись татом для сільського музею. Той кинув його на заднє сидіння й поїхав до палацу.
Юрко постояв біля воріт і пішов на берег
Раптом на стежці Юрко помітив чиюсь постать. Придивився і впізнав Івана Гончара. Той теж побачив Юрка, підійшов, міцно потис руку:
— Я до вас! Прислала мати, щоб дали хоч склянку солі. Другий тиждень живемо без солі! Оце прийшов з роботи — і до вас! Трохи відпочину — і знову на роботу.
— На яку роботу? — поцікавився Юрко.
— Звечора, поки видно, виколупую міни — там, де проходила лінія оборони: партизанам потрібен тол. Як настають місячні ночі — працюю до світанку, а зранку біжу в лісництво на роботу. Зараз уже вийшов на протилежний берег Льольчиного озера. Там ще чотири танки знайшов. Треба познімати кулемети. А в одному бліндажі бібліотека і патефон.
— Вигадуєш!
— Слово честі! І платівки. Кожен раз пісні слухаю. Скоро й вас запрошу на концерт. Тільки солі ніяк роздобути не можу, а без неї — ніщо в горлянку не лізе. Так і охлянути можна.
— Ходімо, — взяв Івана за руку Юрко.
Вони зайшли в хату. Іван чемно привітався з Юриною матір'ю, дістав з кишені два бруски туалетного мила, поклав на підвіконня:
— Це вам… Гарне мило.
— Спасибі, — подякувала Юрина мати. — Чим же тобі, Іване, віддячити?
— Солі дайте, як маєте, — попросив Гончар, — мати півсела обійшла і ніде не позичила, при «новому порядку» люди мусять жити без хліба, без солі і без штанів.
Юрина мати насипала Івану в торбинку крупної солі, наділила борошна, дала із своїх запасів банку меду.
Іван подякував і став прощатися, бо треба було дійти додому до настання комендантської години.
Юрко пішов провести товариша.
— Так ти ж дивися, вибери час, — нагадав Гончар, — покличеш Вовку, і допоможете мені зняти кулемети на танках.
— Гаразд, — пообіцяв Юрко.
А вранці другого дня він побіг до Славка, поніс кошик свіжої риби. Треба було порадитись із Святим. Погрози хлопців не давали йому спокою. Як не заспокоював себе, а мимоволі відчував, що це не пусті балачки. Святий сидів на ґанку. Коли побачив Юрка, мовив радісно:
— Про вовка промовка, а вовк на поріг. Добре, що навідався. Зараз же йди до шевця. Там на тебе чекають.
Вони зайшли в хату, Юрко поставив на лаву кошик з рибою й одразу ж сказав, що доведеться їм незабаром піти на Льольчине озеро і підсобити Івану Гончару зняти кулемети з підбитих танків.
Погомоніли ще про деякі свої справи, й Юрко, попрощавшись з товаришем, пішов до шевця.
У хаті шевця стояли сутінки, пахло чебрецем, любистком, м'ятою. Швець приязно кивнув Юркові кудлатою головою, показав молотком на щільно причинені двері хатини.