Татарський острів

Лысенко Василий Александрович

— Що ж тепер буде? — пополотніла дівчина.

— Не знаю, Лесю, — розпачливо відказала Галина Іванівна, — треба хутчій тікати з села. Ти ж знаєш: родини комісарів, прикордонників, комуністів розстрілюють. І треба тікати сьогодні, бо завтра буде пізно.

— Хоча б Юрко прийшов…

— Тут Юрко нічим не допоможе, — в голосі Галини Іванівни страх і безнадія. — Але куди ж нам подітися?

Галина Іванівна підійшла до полиці, дістала пляшечку з настоєм валер'янки, накапала в чарку.

— Піди, Лесю, до діда Захарка, може,

він дозволить переховатися в нього, хоч одну ніч перебути. Той бандерівець про щось говорив із Марією Федорівною, мабуть, про мене розпитував.

— Може, Юрко щось придумає, — мовила Леся, — і Марію Федорівну треба зачекати. Як уже тікати — то всім разом.

— Забувай, Лесю, про свого Юрка, — зітхнула Галина Іванівна, — кінець вашій дружбі. Бандерівець нам нічого не подарує. Під час нападу на заставу татко його поранив — бо треба було брати бандита живим. Краще б було його на місці пристрелити. Іди, Лесю, домовляйся з дідом Захарком. Час не жде.

Дівчина одягнула піджак, вийшла з хати і берегом Прип'яті подалася до діда Захарка. «Хоча б Юрко, — думала, — нагодився. Не так би страшно було. І Марія Федорівна на роботі».

Не встигла Леся підійти до старої верби з розчахнутою вершиною, як побачила Петра Солодовника. Він ішов їй навстріч, привітався, заговорив поспіхом:

— Я тебе з самого ранку чекаю. Мені треба поговорити з тобою. Дуже важлива розмова…

— Сьогодні мені не до розмов, — заперечила дівчина, — хай іншим разом поговоримо.

Хлопець придивився до Лесі, стривожився:

— Ти не хвора? Чи щось трапилося? Так ти кажи, я зразу тобі допоможу. Може, — з надією в голосі запитав Петро, — ви шукаєте квартиру і ти йдеш до діда Захарка? Так переходьте до нас! Моя мати не раз пропонувала. У нас пів-хати пустує.

Леся не знала, як їй повестися в цій несподіваній ситуації. Адже Петро закоханий у неї, і він їй трохи подобався. Тільки ж не буде вона розповідати про появу бандерівця і про його зустріч з матір'ю. Не хотілось й ображати Петра, бо, може, це їхня остання зустріч, остання розмова.

— Так ви переходьте до нас, — наполягав Петро, — не пожалкуєте. І Прип'ять близько, і ліс під боком. Я вас можу сьогодні й перевезти.

Дівчина мовчки йшла поряд, злякано думала, що їх чекає завтра.

Хлопець зупинився, хотів узяти дівчину за руку і не відважився. Тільки дивився на Лесю карими очима, ніби хотів її запам'ятати на все життя.

— Послухай, Лесю, — заговорив далі, — мушу тобі сказати. Я скоро піду в партизани! Про все вже домовлено. Я люблю тебе! Розумієш, люблю! І хіба я винен, що покохав тебе і не можу жити… Кожен день приходжу на берег Прип'яті, щоб хоч здалеку побачити тебе, поглянути, як ходиш з тим есесівцем! — Петро передихнув, сказав з болем у голосі: — Як ти можеш? Він же зрадник! Він же каратель! Ні, гірше, ніж каратель! Він палив Дібровне, убив двох партизан! Він…

— Це неправда! — мимоволі вихопилося

в дівчини.

— Правда! — перебив Петро. — Мені розповідали очевидці. Партизан, що вартували біля льоху, знайшли з розтрощеними головами. Все це робота Берегового! Схаменися, Лесю, поки є час! Ти наче осліпла й оглухла, нічого не бачиш, нічого не чуєш!

Хлопець узяв Лесю за руку, Леся пробувала вирватися — і нічого не могла вдіяти.

— Пусти! — промовила, — боляче!

— Скажи мені, Лесю, — допитувався Петро, не чуючи її слів, — будеш дружити зі мною?

— Що я тобі можу обіцяти? — розгублено сказала дівчина. — Пусти мене!

Очі Петра недобре блиснули:

— Чи ти, може, Юрка кохаєш? Так скоро йому каюк буде! Присуд винесено, і вирок теж буде виконано.

— Який вирок? Про що ти говориш? Чого ти до Юрка причепився? — злякано, одним подихом, вигукнула дівчина.

— Кінець твоєму Юрку, — злорадно відповів Петро, все ще тримаючи її за руку.

Леся нічого не відповіла, бо не знала, що сказати. Не буде ж вона розповідати, що Юрко партизанський розвідник і виконує доручення лейтенанта Вершини. І не по своїй волі носить ворожу форму.

У цей час на стежці з'явився Юрко. Він ще зранку пішов до Гончара допомогти попиляти дрова. Юрко прийшов додому, почув від Галини Іванівни новину і побіг доганяти Лесю. Несподівано хлопець побачив на стежці Лесю й Петра. Той тримав її за руку, щось говорив, а дівчина стояла і слухала. Юрко аж очима кліпнув, думав — привиділося. Як же це так?

Хлопець поволі йшов стежкою і гарячково вирішував, що йому робити. Можна повернутися й піти додому, хай собі Леся бесідує з Петром. А можна мовчки пройти повз них, минути подвір'я діда Захарка і вулицею повернутися до своєї хати.

Отак він і зробить, бо ще подумають, що злякався. Пора йому кінчати дружбу з Лесею. Це навіть добре, що зустрів їх.

Юрко хотів пройти по стежці, але Петро заступив йому дорогу:

— Є розмова!

— Що тобі треба?

— Дещо вияснити. От Леся, — Петро все ще тримав дівчину за руку, — сумнівається, чи палив ти Дібровне, чи просто поїхав туди в гості? Убив ти там двох партизан чи я вигадую? І чи вирятував ти есесівців, чи люди даремно на тебе намовляють? Хай дівчина почує, може, вона хоч трохи прозріє!

— Хіба ти піп, — глумливо запитав Юрко, — що я мушу сповідатися перед тобою? За свої вчинки я й відповідатиму!

— І відповіси! Можеш готуватися до сповіді.

— Це вже моє діло, що маю робити, а ти не чіпляйся і не стій поперек дороги! Набридли мені твої прискіпування.

— Іди, іди, жовторотий фольксдойч!

Юрко пройшов мимо Петра та Лесі, немовби й не бачив їх.

— Юрку! — раптом гукнула Леся. — Ти куди? Не лишай мене тут! Я до діда Захарка йшла, а Петро схопив мене за руку і тримає, допитується, чи хочу я з ним дружити. Скажи йому, хай до мене більше не чіпляється…