Тайна вечеря
Шрифт:
Він заплющив очі й підставив обличчя сонячним променям, наче прийшов сюди справді тільки для того, щоб позагоряти.
Але Євгенові Прокоповичу не терпілося.
— Я вже на «Арсеналі», — повідомив.
— І добре там?
— Не гірше, ніж на Теличці.
— А я що казав: по-перше, з дому до заводу два кроки, по-друге… У зарплаті програли?
— Навпаки, на десятку більше.
— Кілограм польської ковбаси, — резюмував Пилип Петрович, — на дорозі
Євген Прокопович подав густо списаний цифрами клаптик паперу.
— Те, що зміг…
Пеко кинув на нього оком, наче сфотографував.
— Не густо.
— Звичайно. Дані за останній місяць.
— Нас цікавитиме все: кількість продукції, номенклатура, плани перебудови заводу, можливість збільшення виробництва в екстремальних умовах.
— Чи не забагато хочете? Я простий службовець у відділі постачання.
— Це дає вам можливість цікавитися проблемами всіх цехів. Встановіть контакти з плановим відділом.
— Гадаю, надто бурхлива діяльність клерка, який щойно прийшов на роботу, може привернути увагу…
— Енкаведистів?
— Кого-кого, а їхнього брата на «Арсеналі», мабуть, не так уже й мало. І краще спочатку посидіти тихо.
— Вважаєте, що за кожним новачком стежать?
— Вони ж не дурні…
— Не дурні, — погодився Пилип Петрович.
— Курочка по зернятку…
— Нема в нас часу орієнтуватися на курей. Мене також на горло беруть. Є відомості, що Червону Армію планують переозброїти новими протитанковими гарматами, й пробні зразки виготовляють саме на «Арсеналі».
— Креслень та іншої секретної документації дістати не зможу.
— Від вас і не вимагають. Довідайтесь хоча б, у якій стадії нині роботи.
— Спробую.
— Оце вже діло! — пожвавішав Пеко. — Ну, а як ваша дочка? Розвідала про енкаведиста?
— Інформація вельми цікава.
— Слухаю вас уважно.
— Спочатку хотів би знати, — обережно почав Євген Прокопович, — як оцінюється моя інформація…
— Не крутіть хвостом, — скривився Пилип Петрович, — і кажіть прямо…
— Прямо то й прямо: маю фінансові труднощі.
— Знаєте, що фінансова прірва найглибша в світі: в неї можна падати все життя.
— Старий анекдот.
— А погодьтеся — точний.
— Ви уникаєте прямої відповіді.
— Уникаю. Бо ваші апетити!..
— Дуже скромні. Поки. Але попереджую, апетит приходить під час їди, сподіваюсь, ви знаєте цей вислів?
— Чув. — Пеко дістав загорнутий в газету пакунок, роззирнувся і, не помітивши поблизу нікого, подав.
— Скільки? — запитав Євген Прокопович.
—
— Годиться… — Євген Прокопович поклав пачку в кишеню штанів.
— Аванс, — попередив Пеко. — Треба відробити.
— Не скнарте: для рейху це крапля в морі.
— То що з енкаведистом?
— Його звуть Сокирко. Капітан держбезпеки Іван Макарович Сокирко.
— Ви казали: старший лейтенант.
— А у вас пам’ять!
— Чисто професійна.
— Уже капітан держбезпеки. На тому тижні з’явився з чотирма шпалами.
— Зростають кадри, — всміхнувся Пилип Петрович, — у Німеччині військовому, особливо з абверу, щоб одержати в мирний час наступне звання, треба біс його зна скільки лямку тягнути, а тут у тридцять років мало не полковник! Що ж, не дивно, як це в більшовиків кажуть: плинність кадрів… Одних до стінки, іншим чини… То що з цим Сокирком?
— Крім того, що одержав наступне звання, про нього з’явилася стаття в газеті. З портретом. Називається: «Молодий чекіст». І вихваляють нашого Сокирка в ній на всі лади.
— Що ж дивного: червоним мильні бульки подобаються. Про стахановців скільки смороду!
— Проте є пікантна деталь. Ту статтю написав син заступника наркома внутрішніх справ Антон Онищенко.
— У чому ж пікантність?
— Той Антон Онищенко працює в газеті, це моя Галина рознюхала. Сокирко із своєю євреєчкою та Антон Онищенко в ресторані вечеряли. Там про статтю й домовилися.
— Ну й що?
— Газети слід читати, шановний…
— Ну, на цьому я зуби проїв.
— Вчорашні газети повідомили, що заступника наркома внутрішніх справ Онищенка заарештовано.
— Чекайте, я пам’ятаю це повідомлення, тільки от прізвище вивітрилося.
Євген Прокопович хотів зауважити, що розвідники чи резиденти повинні мати бездоганну пам’ять на прізвища, та промовчав. Зрештою, це його не стосується, важливо, щоб добре платили, а судячи з всього, Пилип Петрович у коштах не обмежений.
— Син ворога народу прославив у пресі нашого доблесного чекіста, — сказав. — Підтекст уловлюєте?
— А він як, цей Сокирко? — запитав Пеко. — Живий-здоровий?
— Сьогодні за ним «емка» приїжджала.
— Цікаво… Навіть дуже цікаво.
— Ви обіцяли винагородити труди моєї Галини.
— Дайте їй три сотні… — Пеко поплескав по кишені, куди Євген Петрович засунув пачку з грішми. — За мій рахунок.
— Добре, — одразу погодився Євген Прокопович, — Галина буде щаслива.
— Ви казали: Сокирко мешкає навпроти вашого будинку…