Тайна вечеря

Самбук Ростислав Феодосьевич

— Не пошкодуєш, я гарні місця знаю і вчора лящів підгодував, клюватимуть законно.

Сокирко уявив пустельний дніпровий берег і як він витягає здоровенного ляща. Чому б справді й не піти?

— Таж вудки не маю… — засумнівався все ж.

— У мене зайва.

— Пішли! — вирішив Іван несподівано для самого себе. Зрештою, якщо риба й не клюватиме, то хоч скупається. На роботу лише увечері. На ніч заплановано допит Онищенкового сина, фрукт не з легких, і треба відпочити. — А на що ловитимемо? — поцікавився зненацька зовсім по-діловому.

— На схилах

черви накопаємо, я місця знаю.

Вони спустилися до Дніпра нижче Аскольдової могили і зайняли місце вище Ланцюгового мосту — до самої води тут приступали верби, і дядько Кирюша вказав Сокиркові на просвіт між ними.

— Клюватиме, — пообіцяв, — я там вчора гороху з глеєм накидав, зараз підкинемо ще трохи, нікуди ці лящі не дінуться. А в мене, — підморгнув хитро, — четвертинка в заначці.

«Усе ж, — подумав Іван, — непоганий чоловік цей Кирюша, і пика в нього симпатична».

Але, незважаючи на Кирюшині запевнення, риба поки що не клювала, і Сокирко простягнувся на піску, підставивши оголені плечі сонячним променям.

— Не спечися, — застеріг дядько Кирюша, — облазитимеш, а це начальникові з чотирма шпалами не личить.

Іван зиркнув на Кирюшу підозріливо — чи не кепкує, — проте Кирюшине обличчя світилося приязню, і Сокирко заліз по горло в теплу воду — справді, що ж це за капітан держбезпеки з червоним облізлим носом?

Скупавшись, Іван зглянувся на Кирюшині поради, накинув на плечі сорочку й помандрував берегом — до початку вечірнього кльову лишалася ще принаймні година.

Нижче за течією усього за кілька десятків кроків від них з Кирилом улаштувалися на березі ще двоє рибалок. Худий довгий чоловік з витягнутим і наче ображеним обличчям у підвернутих вище колін парусинових штанях і засмаглий черевань у чорних сатинових трусах — лисий, кирпатий, із зморщеними, мов печене яблуко, щоками й чолом. Видно, і в них не клювало, бо чоловіки покинули вудки й розкладали із зібраного тут же на березі хмизу вогнище. Прилаштували над вогнем закіптюжений казанок і почали чистити раніше зловлених підлящиків.

Сокирко знічев’я сів неподалік під кущем — чоловік з витягнутим обличчям зиркнув на нього недоброзичливо, та нічого не сказав: дніпровий берег — не власна квартира, і кожен може влаштуватися, де схоче.

Посидівши трохи, Іван простягнувся на піску горілиць, прикривши голову носовичком — наче відгородився від рибалок. Та й вони, зрештою, не звертали на нього увагу: чистили рибу, перемовляючись стиха. Потім засмаглий черевань сказав, видно, продовжуючи раніше почату й чомусь перервану розмову:

— Ну й зчинилася у нас на заводі катавасія: дайош стахановський рух, і крапка!

«Чому ж катавасія? — сонно подумав Сокирко. — Партія закликає до пришвидшеної індустріалізації, Стаха-нов — зачинатель великого почину, а він — катавасія…» І ще подумав, що за таке однісіньке слово можна пришити цьому бовдурові з обличчям, схожим на печене яблуко, контрреволюційну агітацію. Чиста п’ятдесят восьма стаття… Паплюжив визнаний партією стахановський рух, і є два свідки: він, Сокирко, і той, у підкачаних парусинових

штанях.

Але ця думка майнула і відразу згасла: чи варто забивати цим собі голову, коли сонце припікає і сон починає змагати його?

— Усюди тепер стаханови… — ствердив довгань, — куди не плюнь. У нас на «Більшовику» токар об’явився. Газети про нього писали, може, чув, і хвамілія підходяща: Переплюйко. То вирішив переплюнути всіх — двісті тридцять процентів плану, його одразу у завком і на Дошку пошани, подейкують, ордена начеплять… А якщо по-чесному? Жене цей Переплюйко халтуру, чистий двохсотпроцентний брак. Я от двадцять з гаком років біля верстата і звик поважати себе, мене колись ще у тринадцятому майстер учив, що у кожного робітника совість має бути… То я більше норми ніяк не витягну, але ж і не партачу. Що ж виходить? У мене тільки норма, але все до мікрона, а Переплюйкові за брак ордена? Ще й галасують: рівняйтеся на Переплюйка, якщо він може за двісті з гаком, то чому інші у хвості? Підняти норму, дайош темпи, дайош п’ятирічку за три роки! От і я почну брак гнати, та совість не дає…

«Ну й проноза, — подумав Сокирко і зсунув трохи носовичка з очей, аби про всяк випадок краще розгледіти довгого рибалку. — Ну й контрик! Тільки за слова «ордена начеплять» тебе треба ізолювати від робітничого колективу, свідомого і славного, який не шкодує сил заради перемоги соціалізму!»

Сокирко так і подумав: «заради перемоги соціалізму», аніскілечки не засоромившись пафосу цих слів. Бо, зрештою, заради чого всі вони живуть? Щоб наблизити світле соціалістичне майбуття. А воно таки наближається: нема вже черг у продуктових магазинах, і недарма сам товариш Сталін сказав: «Жити стало краще, жити стало веселіше».

Виявляється ж, кому краще, а кому й гірше. Знайшов чим хвалитися: норму виконує… У той час, коли в країні поширюється стахановський рух…

Взагалі слід було б підвестися й припинити цю контрреволюційну балаканину. Бо обов’язок кожної радянської людини негайно втрутитися у таких випадках. Лише за невтручання можна одержати п’ять років. Не втрутився, не припинив — виходить, співчуваєш, сам такий, ворог і контрик, і місце тобі на лісоповалі. Сокирко вів кілька таких справ і знав, чим вони кінчаються. Однак сонце пригрівало, вставати не хотілося, крім того, закони, параграфи й правила існують для інших, тільки не для НКВС, у них своє правило: хочу — караю, хочу — милую!

— У нас те саме, — сказав низенький у чорних трусах. — Цегла, значить, державі потрібна, й слід значно збільшити… Головний інженер каже: скорочуйте на годину випал. А дехто й на дві години вимагає… А яка піде цегла — плювати! Треба більше цегли, ще більше, давай і давай… А той кирпич через кілька років розсиплеться, має ж віки стояти. До революції, ще за Петра, кам’яні палаци зводили, й височіти їм вічно. А з нашої цегли тільки клозети складати. Кажу інженерові: нові пічки для випалу будуйте, а він мені: ти що, проти народу? Ну, що скажеш? З нашої цегли новий корпус на «Ленкузні» ставлять, от посиплеться, подивимося, хто проти народу!