Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Едді знову звернув увагу на тахіна, що помирав.
— Ти підійшов до краю стежки, друже мій. Здається, тобі пробили насос. Нічого не хочеш сказати перед тим, як підеш на галявину?
Фінлі кивнув.
— То кажи, приятелю. Але раджу не розтягувати, якщо хочеш договорити до кінця.
— Ти й твої поплічники — зграя боягузливих шолудивих собак, — спромігся виговорити Фінлі. Напевно, куля влучила в серце (принаймні таке в нього було відчуття), але він мусив це сказати, це потрібно було сказати, і він силою волі змушував своє поранене серце битися, поки не висловить усе. А потім
Едді всміхнувся, та його очі залишалися серйозними.
— А як щодо боягузливих собак, які використовували дітей, щоб убити весь світ із засідки? Цілий Всесвіт — із засідки?
Горностай кліпнув очима, неначе такої відповіді не сподівався. А може, він узагалі не очікував на відповідь.
— Я виконував… накази.
— Не сумніваюся, — відрізав Едді. — І виконував їх на совість. Приємного перебування у пеклі На’ару чи в що ти там віриш. — Він притиснув дуло револьвера до скроні Фінлі й вистрелив. Горностай смикнувся один раз і застиг. З гримасою Едді звівся на ноги.
Підводячись, він бічним зором помітив якийсь рух і побачив, як ще один — головний начальник — спромігся зіп’ястися на лікоть. Його «миротворець» сорокового калібру, з якого колись стратили ґвалтівника, було націлено на Едді. Едді мав швидку реакцію, та не мав часу, щоб нею скористатися. «Миротворець» прогримів один раз, із дула вирвався язик полум’я, й кров потекла з чола Едді Діна. На потилиці злетіло пасмо волосся, коли куля вийшла з того боку. Едді вдарив себе долонею по лобі, в тому місці над правим оком, де утворилася дірка, неначе людина, яка згадала щось життєво важливе, але трохи запізно.
Роланд рвучко повернувся на стесаних підборах чобіт, блискавичним, майже не помітним для ока рухом виймаючи з кобури револьвера. Джейк і Сюзанна теж озирнулися. Сюзанна побачила, що її чоловік стоїть на вулиці, притискаючи до лоба долоню.
— Едді? Котику?
Пімлі силкувався ще раз звести курок «миротворця», по-собачому вищиряючись від натуги. Роланд вистрелив йому в горло, і начальник Алгул Сьєнто упав та перекотився ліворуч. Револьвер із незведеним курком загримів з його руки на асфальт і зупинився біля трупа друга Пімлі, Горностая. Майже під ногами в Едді.
— Едді! — пронизливо закричала Сюзанна і поповзом на руках та колінах поспішила до нього. «Поранення не тяжке, — промовляла вона про себе. — Його не тяжко поранили. Господи, не допусти, щоб мого чоловіка тяжко поранили…»
Та потім побачила кров, що струменіла з-під його руки й краплями спадала на дорогу, та зрозуміла, що поранення серйозне.
— Сьюз? — спитав він. Його голос звучав напрочуд чітко і ясно. — Сюзі, де ти? Я не бачу.
Він зробив один крок, другий, третій… і впав обличчям на дорогу. Дідо Джефордс передчував, що саме так з ним усе й станеться, від самої миті, коли вперше його побачив. Бо хлопець був стрільцем, справдешнім стрільцем, і лише такого кінця він міг сподіватися.
Розділ XII
ТЕТ РОЗПАДАЄТЬСЯ
Та ніч застала згорьованого Джейка
Більшу частину того нескінченного дня Джейк ловив себе на тому, що думає на два різні голоси. Таке вже траплялося з ним раніше, але багато років тому. Тоді він був зовсім маленьким хлопчиком і підозрював, що в нього якийсь дивний нервовий розлад, який лишився непоміченим для невсипущого батьківського ока.
«Едді помирає, — торочив перший голос (той, котрий запевняв його, що в шафі живуть чудовиська і вже зовсім скоро вони зжеруть його живцем). — Він у кімнаті в Корбет-Холі, Сюзанна з ним, він патякає без угаву, але помирає».
«Ні, — заперечував другий голос (той, який переконував його, хоч і доволі мляво, що чудовиськ не існує). — Ні, цього не може бути. Едді, він… Едді! До того ж він член ка-тету. Він може померти, коли ми дійдемо до Темної вежі, там ми всі можемо померти, але не зараз, не тут, це божевілля».
«Едді помирає, — відповідав перший голос. Невблаганний. — У нього дірка в голові, така велика, що ти можеш запхати в неї свого кулака. Він помирає».
На це другий голос міг лише заперечувати, та й то з кожним разом дедалі менш переконливо.
Хоч Джейк і розумів, що вони, швидше за все, врятували Промінь (а Шимі в цьому навіть не сумнівався — він бігав моторошно спорожнілим кампусом Девар-Тої й викрикував новину: «ПРОМІНЬ КАЖЕ, ЩО ВСЕ МОЖЕ БУТИ ДОБРЕ! ПРОМІНЬ КАЖЕ СПАСИБІ!»), але легше не ставало навіть від цього. Втратити Едді — то завелика ціна навіть для порятунку світу. А розпад ка-тету був ще більшою ціною. Щоразу, коли Джейк про це думав, йому ставало млосно, і він без слів молився Богові, Ґану, Людині-Ісусу й усім разом, щоб вони сотворили диво й врятували Едді життя.
Він навіть молився письменнику.
«Врятуй мого друга, і тоді ми врятуємо тебе, — молився хлопець Стівену Кінгу, котрого ніколи не бачив. — Врятуй Едді, й ми не допустимо, щоб тебе збив той фургон. Клянуся».
А потім знову згадував Сюзанну: як вона викрикувала ім’я Едді, як намагалася його перевернути на спину і як Роланд обійняв її за плечі й сказав: «Цього не можна робити, Сюзанно, не можна його чіпати», і як вона від нього відбивалася, як її обличчя скаженіло, як у ньому прозирали різні особистості, на мить чи дві оволодівали нею і щезали. «Я мушу йому допомогти», — схлипувала вона голосом Сюзанни, добре знайомим Джейкові, а тоді чужим, грубішим голосом кричала: «Забери свої руки, засранцю! Дай я над ним почаклую, він встане й піде, от побачиш! Згинь!» І Роланд тримав її в обіймах, тримав і заколисував, а Едді лежав на землі, та не мертвий, напевно, було б краще, якби він одразу помер (хай би навіть це означало кінець усілякої надії на диво), але Джейк бачив, як смикаються його брудні від пилу пальці, й чув, як він безладно щось бурмоче, наче уві сні.