Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
— Бо я м-м-можу відчувати н-н-найпростіші емоції, — сказав він, і Сюзанні здалося, що в голосі робота прозвучали нотки виправдання, неначе він зізнавався в поганій звичці.
— Щоб виконувати наші накази, тобі потрібні кодові слова? — запитав Роланд.
— Так, сей, — відповів Заїка Білл.
— Бляха, — пробурмотіла Сюзанна. Ті самі проблеми вони мали з Енді в Кальї Брин Стерджис.
— П-п-проте, — сказав Заїка Білл, — якщо ви н-н-наказуватимете у ф-ф-формі п-п-порад, я р-р-р… — Він підняв руку й знову хряснув себе по голові. Уііііп — знову відгукнулося в нього всередині, тепер у районі грудей, як здалося Сюзанні. —…радо підкорюся, — закінчив робот.
— Тоді ось тобі моя перша порада: полагодь своє хрінове заїкання, — сказав Роланд і, вражений, озирнувся. Патрік упав на сніг. Він тримався за живіт і нестримно, гучно реготав. Довкола нього витанцьовував
У лісі за розчищеним перехрестям, з того боку, де лежали Погані Землі, Погань, як називав їх Білл, хлопчик-підліток, тремтячи в смердючих погано уроблених шкурах, спостерігав за четвіркою, що стояла перед хатиною Дандело. «Здохніть, — думав він. — Чому б вам не зробити мені ласку й просто здохнути?» Але вони були живі, й веселі звуки їхнього сміху різали його без ножа.
Згодом, коли вони всі завантажилися в таксі, на яке перетворився Біллів бульдозер, Мордред прокрався до хатини. Там він пробуде два дні: від’їдатиметься консервами з комори Дандело… і ще дечим, про що шкодуватиме до кінця свого життя. Він провів ці два дні, відновлюючи сили, бо велика заметіль мало не вбила його. Єдине, що тримало його в живих, — ненависть, лише вона і більш нічого.
А може, то була Вежа.
Бо він теж її відчував — те пульсування, ті співи. Але мажорні ноти, що їх чули Роланд, Сюзанна й Патрік, для Мордреда були мінорними. І тоді як вони чули багатоголосся, він чув лише один голос. Голос Червоного Батька, який наказував йому прийти. Наказував убити німого хлопця, і чорношкіру сучку, і особливо стрільця з Ґілеаду, байдужого Білого Татка, який покинув його. (Звісно, Червоний Татко теж його покинув, але до цього Мордред якось не додумався.)
А коли він усіх їх уб’є, обіцяв голос, вони разом знищать Темну вежу і вічно владарюватимуть над тодешем.
Отож Мордред їв, бо Мордред хотів їстоньки. І Мордред спав, бо Мордред хотів спатоньки. А коли Мордред убрався в теплу одіж Дандело й рушив розчищеною дорогою до Вежі, тягнучи за собою на санчатах туго напханий мішок із ґунна (здебільшого там були консерви), то був уже юнаком, якому на вигляд було двадцять років, високим, струнким, як тополя, і білявим, як літній світанок. На його людській подобі залишився шрам на боці, там, де його зачепила Сюзаннина куля, та ще кривава пляма на п’яті. На тій п’яті, якою він поклявся собі дуже скоро наступити Роландові на горло.
Частина п’ята
СКАРЛАТНЕ ПОЛЕ
КАН’-КА НО РЕЙ
Розділ I
ЧИРЯК І ДВЕРІ
(ПРОЩАВАЙ, МОЯ МИЛА)
Упродовж останніх днів їхніх тривалих мандрів, після того як Білл (тепер уже просто Білл, не Заїка) висадив їх біля «Федерального» на краю Білих Земель, у Сюзанни Дін почастішали напади плачу. Передчуваючи зливу з очей, вона вибачалася перед супутниками та йшла в кущі, буцімто до вітру. А там сідала на повалений стовбур чи просто на сиру холодну землю, затуляла обличчя долонями й давала волю сльозам. Якщо Роланд і знав про це (а не помітити її червоних очей після повернення він не міг), то взнаки цього не давав. Сюзанна здогадувалася, що він знає.
Час її перебування в Серединному (і Прикінцевому) світі добігав кінця.
На своїй гарній помаранчевій машині Білл довіз їх до одинокого квонсета, на фасаді якого висіла старезна табличка:
Сюзанна припускала, що з фактичної точки зору Федеральний аванпост 19 стояв на Білих Землях Емпатики, але повітря вже стало значно тепліше, коли дорога до Вежі пішла вниз, і сніг на землі лежав дуже тонким шаром. Попереду то тут, то там видніли діброви, але Сюзанна думала, що далі лежать відкриті простори, схожі на прерії американського Середнього Заходу. Біля аванпосту росли кущі, на яких за теплої погоди, либонь,
— Далі мені не можна, — сказав Білл і заглушив двигуна, обірвавши Літл Річарда на півноті. — Кажу вибачайте, як говорять у селах Прикордонної Дуги.
Їхня поїздка тривала півтора дня, й увесь цей час робот розважав їх «золотими ретро-хітами». Для Сюзанни деякі пісні були цілком сучасними: наприклад, «Цукрову хатинку» і «Теплову хвилю» постійно крутили по радіо, коли вона повернулася зі своєї маленької подорожі до Міссісіпі. Решти пісень вона не чула взагалі. Музика зберігалася не на платівках і касетах, а на красивих сріблястих дисках, що їх Білл називав «сі-ді». Він вкладав їх у гніздо на захаращеній інструментами приладовій панелі снігоочисника, і музика долинала щонайменше з восьми різних колонок. Сюзанна підозрювала, що їй сподобалась би будь-яка музика, але особливо на душу лягли дві пісні, яких вона ніколи не чула раніше. Перша, шалено щаслива композиція, називалась «Вона любить тебе». [96] Друга, сумна й меланхолійна, мала назву «Гей, Джуд». А Роланд її, схоже, знав, бо підспівував, хоча в його версії слова були інші, ніж у тій, що лилася з багатьох колонок снігоочисника. На її запитання Білл відповів, що гурт називався «Бітлз».
96
«She Loves You».
— Дивна назва для рок-гурту, — завважила Сюзанна.
Патрік, який сидів на крихітному задньому сидінні з Юком, постукав її по плечі. А коли вона розвернулася, простягнув їй альбом, сторінки якого одну за одною зараз заповнював. Під зображенням Роланда в профіль він друкованими літерами написав: «BEATLES», а не «Beetles». [97]
— Все одно дивна назва для рок-гурту, як її не напиши, — вперто не здавалася Сюзанна, і зненацька її осяяло. — Патріку, ти володієш доторком? — А коли художник насупився й розвів руками, мовляв, «не розумію, про що ти», перефразувала питання: — Ти можеш читати мої думки?
97
«Бітли», а не «Жуки». Останнє слово в англійській мові означає жуків, тоді як перше асоціюється з ритмом музики.
Всміхнувшись, він знизав плечима. «Не знаю», наче промовляв той жест. Але Сюзанна думала, що Патрік знав. І знав дуже добре.
До «Федерального» вони дісталися близько полудня, і там Білл нагодував їх смачним обідом. Патрік свою порцію заковтнув і сів збоку (під ногами в нього одразу ж примостився Юк), щоб малювати решту своїх супутників за столом у колишній кімнаті відпочинку. Стіни в цій залі вкривали телеекрани — Сюзанні здалося, що їх не менш ніж триста чи навіть більше. І створювали їх, мабуть, на віки, бо деякі ще й досі працювали. Декілька показували схили пагорбів, що оточували квонсет, але на більшості екранів був лише сніг, а на одному бігли хвилясті смуги, від яких Сюзанну починало трохи нудити, якщо вона надовго затримувала на них погляд. Екрани зі снігом, пояснив їм Білл, колись демонстрували зображення з орбітальних супутників, але камери на них уже давно зламалися. А от екран з хвилястими лініями був цікавіший. Білл розповів їм, що донедавна він показував Темну вежу. А тоді якось зненацька зображення зникло, розчинилося в таких от смугах.
— Думаю, Багряному Королю не подобалося, що його показують по телевізору, — сказав Білл. — Особливо якщо він знав, що до нього скоро прийдуть гості. Хочете ще сандвічів? Запевняю вас, їх чимало. Ні? А супу? Може, ти, Патріку? Знаєш, тобі треба їсти, бо ти занадто, занадто худий.
Патрік повернув до них лицевим боком свій альбом і показав картинку: Білл уклоняється Сюзанні, тримаючи в одній металевій руці тацю з охайно нарізаними сандвічами, а в другій — карафку чаю з льодом. Як і всі картинки, що їх малював Патрік, вона перевершувала звання карикатури, але рука, що її створила, рухалася надприродно швидко. Сюзанна аж у долоні заплескала. Роланд всміхнувся і кивнув. Патрік розплився в усмішці, не розтискаючи зубів, щоб їм не довелося бачити порожнечу, що зяяла за ними. А відтак недбало перегорнув аркуш і заходився творити щось інше.