Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
— А Дженкінс що каже? — запитав Пімлі. І майже несвідомо вклав револьвер у свою кобуру, наближаючи нас ще на крок до того, про що ви не схочете слухати, а я не хочу оповідати.
— Дженкінс каже все, що готовий верзти його довгий язик без кісток, — несхвально пересмикнувши плечима, відповів Фінлі. — Він же навіть не знає, що означають символи на елементах керування й екранах глибинної телеметрії. Як можна покладатися на його думку?
— Спокійно. — Пімлі поклав руку на плече своєму начальнику служби безпеки. З подивом (і легкою тривогою) він відчув,
— Я не можу спати, не можу читати, навіть трахатись не можу, — сказав Фінлі. — Бачить Ґан, я намагався все це робити! Ходімо зі мною до Дамлі-Гауза, будь ласка, подивитеся на ті кляті показники. Може, у вас з’являться якісь ідеї.
— Я керівник, а не технік, — м’яко нагадав Пімлі, але сам уже був на півдорозі до дверей. — Проте цікавіших занять у мене зараз немає, тому…
— Може, то просто сигнали наближення кінця, — розмірковував Фінлі, зупинившись у дверях. — Неначе таку річ можна виміряти…
— Може, й так, — погодився Пімлі, — але прогулятися й подихати вранішнім повітрям нам не зава… Гей! Гей, ти! Ти, Род! Повертайся, коли до тебе звертаються! Повернися, я сказав!
Род, худий чоловік у старезному джинсовому комбінезоні (тканина ззаду глибоко провисла й витерлася до білого), підкорився наказові. Його круглі щоки були всипані ластовинням, а очі мали чарівний відтінок небесної блакиті, хоч у них і застиг миттєвий переляк. Насправді він був би навіть симпатичний, якби не ніс: з одного боку геть-чисто роз’їдений, і одна-єдина ніздря надавала обличчю моторошно-дивного вигляду. В руках він тримав кошика. Пімлі був упевнений, що бачив цього плоскостопого недоумка і раніше, та пригадати не міг: усі Роди були для нього на одне лице.
Але це не мало значення. Встановлення особи було роботою Фінлі, і він одразу ж до неї взявся: рушив до Рода, на ходу витягаючи з-за пояса гумові рукавички. Род притисся до стіни, ще міцніше стиснув свого плетеного кошика і гучно перднув — напевно, з переляку. Пімлі довелося прикусити внутрішній бік щоки, сильно прикусити, щоб стримати усмішку.
— Ні, ні, ні! — вигукнув шеф безпеки й рукою в рукавичці ляснув Рода по обличчі. (Торкатися шкіри Дітей Родерика не можна було: надто багато хвороб вони переносили.) З Родового рота бризнула слина, з провалля в носі — кров. — Не повертайся до мене задом, сей Гейліс! Звісно, дірка у тебе в голові ненабагато краща, але принаймні вона може озватися до мене шанобливим словом. І тобі ж буде ліпше, якщо озветься.
— Хайл, Фінлі О’Теґо! — промимрив Гейліс і вгатив себе кулаком у лоба, та так сильно, що гахнувся головою об стіну — бонк! То була остання крапля: Пімлі не втримався й розреготався. І Фінлі б не сказав йому жодного слова докору на шляху до Дамлі-Гауза, бо він і сам усміхався. Хоча навряд чи Род на ім’я Гейліс міг заспокоїтись, дивлячись на цю усмішку, — забагато гострих зубів вона оголювала. — Хайл, Фінлі з Варти, довгих днів і приємних ночей тобі, сей!
— Це
Гейліс ще сильніше притиснув кошик до грудей. Його очі тривожно заблищали. Усмішка Фінлі враз погасла.
— Зараз же відкрий кришку й покажи мені, що в тому кошику, інакше зубів не збереш. — Слова зірвалися тихим рівним гарчанням.
Якусь мить Пімлі здавалося, що Род не підкориться, і начальник тюрми відчув новий спалах тривоги. Та потім поволі мутант підняв кришку плетеного кошика. Він був з ручками — удома у Фінлі такі називали козубами. Род неохоче простягнув його, водночас заплющуючи свої червоні, закоростявілі повіки і повертаючи голову, наче очікував запотиличника.
Фінлі зазирнув усередину. Довго мовчав, а потім і сам розреготався і запропонував Пімлі подивитися. Начальник одразу зрозумів, що всередині, але що цей вміст означав, розкумекав не одразу. Потім у голові пронісся спогад про те, як він вичавив прища й запропонував Пімлі злизати кривавий гній, неначе вишукану закуску, що лишилася після вечірки. На дні Родового кошика лежала купка використаних серветок. «Клінекс».
— Таммі Келлі наказала тобі позбирати вранці сміття? — спитав Пімлі.
Род перелякано кивнув.
— І вона сказала тобі, що ти можеш узяти собі зі сміттєвих баків все, що припаде до душі?
Він думав, що Род збреше. Якби це сталося, він наказав би Фінлі дати брехунові урок чесності — віддухопелити як слід.
Але Род — Гейліс — зажурено похитав головою.
— Гаразд, — полегшено зітхнув Пімлі. Ранній ранок якось не викликав бажання когось бити й чути плач та виття. Вони псували людині сніданок. — Можеш іти зі своїми знахідками. Але наступного разу питай дозволу, бо будеш битий. Зрозумів?
Род енергійно закивав.
— Іди. Геть з мого дому й моїх очей!
Вони провели його поглядами, недоумка з кошиком зашмарканих серветок, які, поза всіляким сумнівом, він смакуватиме, наче солодку нугу. Кожен соромив іншого, щоб той зберігав серйозний вираз обличчя, поки нещасний скалічений нічий син не пішов. І лише потім вони розреготалися.
Фінлі О’Теґо гепнувся спиною об стіну, та так сильно, що одна з картин злетіла зі свого гвіздка, і сповз на підлогу, б’ючись в істериці сміху. Пімлі сховав обличчя в долоні й сміявся до кольок у чималому череві. Сміх зняв напруження, з яким кожен з них почав день, миттєво розвіяв його.
— Небезпечний хлопак! — сказав Фінлі, коли до нього повернулася здатність говорити, і витер мокрі від сліз очі пухнастою рукою-лапою.
— Шмаркледиверсант! — погодився Пімлі. Його обличчя було буряково-червоним.
Вони перезирнулися і знову зайшлися сміхом від полегшення, і заливалися ним, аж поки не розбудили економку на третьому поверсі. Таммі Келлі лежала у своєму вузькому ліжку, слухаючи тих ка-меїв, і несхвально вдивлялася в темряву. На її думку, всі чоловіки були однакові, байдуже, якого кольору в них була шкіра.