Темнота

Самчук Улас Олексійович

Було також помічено, що управління радгоспу замовчує повні прибутки радгоспу, як, наприклад, приплід свиней, телят, що незаконно відпускається на кухню радгоспу поза встановленою нормою харчування, і так далі, і так далі, включно до того, що сам директор Іван Мороз, за соцпоходженням дуже визначний кулак, повикидав з приміщення колишнього культпропу радгоспу всі плякати і всі портрети вождів партії і влади…»

Начальник ҐПУ товариш Перезвонов, що мав діло з Морозовими «поросьоночками», нічого б собі з того не робив, але, як видно з листа, все це пішло до Москви і до Харкова тому товариш Мороз мусить щось робити, бо інакше може бути погано.

І,

як кажуть, нещастя не ходить одинцем, а в парі з іншим нещастям, до радгоспу наспів приказ з Москви припинити будову, як позаплянову, бо кошти і матеріяли, зужиті на подібне будівництво, можуть некорисно позначитись на виконанні пляну п'ятирічки.

Іван мусить рішати і то негайно, кожна проволока смерті рівна. Не сказав нікому ні слова, лише наказав Матвієві, щоб, поки він вернеться, все йшло встановленим порядком, сів на потяг і поїхав, спочатку до Києва, а опісля до Харкова. У Києві бачився з Петровим, а в Харкові добивався конче побачення з самим Балицьким, добився такого і помогла йому тут, як це не дивно, Ольга, що кудись там телефонувала, і їй відповіли, що Іван Мороз може бачити наркома в означенім місці і часі.

Це сталося у великому, ясному, з різними фотелями й килимами, кабінеті наркома при вулиці Чернишевській. До речі, тут же був присутній якийсь барчистий з гострими сірими очима і малими під носом вусиками, чолов'яга, з яким Івана знайомлено, одначе прізвища його не названо хоча його обличчя показалось Іванові чомусь знайомим, над чим одначе не було часу довше зупинятися. Іван відразу рішуче приступає до діла:

— За півроку я розгорнув діло, якого їм й за десять років не зробити. Я застав там безладдя, повне безладдя, самі плякати й гасла. З п'ятнадцяти людських сил три чверті начальство, шестеро кінських кістяків і два поламані, рік не чинні, трактори. За п'ять місяців я зробив з того діло. У мене зараз працює триста сил людських, тридцять коней, два трактори. Але все це ніщо в порівнянні до можливостей… А будувати треба, довкруги голод, тисячі безробітних. Мені кажуть: у Корсуні аґреґат. Який? На сто сил? Мені потрібно сотні тисяч. Мені потрібно тракторів, тягачів, сівалок, плугів. Усе мені відмовили. Я добився власними силами, щоб діло пішло в хід, і тепер, коли воно набрало темпів, наказ зупинити. Та чи знають там, що ми вже витратили сто тисяч карбованців? Хто покриє ті витрати? І що за сенс припиняти будівництво, яке себе не лише виправдує, але й дає дуже солідні зиски державі. Я беру на себе повну відповідальність. Готов ручатись головою. Лише прошу мені не перешкоджати. Але чи так? Ось, наприклад: присилають вам хлопця років двадцяти, що не потрапить звязати двох коров'ячих хвостів, і той починає мене вчити, як я, старий вовк, маю господарити. Плякати, мітинґи, провокація робітників, доноси… Що це все, питаю, має значити? У чиїх інтересах усе це діється? Держави? Партії? Народу? Ні, це просто наша кричуща глупота, сліпота, головотяпство. Я прошу прислати будь-яку комісію, але роботи не лишу, можете мене відразу брати і робити, що хочете…

Іван був дійсно піднесений і на все готовий. Добродій з боку уважно до нього прислухався.

— Правильно! Все правильно, громадянин Мороз! Але це від нас не залежить, — каже нарком.

— Думаю, що мій млин на цілість пляну не може вплинути, — відповідає Мороз.

— Вони кажуть, що турбіна, замовлена якимись там Лещенківцями, попала якимсь чудом до вас, — зазначує нарком. — Саме з-за неї й піднявся весь той шум… Ті пішли до Москви…

— Ми перші замовили ту турбіну, — заявляє

Мороз.

— Можете доказати?

— Ясно. Всі акти на виду. Вже в травні ми писали до госпуправління, що нам потрібна турбіна, а Лещенківці зробили це щойно в середині червня, а що у них там усе, мовляв, по пляну, а у нас не по пляну, то це ще вимагає доказів і не словесних, а фактичних. Я їм можу доказати, що саме у них усе без пляну — знаємо те їх, вибачте, плянування…

Іван на хвилину запнувся, але одразу говорив далі:

— Зрештою, я сам дістану матеріяли!

— Звідки їх дістанете? — зацікавився нарком.

— Виробимо! Самі! Маємо сирівці — руки, ноги, голови! — каже Іван.

Чолов'яга збоку сам до себе посміхнувся. Іван цього не помітив і вів своє:

— А коли на те — їду в Москву. До Ягоди. Це людина діла, і він це мусить зрозуміти. У мене на електрику чекає п'ять нових варстатів, колгоспи буквально вимирають, наступає повільний голод, а вони гамують кожну ініціятиву…

— Ну, добре, ну гаразд, — казав з посмішкою нарком, позираючи на добродія збоку. — Зачекайте до завтра. Будемо діяти. За успіх не ручаюся, але зробимо все, що в наших силах. Ви у брата? Дістанете повідомлення.

Розмова кінчається, Мороз встає, прощається і відходить.

Іван зупинився у Андрія, Андрій тепер у Грузії, Ольга сама, вона в такому стані, що ось-ось обдарує рід Морозів новим нащадком, нікуди не виходить. У Харкові досить напружено, зникло багато знайомих, деякі виїхали, Бич закордоном, у будинку письменників нервова атмосфера.

— Ти дуже змінився, Іване, — сказала Ольга при першій зустрічі.

— Ще б не змінитись, — відповів. Він весь суцільна заклопотаність, мало говорить, ходить, думає, іноді у нього виривається якесь слово, лайка, оклик.

— Ти дуже стривожений, — зауважила Ольга при вечері.

Він постукав кулаком об стіл і ніби сам до себе приглушено промовив:

— Хочуть свідомо здохнути з голоду, Ольго. Наступає голод. Повальний голод. Небувалий і нечуваний. Все вимре!

Ольга дивилась широко розплющеними очима.

— Ти так думаєш? — питала.

— Що ж тут думати. Це факт.

— Ну, а як же з тією санаторією? — пробує вона перевести мову на іншу тему. Він криво посміхнувся.

— Хм… Санаторія… Але я обіцяв… І зроблю. Ви тут нічого ще не бачите…

— Ах… Нічого… — відповіла Ольга і прикусила губу. Лівий кутик її уст задрижав. Він подивився на неї довгим поглядом. — Кожний, Іване, дістане свою частину… — додала згодом.

Говорили й говорили… Спокійно і обережно. Згадали дещо з минулого. Про своїх, про Київ, про Сопрона, навіть Таню згадали, і при цьому їх мова стає інтимнішою, а місцями стишується до шепоту. Іван розпитував про Андрія, про його справи, його настрій, його становище. Ольга оповідала, хоча далеко не все. Журились за надто бравурну одвертість Сопрона. Він там, мовляв, у Сибіру можливо й може дещо поліберальничати, але тут це не завжди поплатне. Гнівається, що Іван допомагає «тим чортякам».

— Та… — промовив на це Іван між іншим, — люди його складу дуже швидко забувають своє. Вони тільки вміли влізти в лапи «тим чортякам»… Витаскувати їх звідти мусять інші. Їх мову перебив телефон. Дзвонив нарком. Просив Івана прибути негайно до нього. Десята година. Нарком зустрів Івана в тому ж кабінеті підкреслено привітно.

— Ну, Іван Григорович! На цей раз нам вигоріло, їдьте і продовжуйте ваше діло. І дістанете ті ваші два трактори. Лише тримайте вухо, вас там хотіли б позбутися, з партією не слід сваритися.