Темнота

Самчук Улас Олексійович

— Хм! — пхикнув Іван призирливо. — Два роки хай дадуть мені спокою, а там роблять, що хочуть. А за рішення спасибі… І коли вже ми при тому, мені кортить сказати от що: не секрет, що господарські принципи нашої людини взагалі дуже невистачальні, але принципи нашої партії катастрофальні. Так, товаришу нарком, не відважилися б господарити навіть малпи, коли б уже на те пішло. Ми зловживаємо часом і місцем і ніколи не виліземо з голоду, хіба що голод і є нашою метою…

— А чому ж наші принципи такі вже погані? — швидко питає нарком.

— Бо побудовані на вірі,

що й на вербі можуть рости груші.

— Економісти думають інакше, — каже нарком.

— Треба додати — наші!

— Чому лише наші… Маркс, Дойч, — перечить нарком.

— Я переконаний, що Маркс не потрапив розрізнити зерна жита від пшениці… І повірте, що коли б Маркс, Дойч були такими, як ви думате, то в Голляндії, Америці, Канаді давно вже були б п'ятирічки…

— Ще будуть, ще будуть, — відповів з посмішкою нарком. — Вони ще нас доженуть… Зрештою — судити не нам, давайте закурим і залишимось друзями.

Це було більше, ніж Іван міг від наркома сподіватися. Вони розійшлись дружньо, нарком просив Івана лише не «надто буянити», бо це у нас, мовляв, не завжди гаразд впливає на травлення шлунку, а щодо нервів — тяжко. Наш вік побудований саме на оголених нервах, і тому якісь коментарі тут лише комічний додаток.

Іван вертається до свого радгоспу, ніби цезар з поля Тессалійського, йому не ставлять тріюмфальних арок, ані не трублять труби, але сама його поява на своєму старому місці, змушує всіх бліднути. Хлопець з партії був переконаний, що по ньому не лишиться ані згадки і відповідно до цього розпустив чутку, що тепер тут знов запанують справжні радянські порядки.

Але ось Іван знову тут. Ще міцніший, ще певніший, ще твердіший. Партійний хлопець не може вийти з дива, Іван зовсім його не помічає, а коли той хотів з ним заговорити, Іван лише, між іншим, сказав.

— Нема часу, нема часу! Прошу звернутися до Луки Івановича. — І, кінець кінцем, хлопця навіть знято з окремого харчування і приділено до загальної кухні, а Лука Іванович пояснив, що наші робітники всі так харчуються і навіть сам директор не жадає для себе виїмків.

Наближаються жнива. Наказ поліпшити всім харчі. Нова видача тютюну. Валка возів поїхала до Черкас за борошном. На кожному місці рух. Приїжджав знову Петров з Києва. Заїхав головний прокурор округи Погрібний. Директори заготзерна, центробази, начоблґепеу, нарешті сам секретар облвиконкому Зарудний.

І Федоренко дав про себе ще раз знати. Бував у радгоспі, коли Івана не було, ночував у Пріськи, а та прийди до Івана і все розкажи.

— 3 ним, — каже, — таке коїться, що не повірите. Все лаявся та лаявся та плювався. Про якогось Водяного згадував. Я за власть воював, а той за возстановленіє Украйни! І що за те маю? А Познякова, каже, зажену в гроб — зажену, зажену! Старого Калиниченка знайшов і на вас нахвалявся. А той йому: піди й поклонись Морозові в ноги. Ти чесних людей нищив, а той вас клятих хлібом кормив.

— А де він був за революції? З Водяним! А старий йому: сліпаку! Перехристися! Ось маєш революцію! Не досить тобі?

І враз нова вість: Познякова зарубано сокирою в його

кабінеті. Вістка оббігла всі закутки, але ніхто ніде про це ані одного слова. Тиша. Глибока і велика тиша. Натякали — Федоренкових рук діло, записку, мовляв, знайшли. Іван чекав нової каверзи, але нічого. Діяли «поросьонки». Начальство мовчало. Згодом і самого Федоренка знайшли — Рось викинула нижче Межиріччя. Тепер, мовляв, гостра чистка самого ҐПУ, мовляв, гниль зайшла і до нього.

А одного разу старий Калиниченко зайшов до Івана, хотів з ним сам на сам говорити.

— Скаржився дуже на вас, — казав старий. — Я, каже, душу ніс йому, а він мене, як собаку прогнав, як котя здохле, викинув. І так мені, каже, треба! Вельми кричав окаянний, ревів, як віл на ціле поле, я вже думав, — з ума зсунувся… А у середу, під ніч, накрапало, подався через луги і більше його не бачив.

— А ви, діду, мовчіть. Нікому ні звука! — каже Іван.

— Сам знаю, — буркнув старий.

А літо цього року було сухувате, дощі ніяк не хотіли падати, а де й впали то лиш для показу. До всього того цікаву статистику принесли журнали за минулий рік. На Одещині замість 225,000 гектарів пшениці, засіяно всього 45,000, замість 105,000 жита, засіяно 70,000. На Миколаївщині засіяно озимини 20 % до заплянованого. Теж на Херсонщині. Шевченківська округа виконала посівну кампанію всього на 4 %. По інших округах відсотки сягали 9-10.

Ні, ні! Це не личило родючій, чорній, українській землі. Посіріли порожні поля, бур'яном їх поняло, села довкруги присіли, стріхи розшарпало вітрами, і нема кому їх латати.

Будинок Лоханських, що на Полтавській також відчув загальний настрій. Ні, він той самий розміром і навіть, загально, виглядом, він лиш місцями пустив тинку, показав ребра, бляха місцями іржою навиліт просякла, віконниці давно полупились, деякі шиби випали і закрились палітурками журналу «Ніва».

У саду Лоханських, як відомо, за царя були клюмби — рожі, півонії, жоржини і мальва, і кущі жасмину, і цілі гори бузку, і яблуні папірівки, і груші цукрівки, і сливи венгерки, а між тим усім доріжки були, і лавки в тіні горіха, і бесідка десь там далі в кутку. Проходив, бувало, пишний доктор — раз у халаті білому, нога у м'яких лякерованих капцях, так собі вийшов на квіти свої улюблені поглянути, то знов іншого разу, у фраку, м'яка, шовкова краватка із шпилькою — якийсь рубін, у руці книга. Або знов робітник-аматор з грабачем, з пилочкою, руки в рукавицях, буйне руде волосся під вітром.

А Марія Олександрівна, особливо в ті вечори рожеві, коли сонце запало і місяць краєм звисав над Московкою, а від Дніпра тягло свіжістю і тьохкав з гаю соловей, любила помріяти та потринькати на гітарі, у тій найдальшій бесідці, що її пізніше дівчата охристили японською, особливо, коли іноді зайде, бувало, молодий суддя Валерій Михайлович Цурковський. І голос мала далебі незгірший, арію з Травіяти, Онєгіна чи хоч би «Віють вітри» любо було послухати. І мала тонке, серпанкове, біле, довге, мов у римлянки, одіння, що спадало хвильками з її округлих плечей вниз до землі.