Темнота
Шрифт:
Андрій пропустив це питання.
— Я не просив за Виноградова, — промовив він. Людмила глянула на нього питально. — Я лиш хотів знати де він, як він… Чи не можна б йому допомогти…
— Ха-ха-ха! — розсміялась несподівано… Андрій бентежиться, але намагається триматися. — Ти даремно хвилюєшся, — каже Людмила. — Я тебе достатньо зрозуміла, і все буде зроблено. Його знайшли у бараках відсталих і симулянтів, де дають триста грамів хліба. Мав при собі мішки рослин півночі, цілі ночі над тим просиджував, перешкоджав іншим спати і не виконував норми. Я звеліла перевести його до культпропу, мені сказали — нам учених не треба. Тоді
— Дивуюсь, що Іван так довго не звернув на нього уваги, — каже Андрій.
— Іван, голубчику, не може мати стільки уваги. У нього їх вісімдесят тисяч…
Ні, ні… Андрій не те хотів сказати. Все те разом. На думці і те, і друге… І Бич, і Ольга, і Мишко. Курить, тільки курить. І мовчить. Жилки на чолі набрякають, дриґають м'язи на щоках.
— А ти не хвилюйся, — продовжує Людмила, чистить далі нігті, покриває їх блідорожевим лаком, не дивиться на Андрія, нога на ногу заложена, одно коліно з клинчиком стегна визирає з-під халату. — Хвилюватись нема причин, — казала вона, — ти смієшся з мене, і я тебе розумію, але повторюю: хвилюватись нема причин. Ми з м'якого металу ковані, і нам бракує гарту. Твердо, розумію, але глянь у вікно — скільки простору. Шоста частина світу під нашими ногами.
— Знаю, знаю, — казав байдуже Андрій, думав про інше.
— Мало знати, треба бути на місці. Ось Іван. Кандидат на наркома. По силі один з перших в союзі. Сама чула: його б на наркома. І коли б тільки Маркса погнать до чорта, та всі ті лінії. А тобі книги писати про наш Ухт-Печорськ, про кров девонську і нічого не боятися. Поки Іван стоїть, все стоїть…
Дівка внесла сніданок і поставила з тацею на туалетному столі.
— Маріє! Скажи Наталці, щоб коні нам приготовили. Верхові. Неґуса і Бистрого. Сьогодні не обідаєм дома. Де пошта?
— Пошта внизу, — каже Марія.
— Казала, моя пошта має бути негайно принесена сюди. Кожного ранку!
— Слухаю, — каже Марія і виходить.
— Сексот, — каже Людмила і киває головою в слід Марії… — Не думай, що тільки над вами, добродію, око держать. Над нами також, і я вже казала Ягоді: коли вже конче хочеш знати, що ми кожного дня їмо — чорт з тобою, але пристав когось дотепнішого, Марія дура. А він мені каже: не мені потрібно — діло вимагає. Знаю, кажу, — діло, але дура лишається дурою… Присаджуйся ближче…
Їли білий хліб з маслом і печенею з оленини і пили каву з бісквітами. Людмила оповідала про Берлін, була там кілька місяців двадцять восьмого року. Знає також Париж, і Рим, і Лондон. Андрій перед нею учень першої кляси.
— Ну, що ж пруси, — казала вона. — Домагаються «равму», а Гітлер «Майн Кампф» пише. Тепер кожний дурень покаже йому язика. Це все одно, що твій Бич. Від Бича до Гітлера дорога далека, але… Хто зна, хто зна… — і вона закурила, видувала дим і байдуже думала. Потім несподівано встала, скинула халат, залишилась в самій білизні, пішла до сусідньої, Іванової, сполученої дверима, кімнати, принесла купу засмальцьованого убрання і кинула перед Андрієм. — Передягайся, — каже, — це Іванові рейтузи, думаю пасуватимуть… — І сама почала також одягатися до верхової їзди.
Вони виходили поруч вниз сходами, світило у всі вікна сонце, перед сходами Мишко тримав пару осідланих, блискучих, карих коней. Андрій почував себе не зовсім зручно, все тверде, тяжкі чоботи. Давно вже не сидів на сідлі.
— Здоров, Михаїл! — каже Людмила. — Як там Неґус?
—
— Дивись мені, Мишо! — і погладила Неґуса по шиї, а потім плеснула по стегні. — Це вже мій хов, — звернулась до Андрія. — Іван весь час сивих тримався, чи ж не краще вороні? Як дзеркало. Ти береш Неґуса, він смирний… — А сама взяла Бистрого, пару разів плеснула по його шиї вставила ногу в стремено і стрибнула в сідло. Андрієві так не йшло. — Поможи, Михайле, — кричала Людмила. Миша кинувся помагати, але запізно. Андрій уже на сідлі, Неґус танцює, Андрій хвилюється, а Людмила сидить рівно, посміхається, її Бистрий підняв голову і стрілко наставив вуха, ніби дивується. — Пішли, — каже Людмила, торкнула Бистрого острогами, і той рушив легким бігом. Андрій пару хвилин шукає рівноваги, знаходить її і пускає Неґуса. Вони їдуть поруч довгою, як стріла, рівною, алеєю, а тіні смерек і сяйво сонця швидко чергуються на їх спинах.
Через півгодини вони їхали рівниною здовж Чіб'ю в напрямку північного сходу до берегів Іжми. Тайга жила гуками дикого голуба, перекликом сов… По небі тягнулись ключі диких гусей і зграї диких качок в напрямку півночі… Тундра на очах росла, крилась ситими барвами, поспішним квітом черничника, брусинника, килимами яскраво-зелених мохів, що чергувалися з льодовими вилежнями, наповненими прозорою, темнуватою водою, купками низьких, розлогих берізок древнього віку, сторчанами півзасохлих модринок, стовбурами розлогої, карлуватої сосни, гуртами смеречок. Коні бадьоро ступали по нерівному торфовиську.
Сонце намагалось все це оживити, надати вираз весни… Воно старанно виливало все своє тепло і світло, освіжало сірість неба, підбарвлювало хмарини, що пливли десь звідти, як Біле море… По землі десь-не-десь попадались вишки нафтові, сірі, приземні хижки людських мешкань, штабелі різаного дерева і самі люди, у ватянках, у шапках-вушанках, у брудних валянках.
Верхівці їхали мовчки, лиш час від часу Людмила робила зауваги:
— Бачиш вишка? Номер сімнадцять. Одна з найкращих. П'ятсот тонн дала. — Або: — Бачиш отам рубець тайги? Там розорюють землю під посів.
— Що ж тут може рости? — питає Андрій.
— Все, — каже Людмила. — Іван хвалиться, що там яблуні зацвітуть…
Далі їхали мовчки, Андрій вдивлявся в гущавини гайків, іноді зграї куріпок виривались з-під них і летіли з гамором пружньо в далечінь.
— До якого табору належить ця місцевість? — цікавиться Андрій.
— Ухт-Іжма, — каже Людмила. — Нафта, радій… На промислі номер два три грами радія добули. Гелій тягнемо. На Кожві кораблі будуємо… Цього року вісім тисяч тонн барж дали… Їхали далі мовчки, Андрій посвистував, відчував з незвички невигідність сідла.
— А скільки всіх таборів? — питав.
— Шість, — чує відповідь спереду. Людмила все знає.
— Сєвжелстрой схід — Кожва-Воркута, вугіль, ліс, три корабельні. Сєвжелстрой захід — Княжий Погост-Кожва — ліс, дороги, залізниці. Печорський — ліс, сільське господарство, транспорт, корабельні. Усть-Вимський і Куломський табори, вздовж правого берега Вичегди — ліс, цегельні, автотракти. Головне ж — Кожва-Воркута. П'ятдесят тисяч робсили, а за пляном має бути чотириста тисяч…
Людмила вмовкає. Їдуть далі мовчазно. Андрій передумує почуте. У ньому все вальцює, ніби у великій машині — простори, робсила, нафта, вугіль, вишки, табори… Людмила знов говорить: