Темпонавти
Шрифт:
— Ох і чистьохи! — подумав Семен і поповз до стежки, обережно підтягуючи тіло з непорушними ногами, що волочилися по землі. Біля самої стежки права нога за щось зачепилася, і гострий біль погасив свідомість.
Семенові здалося, ніби до пам’яті його привели веселі, дзвінкі голоси. Він зволожив шорстким язиком губи й відчув, як холодно його правій нозі та як затверділи просяклі кров’ю штани. “Треба поспішати”, — подумав вій і, повернувши голову, побачив групу юнаків та дівчат, що віддалялися від нього стежкою.
— Гей, ге-е-ей! — гукнув
Видно, не почувши його голосу, молоді люди, весело перемовляючись, зникли за поворотом.
— Дарма, — пробурмотів Семен, зусиллям волі утримуючи свідомість. — Треба повзти за ними. Туди… Там поможуть…
Стежка вивела Семена па схил пагорба. Він поклав підборіддя на руки й каламутними очима поглянув донизу — на широке шосе. За кілька хвилин ним промчала тільки одна машина, схожа на ваговоза з закритим металевим кузовом. У кабіні ваговоза нікого не було.
…Семен втратив відчуття часу, він не знав, скільки повз, та коли ще раз опритомнів, збагнув, що вже полудень і що він лежить посеред зеленої галявини, якою закінчувалася стежка. Просто перед ним височіло кілька схожих на ангари будинків, розташованих півколом; у центрі півкола стиха дзижчав матовий куб, заввишки близько пяти метрів. Крізь розчахнуті навстіж двері “ангарів” раз по раз входили й виходили групки веселих людей. Було видно, що більшу частину внутрішнього простору займали столи, де стояли високі вази з квітами, поряд — широкий посуд, напевно, з їжею та питвом. Бриніла тиха мелодійна музика; за столами голосно перемовлялися, сміялись. Тільки-но гурточок молоді — старих там не було — залишав столик, туди під’їздив візок з маніпуляторами й прибирав зі столу.
Лінгатор у кишені тихо задзижчав, даючи зрозуміти, що число проаналізованих слів достатнє, щоб порозумітися з місцевими жителями.
Чергова групка молодих людей покинула “їдальню”, вони легкими кроками перетяли галявину, ковзнувши байдужим поглядом по космонавтові.
— Та що це ви, телепні? — гукнув Семен.
Але хвиля збудження швидко спливла.
До найближчої “їдальні” зоставалося близько сорока метрів, але, здавалось, останні сили залишили космонавта; між його дедалі слабшою волею і знерухомілим тілом немовби постав непроникний бар’єр.
— Що це вони? — силкувався зрозуміти, що ж воно діється, Семен. — Веселі, вродливі молоді люди. Люди, як боги. Все автоматизоване. Не видно, щоб хтось працював, — тільки розважаються. Невже виродження, дегенерація у світі повної автоматизації?
Нова група проходила мимо — троє гінких плечистих хлопців у кольорових сорочках і три дівчини в білих сукнях та сандалях на засмаглих струнких ногах.
— Гей, ви! — хрипко промовив Семен, марно намагаючись привернути до себе увагу.
Тут одна з дівчат спіткнулась об тіло космонавта і щось прощебетала своєю дзвінкою пташиною мовою.
— Друзі! Це не об’ємний. Він справжній! — переклав лінгатор.
— Не об’ємник, — без найменшого зацікавлення
— Куди ж ви? — гукнув їм Семен. — Заждіть. Допоможіть мені!
Відповіді не було.
— Споживачі, — презирливо прошепотів Семен і спитав навздогін:
— Де ваші вчені, інженери?..
— Вчені! Вчені! — весело перекидалися незнайомим словом молоді люди. — Чудне слово! Ха-ха-ха!
Вони пришвидшили ходу, а тоді побігли до найближчого гаю.
— Послухайте-но, — долинуло до Семена, — якого вірша я склав:
“О ти, підплилий кров’ю, з погаслим зором, мертвотним видом…”
“Так, — подумав Семен, — ситуація прояснюється. Треба дивитися правді в вічі. Мене не знайти жодній рятувальній експедиції і за тисячу років. Тут мене рятувати ніхто не збирається, а без допомоги я приречений…”
Він поглянув уперед, прикидаючи: куб, де, видно, містився інформаційно-енергетичний центр, був на тій самій відстані, що й найближча їдальня — за сорок метрів.
Семен розумів, що сили його майже вичерпалися, що він мас правильно вибрати ціль і що більше, як ці сорок метрів, йому не проповзти… І космонавт поповз до куба.
Ці метри він долав понад годину. Він довго відпочивав коло куба, потім зняв з паса лазерний пістолет і затерплими руками добув з нього компактну енергоустановку. Він ще раз зважив усі “за” й “проти”. Так, ухвала правильна: якщо цим веселунам нічого буде їсти, вони змушені будуть працювати. І це кінець кінцем зробить їх людьми. Нехай і не в першому поколінні.
Семен замкнув установку, і вибух — другий за минулу добу — струснув парк.
ДАВНІЙ БУДИНОК, ТИХИЙ БУДИНОК
Вечорами хлопчик любив довго сидіти біля вікна й дивитися на хмари, схожі на величезні ватяні пластівці, оторочені багряною лямівкою. Хмари пливли внизу, приховуючи основу будинку, й здавалося, ніби летиш на казковому повітряному кораблеві, тому самому з голофільму, що показував учора робот Василько.
Гра барв заходу сонця зачаровувала хлопчика. Мама кепкувала з нього, запевняючи, що, як тільки він підросте, його приймуть до таємничої і могутньої касти поклонників заходу сонця. А хлопчик, щойно спадав вечір, притискався чолом до холодного тремтливого поліскла й жадібно вдивлявся в невловні переходи однієї барви в іншу: в міру того, як сонце ховалося за обрій, сине небо на заході ставало темно-синім, аж чорним; трохи нижче переважали фіалкові барви, навислі над червоними смугами, що ближче до ночі оберталися в тьмяно-багряні; ще нижче світилася яскраво-жовта смуга — за годину вона ставала солом’яно-жовтою, а тоді салатовою. Край неба над землею сірів безформний серпанок, що застилав обриси інших будинків.