Тернистий шлях кубанця Проходи
Шрифт:
У Чехословаччині, внаслідок мого перебування в СССР, у мене були конфісковані хатинка і садок; про відновлення мого права на них можу просити лише після зняття з мене судимості. При визначенні мені, як 65-літньому, пенсії (duchodu) не була врахована моя робота в СССР і призначений лише мінімальний duchod — 190 крон чеських на місяць… Прошу — після задоволення мого прохання про зняття судимості і (вирішення питання) про пенсію — дозволу на повернення до Української Совєтської Соціалістичної Республіки, де я був в останній раз у 1920 р., де тепер міг би добути свій вік в колі моїх рідних і по можливості бути корисним членом соціалістичного товариства. В. Прохода. 14.02.1956» [25, арк. 156, 156 зв.].
А тим часом КҐБ проводило перевірку особи неспокійного «клієнта». Каґебісти розшукали
30 липня 1956 року старший слідчий управління КҐБ при Раді Міністрів УССР майор Олійник підготував «Довідку по матеріалах про Проходу Василя, які зберігаються в 1-м відділі КҐБ при Раді Міністрів УРСР». У ній зазначалося, що знайдено книгу Симона Наріжного під заголовком «Українська еміграція» (1942, Прага) українською мовою. На 5 сторінці цієї книги зазначено, що одним із видавців її є Василь Прохода. З'ясував майор, що В. Прохода підготував до видання Українсько-німецький словник з лісоводства та очолював шкільну секцію Союзу організацій інженерів-українців в еміграції, створеного 1930 року, а в 1923–1926 роках був активним членом Союзу українських лісоводів.
Зазначив слідчий Олійник, що 1931 року за редакцією інженера В. Проходи вийшла брошура «Український союз Сокіл у Подєбрадах — п'ятиліття діяльності».
Переглянув каґебіст і справу № 7 «ИНО ГПУ за 1926 — 32 гг.». І виявив низку оперативних документів, які «підтверджують активну участь Проходи Василя в антирадянських націоналістичних організаціях і союзах, які проводили свою діяльність, спрямовану на створення т. зв. «Самостійної України», аж до підготовки збройного нападу на Радянський Союз» [25, арк. 166].
З'ясував пильний майор, що в Товаристві колишніх українських старшин у Чехії, яке очолював Василь Прохода, налічувалося 200 «петлюрівських офіцерів» [25, арк. 166]. Вишукав каґебіст й оперативні дані на кубанця: «Виступаючи на одному із засідань Союзу 30 березня 1931 р., В. Прохода заявив: «Ми напередодні рішучих і великих подій, які вимагають від всіх українців як можна швидше закінчувати освіту у ВУЗах і повністю присвятити себе служінню справі звільнення України» [25, арк. 166, 167].
Підшито у справі й документ про те, що Прохода брав участь у нараді керівництва союзу, на якому обговорювалося питання війни проти СССР. Старшинами висловлювалася ідея «кавалерійсько-артилерійського рейду» в район Кам'янця-Подільського з метою провокації війни. А в іншому таємному свідченні зафіксовано такий факт: 19 січня 1931 року в Подєбрадах на таємній нараді «активних петлюрівців» у квартирі Проходи кубанець пропонував «створити «Нову Українську організацію», яка повинна перекидати своїх людей на Україну для роботи серед населення» [25, арк. 167]. Виходить, даремно підполковник посилав до СССР свої листи.
Зустрічі з друзями
У вересні 1956 року Платон Цісар влаштував Василеві відпочинок на курорті Сліяч. «Там я мав перший радісний відпочинок після пережитих поневірянь на дні життя, — писав колишній каторжанин. — (Та) перебування у вигідних умовах на добрих харчах помстилось мені» [98, с. 189]. У нього загострилася стара виразка, яка зникла під час голодувань у совєтських в'язницях… У Бансько-Бистрицькому шпиталі Василеві вирізали половину шлунка. Після операції хворий потрапив у санаторій Брусно-над-Вагом неподалік Словенської Люпчі, де пробув аж дев'ять тижнів. Видужавши, він взявся писати «Думки про Правду» — головну, як вважав, працю свого життя.
Тим часом син Роман закінчив Мічиганський університет. Здобувши фах інженера та роботу у Феніксі, став щомісяця надсилати батькові фінансову допомогу. Той знову став матеріально незалежним. І вирішив поїхати в Подєбради, де колись провів «найкращих 10
Записавшись як курортний гість, Прохода оселився у колеги Петра Гайківського. Лікувальні ванни та прогулянки знайомими стежками в парку і лісі над Лабою гарно вплинули на Василя — він набув душевної рівноваги. Все ж у Подєбрадах було сумно, адже від великої української колонії залишилося лише кілька осіб. Серед них Володимир Чередіїв, який надзвичайно цікаво читав ботаніку на лісовому відділі УГА. Колись пан професор був широкої натури чоловіком, любив ризиковані нічні пригоди зі студентами. Тепер же він справив на Проходу «враження заляканого». Чередіїв «не хотів, щоб на нього звертали увагу як на українця в курортному парку, — зауважував колишній студент, — коли я голосно говорив з ним по-українські…» Чередіїв жив із дружиною у старій віллі «Андельці» біля курортного парку. В тій віллі доживали віку і вдови Йосипа Безпалка та Кузьми Безкровного. Василь зайшов і до них. Сумна то була зустріч [98, с. 195].
Не оминув Прохода й оселі інженера Гриця Гордієнка, комісара Центральної Ради, а 1919 року — в. о. начальника загального відділу штабу Дієвої армії. За часів навчання в господарській академії він вирізнявся особливою елегантністю. Тепер же перебував у жалюгідному стані. Занедбаний вигляд мала і його дружина.
Відновив Василь стосунки і з інженерами Павлом Ходоркевичем та Іваном Черновим. Зустрівся з випускниками УГА, що приїжджали до Подєбрад, — Костем Подоляком, Миколою Олійником, Василем Мурашком, Василем Бурачинським.
«Найбільш незалежно тримався інженер П. Гайківський, — зазначав Прохода. — Фізично він був сильний і працював на найтяжчій роботі в Пардубицях, де заробляв до 2000 крон місячно. Він залишився вірним своєму емігрантському становищу; відкидав усі пропозиції чеських урядових чинників про прийняття чехословацького громадянства і не хотів підшукати працю за своєю спеціальністю хіміка» [98, с. 195].
Ближче зійшовся Прохода з колегами по господарській академії Олександром Ярошевським та Ларіоном Гудиловим, що працював лісничим у Хіше, неподалік Карлових Вар. Дружина Ларіона Божена була чешкою, але «дуже добре володіла українською мовою і виховала своїх дочок Марту та Бланку українками» [98, с. 197].
Одружився з чешкою і кубанець Михайло Кириченко. Його дружина Марія «стала справжньою українкою» [98, с. 207], як і дочка Людмила. Закінчивши Братиславську консерваторію, вона працювала диригентом у Піддуклянському українському народному ансамблі.
Теплим було побачення з полковником Василем Мурашком, старим українським хліборобом-державником. Коли Карпатську Україну окупували мадяри, він виїхав з Ужгорода до Берліна, де очолив Гетьманську управу, ставши канцлером гетьмана Павла Скоропадського. Під час Другої світової війни полковник побував у Києві та у своєї рідні на Полтавщині та Чернігівщині. «Там він переконався, що повернення в Україні гетьманщини — геть безнадійна річ і що там про Скоропадського ніхто й чути не хоче. Тоді повернувся до Берліна, ліквідував у своєму помешканні Гетьманську управу, залишив там свою дружину Катерину, а сам завіяв за собою сліди і влаштувався лісничим у Судетах…» [98, с. 197]. Там жив його товариш з Подєбрад Роніс. Невдовзі Мурашко зійшовся з його дружиною Дорою. Коли в неї від нього народилася дитина, Дора розлучилася з чоловіком і взяла шлюб із Мурашком. А лісничий Роніс 1945 року з дорослою дочкою приєднався до чеських повстанців.
1956 року з таборів до ЧСР повернулися Борис Сухоручко-Хословський, Володимир Хилецький, Д. Демчук, інженер Черницин, доктор Олександр Гайманівський. З останнім Василь Прохода зустрівся у Празі. Прохода дав йому прочитати перший варіант рукопису «На дні життя». Гайманівський схвалив записки «як правдиво й об'єктивно написані і порадив писати далі» [97, с. 358].
Важко збагнути, але Василь наполегливо продовжував шукати правди в Совєтському Союзі, у катів свого народу. Він увесь час писав до різних совєтських інстанцій. Старий підполковник прагнув реабілітації, зняття судимості, розраховував, що професійні московські грабіжники компенсують йому ціну забраних речей, тож у листах нагадував, що і коли у нього відібрали.