Тернистий шлях кубанця Проходи
Шрифт:
У серпні 1963 року сталася надзвичайно радісна подія — старий емігрант відвідав Закарпаття, де зустрівся з племінницею Олександрою. У колгоспі «Перемога Жовтня» в Підвиноградному його приємно вразив голова: Еней Дмитрович Штефюк, хоч і володів російською мовою, але на всі питання відповідав українською, навіть коли до нього зверталися російською. Й екскурсовод мусив перекладати словацькою. Інші колгоспники теж говорили тільки рідною мовою. «Мені та Людмилі Кириченко-Поляковій таке поступування колгоспників надзвичайно сподобалось, і ми з ними заприятелювали, а особливо з учителем Миколою Стецем, — писав Василь Прохода. — Для нас це було найбільше задоволення з усієї екскурсії. Не вдалося
У лютому 1964 року Проходу викликали до відділу державної безпеки у Пряшеві та повідомили, що йому дозволено виїхати до США. Цього рішення кубанець добивався з літа 1956 року.
Тепер треба було відновлювати дозвіл на в'їзд до Америки.
«20 квітня 1964 р., — згадував Василь Прохода, — я змушений був підписати для фінансового управління в Пряшеві зобов'язання, що на випадок переселення з ЧССР я передаю безоплатно чехословацькій державі все моє нерухоме майно (поземки та будови) і право на них, цінні папери, що можуть бути у мене, не маю претензій на якусь спадщину і т. ін. 16 червня я остаточно зрікся всіх своїх прав у ЧССР і дістав урядове потвердження про звільнення мене від громадянства ЧССР» [98, с. 220].
Але тепер не поспішала відновлювати дозвіл американська влада, бо на рентгенівському знімку легень лікарі виявили туберкульозну каверну. Довелося 4 місяці лікуватися в санаторії. Нарешті висновки медичної комісії заспокоїли американців, а Роман Прохода сплатив вартість квитка до Сан-Дієго в Каліфорнії. «На цьому мої турботи за право дожити віку в своїй родині скінчилися. З «народною демократією» я розлучився назавжди… 26 лютого 1965 р. я прилетів до Сан-Дієго над Тихим океаном у сонячній Каліфорнії», — так завершується третій том «Записок Непокірливого» [98, с. 220].
В аеропорту вже з нетерпінням чекала вся родина. «Нарешті літак приземлився, — згадував Роман Прохода. — Почали виходити пасажири. Ось і мій Батько — з французьким беретом на голові і малим чемоданом у руках. Усміхнувся і на наше вітання махнув рукою — ніби вернувся після тижневої відсутності, а не після 20-літної розлуки. Це було для нього типове: він вважав, що чоловік мусить бути стриманий і не виявляти відкрито почуттів. Моя Мама мала протилежну вдачу і зі сльозами зворушення та радості кинулася його обійняти. Для мене це теж був зворушливий момент, бо останній раз я бачив Батька, коли мені було 15 літ, а тепер 35, вже одружений, маю двох синів. Сіли до моєї нової машини. Вона справила на Батька велике враження. Він сказав, що таких машин у Словаччині не бачив. Завіз я всіх до мого дому, де Мама разом з жінкою Евою приготували святковий обід» [112Б].
Родина поринула у спогади…
Доля родини
Марія сподівалася на повернення чоловіка до останнього, але, побачивши, що цивільні громадяни Познані тікають з міста, вирішила більше не чекати, адже криваві «визволителі» могли ось-ось з'явитися на вулицях. 25 січня 1945 року за допомогою шкільної виховательки Романа пані Бетт Марія з сином на возі виїхали в невідоме. Під ранок на якійсь станції впросилися до товарного вагона. Вже у Берліні пересіли до пасажирського потяга, який відходив на захід. Усі хто міг тікали від московської орди.
У Тюрінгії німецька організація допомоги біженцям зі Сходу призначила Марії і синові кімнатку в будинку хлібороба в Гогенґандерн. Навесні 1945-го
Уже після німецької капітуляції Марія з сином поїхала до Чехії, в Мєстєчко-над-Сазавою, де сподівалася зустріти чоловіка. Зайшли до рідної домівки. Тепер тут жила сім'я залізничника Вацлава Синькова. Довідавшись, що Василь сюди не повертався, пішли до поліцейського відділку. Чеські поліцейські були розгублені. «Сказали нам, — розповідав Роман Прохода, — що вони не мають ніякого авторитету, бо все залежить від совєтів, які тут усім командують. Сказали, що НКВД сконфіскувало книжки мого Батька і що вони його шукають. Чехи могли нас передати совєтам на допит, але вони цього добросердечно не зробили. Тоді ми вирішили тікати… З великими труднощами вдалося виїхати до Плзеня в Західній Чехії, яка спочатку була в американських руках» [70].
На кордоні потяг затримали. Дві години тягнулася тривожна перевірка документів. Шукали втікачів. На щастя, у Марії був чеський паспорт. А близько сотні осіб такого щастя не мали. Їх зняли з потяга і, посадивши на вантажні машини, повезли у Прагу, щоб передати до рук більшовиків.
У Плзені Проходи знайшли табір біженців, заповнений старими емігрантами-українцями з Подєбрад, Праги та інших чеських міст. Зустріли тут професорів Української господарської академії та учителів української гімназії в Модржанах. Марія всіх питала, чи не чули, де її чоловік. Люди тільки знизували плечима…
Хоч табір обплели колючим дротом, Марія вирішила залишитися серед близьких людей. «Приблизно за місяць, — розповідав Роман, — американці передали решту Чехії совєтам згідно з договором в Ялті, а нас евакуювали в тягарових вагонах до міста Ашафенбург у Західній Німеччині. Там уже було декілька таборів біженців, між ними і наш табір Ляґарде з 7000 українцями. Це були колишні казарми німецької армії, деякі з них зазнали пошкоджень під час боїв» [70].
У них і потерпали від тісноти та нестатків тисячі втікачів. Проходи разом із трьома родинами жили в кімнаті, яку поділили ковдрами, причепивши їх до стелі. З великою банкою Роман щодня ходив до спільної кухні. Основною їжею став порошковий гороховий суп. Раз на тиждень одержували по буханці хліба та дві консерви, які по черзі ділили між співмешканцями — кожному діставався маленький шматочок.
Хоч і недоїдали люди, все ж про духовне дбали: організували дитячий садок, початкову школу, гімназію і табірний хор, а одну з кімнат перетворили на капличку, зробивши там вівтар і повісивши ікони. У неділю православний і греко-католицький священики по черзі відправляли службу Божу.
1 березня 1946 року до Ашафенбурга з інспекцією від Центрального представництва української еміграції (ЦПУЕ) приїхав колишній професор господарської академії в Подєбрадах Василь Іванис. Марія розшукала його — може, він як кубанець знає щось про її чоловіка? Та де там…
У нестатках і тривозі прожили три роки. За цей час не було жодної вістки про Василя Проходу — був чоловік і зник. Тим часом Роман закінчив табірну гімназію, здобувши атестат зрілості. Невдовзі він з мамою потрапив до табору в місті Байройт, куди звозили старих українських емігрантів.
Адміністрація таборів підпорядковувалась Організації Об'єднаних Націй, зокрема її відділу UNRRA. Він допомагав так званим «D.P.» (Displaced Person — переміщеним особам). Ця організація намагалася знайти держави, які б погодилися прийняти людей, що з різних причин не могли повернутися на Батьківщину.