Тернистий шлях кубанця Проходи
Шрифт:
А було це так…
Командир 14-ї дивізії генерал-майор Глинський зателефонував полковнику Мустяцу й запитав, що робить Волинський полк. Мустяц своєрідно розумів поняття честі й несподівано навіть для себе відповів: «Волинський полк перейшов у наступ». Після телефонної розмови він одразу наказав атакувати ворожі позиції, не попередивши про своє рішення сусідній 51-й полк.
Ось як описував той бій Василь Прохода.
«Рух вперед був дуже тяжкий: треба було постійно підноситись вгору в смерековому лісі, де снігу було майже у метр. Пару разів доводилося переходити улоговини, сходячи вниз, щоб знову піднестись вище. Тих 3 чи 4 км були
Прийти на поміч мала 16-та рота. Та її командир капітан Лебедєв у бій іти не захотів і вирішив послати півроти на чолі з Василем Проходою.
Треба було здолати під гору триста сажнів, але в глибокому снігу вони здавалися за версти. Вояки почали нарікати:
— К чьорту еті ґори! Развє у нас своєй землі мало?
— Молчать! — різко обірвав Прохода. — Нє ваше дєло размишлять! Двігайтєсь за мной!
Дійшли до полонини. Щоб зорієнтуватись, кубанець залишив солдатів під командою підстаршини, а сам пішов на височину.
Це був відтинок, який зайняла 15-та рота. Полковник Мустяц, без огляду на гарматний і рушничний вогонь обходив позицію. Довідавшись, де розмістилися 13-та і 14-та роти, Василь поліз на іншу височину. На її схилі лежало до трьох сотень вояків: убиті, поранені та ті, хто, вдаючи вбитих, ховався під снігом. Височину весь час обстрілювали рушничним вогнем справа. Кулі свистіли довкола Проходи та відбивались рикошетом від снігу.
З рову несподівано рявкнув сибіряк Большаков:
— Ти што, язвія тя бєрі! Ідьот как на парадє, нє саґнувшись. Скарєє приґай в ров! Нє відіш, што тєбя хатят расстрєлять?!
У рові, крім Большакова і підпоручника Попова, тіснилося три десятки вояків. У кутку сиділи один проти одного поранений у живіт російський солдат і проколотий «суворовським» багнетом мадяр. Їхнє ревіння було нестерпним.
— Замалчітє, — цикнув на них Большаков, — нє то я вас сам прістрєлю!
— Гдє ж твоі люді, Боріс? — запитав Прохода Большакова.
– І то ето нє всє маі. Із ніх часть Попова… Я патєрял почті всю роту… Больше трьохсот чєлавєк… Ґдє тваі люді?!
Несподівано за двадцять кроків ніби з-під снігу вискочила сотня мадярів. Від несподіванки російські солдати підняли руки. Василь намірився стріляти з японського карабіна, але Большаков лівою рукою вибив зброю з рук і крикнув:
— Ти што, сдурєл?! Пасматрі, сколько іх! Хочєш, штоб тєбє живот сєйчас распоролі?
Настромлені на рушниці багнети мадярів мали вигляд довгих ножів і справляли грізне враження. «Видно було, — закінчував Василь Прохода розповідь про цей, останній його в обороні Російської імперії, бій, — що мадярам дали перед цим добре випити рому, бо були вони в надто підвищеному настрої й озвіріло кричали. Вони накинулись на мене, бо я не підніс руки вгору і тримав
Австро-Угорщина: столиця і табори
Угорський лейтенант, якому Василь віддав карабін і шаблю, попрохав ще й офіцерську кокарду з шапки. Це був його трофей…
Проходу і Большакова примістили у сільській хаті. На питання капітана про розташування російських частин Василь заявив, що «ми як офіцери відповіді на подібні питання не можемо дати» [96, с. 185]. Угорець сприйняв таку відповідь спокійно: не лаявся, не погрожував, не бив. Відходячи, тихо мовив, що все одно йому про це розкажуть полонені солдати.
Після того офіцерів на возі під охороною фельдфебеля відправили в штаб дивізії. І тут угорці поставилися по-людяному, навіть купили коньяку. Потім пригощали ромом і добрим токайським вином.
Полковник зі штабу прийняв Проходу і Большакова чемно. Насамперед поцікавився, як ті себе почувають, «чи відпочили трохи після вчорашнього бою та нічної мандрівки». Потім досить обережно запитав, чому не чути російської артилерії та яке становище в частинах царської армії. На це Большаков досить різко попрохав подібних питань не ставити, бо «офіцерська честь не дозволяє на них відповідати». Полковник вибачився та запросив їх на обід до офіцерського касина [96, с. 186].
Потім була мандрівка пасажирським потягом до Відня.
Австрійський капітан, що супроводжував полонених, по приїзді відвів їх у ресторан вокзалу. До обіду було й пиво. Коли грошовиті російські офіцери звернулися до капітана з проханням купити чогось міцнішого, той не відмовив. Цим скористався один прапорщик-кавалерист, який мав значну суму грошей. Назвавши себе князем Охтирським, він вирішив показати довірливим австрійцям, що таке широка російська натура… Дуже швидко запанував занадто веселий настрій. Коли почали пити шампанське, з'явився комендант станції, австрійський полковник. Почулась команда «Ахтунґ!». Знітившись (бо і сам випив), капітан почав рапортувати, що полонені російські офіцери обідають.
— Не обідають, а «шампанірен»! — невдоволено перебив його полковник.
Виправдовуючись, капітан сказав, що він зробив це на прохання князя Охтирського, якого й представив полковникові. Почувши слово «фюрст», комендант відразу змінив тон, попрохав вибачення, але все ж зазначив, що у правилах поводження з полоненими офіцерами такої гостини не передбачено, тому треба її припинити.
Бранці відразу пішли до вагонів. Прапорщик резерву «Охтирський», як виявилося, був харківським адвокатом. Під час мобілізації його приділили до Охтирського кінного полку. Оскільки він добре володів німецькою та мав аристократичні манери, йому вдалося «пустити пил в очі» австрійцям…
З Відня шлях лежав до колишньої фортеці Йозефів у Чехії (німецька назва — Йозефштадт). Полонених розмістили в кімнатах по 2–3 особи. Дозволили ходити по всьому будинку та у дворі. Можна було прогулятися містом — але з конвоєм. Старшим офіцерам визначили на утримання по 120 крон місячно, з яких 90 йшло на харчування, а 30 видавались на руки. Штабні офіцери діставали на 30 крон більше.
У Йозефові існував український гурток, але через агресивність російських старшин він діяв таємно, тож Василь його не зауважив.