Тернистий шлях кубанця Проходи
Шрифт:
Зачувши, куди дме вітер, відвідувачі вже не наважувалися заходити до читальні. Відсахнулась і «жидівська півінтелігенція», яка під час виставки і лотереї виявила прихильність. «У ті часи це було свого роду політичним барометром» [96, с. 231].
Глузували й селяни:
— Оце діждались Окраїни, окраюють нас, продавати мусимо австрійцям весь урожай, а купити нема що.
Така ситуація викликала у Василя розчарування. До тривоги за долю держави додалось і особисте горе — смерть матері.
Сталось так, як і колись на
Тільки тепер вже не батько, а мати попрохала постелити соломи на підлозі.
— Сину, — прошепотіла Мотря, — постели мені на долівці. Вже смерть стоїть біля мене. Буду помирати.
Василь не сперечався і пішов по солому. Застеливши її рядном і простирадлом, поклав подушку та переніс маму на смертне ложе.
Мама не хотіла помирати без сповіді.
— Нема священика. Нікому висповідатись… Так і твій батько помер без сповіді.
— Мамо, у вас немає ніяких гріхів перед Богом, то чому ви маєте сповідатись перед грішним панотцем? Я прочитаю всі молитви, та й помолимось разом, щоб Бог відпустив усі гріхи вільні й невільні, якщо вони були.
Василь забурмотів молитву. Мама ледве чутно повторювала. Так і померла…
— Хай буде воля Твоя як на небі, так і на землі… — сказала вона на прощання.
Василь запалив свічку і — хоч вікно було розчинене — відкрив ще й двері.
Мамина душа відлетіла…
На третій день після смерті матері поліція арештувала одного члена Оріхівської «Просвіти» — за підозрою у більшовизмі. Тоді українців часто звинувачували у більшовизмі. Так легше було проти них боротися. Але що казати: українські соціалісти все більше хилилися до крайніх течій, чим і давали підстави для подібних звинувачень…
Того вечора Василь довго не міг заснути, а коли ніби задрімав, почув шурхотіння, мов «від літаючих у кімнаті речей, потім скреготання, свист та якісь жахливі згуки», далі з'явилися «страхітливі створіння», подібні на тих, які бачив на сцені театру при постановці «Страшної помсти» Миколи Гоголя. Покидьки «відсвічували в темноті миготливим фосфористим світлом і загрожували». Прохода відчував, як жахливі створіння торкались його тіла. «Зосередивши силу волі», він запалив свічку. Нечисть зникла. Стало тихо-тихо [96, с. 238]. Намагаючись опанувати себе, викурив цигарку. Аж тоді загасив свічку.
Прохода ще не заснув, як «виразно почув шамотіння, несамовиті звуки і шелестіння літаючих страхіть». Довелося знову запалювати вогонь. Вмить все щезло. Але ж ніч довга — свічки не вистачить. Коли темрява знову запанувала, «відьомські покидьки» продовжили вакханалію. Прохода бачив їх і чув їхнє белькотіння. Він знову запалив рятівну свічку. І почав молитися перед образком — маминим оберегом. Молився, доки не заспокоївся. Тоді міцно заснув…
Минуло кілька днів. І ось — новий удар. Арештували Кобу! Як більшовика!
Тепер уже до читальні «Просвіти» ніхто не осмілиться зайти й на хвильку.
—
— Лише тихіше з тими протестами, — спокійно зауважив Данило Яріш. — Перед ким протестуватимете? Оріхівська інтелігенція не варта доброго слова. Вчителі реальної школи та жіночої гімназії ворожі до всього українського, а наш дядько-селянин глузує з «Окраїни». До того ж я чув, що поліція й без того планувала вас заарештувати…
— То хай арештують. Дідько з ними!
— Все ж раджу не потрапляти до них…
Безнадія опанувала кубанця. Думки про самогубство свідчили про глибоку депресію. Одного разу цівка нагана залоскотала скроню. Раптом Василь згадав батьківський заповіт про довгу-довгу дорогу. Чи пройшов він її?!
Шукаючи виходу з мізерії оріхівського життя, Прохода вирішив приєднатися до Таращанської дивізії, яка, за чутками, формувалась у нейтральній зоні на кордоні з Росією.
Назустріч долі
Отримавши 19 вересня в Оріхівській волосній управі пашпорт на російському бланкові з двоголовим чудовиськом-орлом, він рушив на північ. Їхав через Олександрівськ і Катеринослав.
Влади чужого війська Василь у дорозі не помітив. Австрійці були майже непомітні. Їхнє командування не прагнуло демонструвати «своєї надвлади» і до місцевого життя не втручалося [96, с. 224]. Німецька зона відповідальності починалася у Знам'янці. Отут і відчув Василь «розмірений автоматичний рух німецьких солдатів, якому підпорядковувалося все» [96, с. 242].
У Києві кубанець довго не затримався і вже ввечері виїхав до Конотопа. На вокзалі цього міста німців було більше, ніж цивільних. Простуючи пероном, Василь міркував, кого б розпитати, як доїхати до кордону.
І раптом побачив поручника Малевича, з яким жив в одній кімнаті у йозефівському таборі. Малевич був у сірому жупані австрійського сукна. На ковмірі блищали золоті колоски.
Друзі обнялись і розцілувалися.
— Слухай, звідки ти тут взявся?!
— А ти хіба не знаєш, що наша дивізія тут на постої?
— Уяви, не знав. Перший раз оце від тебе чую. Я гадав, що вас, як і синьожупанників, розігнали…
Тут Василь зізнався, що шукає стежки до таращанців.
Малевич щиро здивувався.
— Може, до москалів хочеш перейти?! Тихіше! Тут не місце для такої балачки. Ходімо краще до мене. Я тут командую технічною сотнею при штабі Сірої дивізії.
По дорозі Малевич оповів, що дивізія сірожупанників формувалась у Володимирі-Волинському до серпня 1918 року. Потім через Київ її спрямували до прикордонної смуги. Кордон контролювали німці, а сірожупанників розмістили у резерві: в Конотопі, Алтинівці, Коропі та Кролевці. Внаслідок часткової демобілізації з шести тисяч вояків лишилося три.