Тернистий шлях кубанця Проходи
Шрифт:
Пузицький страшенно переживав поразку. «Загальна національна трагедія була і його особистою трагедією…» — зазначав у спогадах Василь Прохода [96, с. 351].
Знову в Україні
Наприкінці липня 1919 року Білоус запропонував план повернення в Україну. То був час, коли поляки витиснули за Збруч Галицьку армію, а уряд ЗУНР евакуювався до Кам'янця-Подільського.
Польща виявила зацікавлення, щоб українці продовжили боротьбу проти більшовиків (бо це б зміцнило становище поляків на Холмщині та Волині, які хотіла загарбати Москва). Оскільки уряд УНР жодних претензій на окуповані
На думку Білоуса, сприятливу ситуацію треба було використати й спробувати дістатися до Кам'янця-Подільського, місця осідку уряду УНР. Комендатура табору «Повонзкі» не заперечувала, щоб частина біженців перейшла в українську зону.
Видали посвідку і Проході. В ній зазначалося, що він звільнений з табору та їде в Кам'янець-Подільський. Щиро попрощавшись із Пузицьким, друзі вирушили на південь. За тиждень їм пощастило дістатися нової столиці УНР. Тут коштом Білоуса поселилися в «готелі», зайнявши повну блощиць кімнату.
Одразу зголосились до коменданта міста. Той наказав йти у штаб начальника залоги для призначення на службу. Службовець відділу кадрів, довідавшись, що Білоус і Прохода щойно повернулися з таборів, хотів призначити їх відповідальними за організацію табору полонених більшовиків у Дунаївцях, та врешті від цієї ідеї відмовився.
Дізнавшись, що у військовому міністерстві працює полковник Ґанжа, якому в травні пощастило вирватися з відділом сірожупанників з оточення, Прохода поспішив до нього. Виявилося, що з недобитків Сірої та Волинської дивізій було створено 4-ту Холмську дивізію (пізніше перейменовану на 4-ту стрілецьку дивізію сірожупанників).
Петро Ґанжа був радий бачити Проходу живим і здоровим. Полковник розповів, що працює над проектом створення 1-ї рекрутської дивізії, в якій буде чотири полки. 1-й стрілецький полк уже наполовину організовано, командує ним полковник Павло Шандрук. Вже формуються 2-й Чорноморський і 3-й Синьожупанний полки, а треба ще створити кадри 4-го Сірожупанного полку, до якого заплановано влити колишніх полонених із Сірої дивізії, що прибуватимуть з табору Вадовиці. Організувати кадри 4-го полку та очолити його штаб Ґанжа запропонував Проході. Петро Ґанжа проінформував, що командиром полку невдовзі призначать сотника Коваля, колишнього помічника командира 4-го Сірого полку.
Прохода залюбки погодився (хто ж не хоче продовжити службу з вірними товаришами!) і спільно з Ковалем організував штаб полку зі старих сірожупанників. Начальником господарської частини став хорунжий Стефан Синиця (з Узина Васильківського повіту), а полковим священиком — о. Михайло Четвертинський (очевидно, псевдонім. — Ред.).
Невдовзі Проходу призначили виконувачем обов'язків начальника штабу дивізії, але сам штаб створити не встигли: 1 грудня стало відомо, що поляки на прохання уряду УНР ось-ось окупують Кам'янець-Подільський. Таким чином Петлюра і Мартос вирішили «випередити» денікінців, які вже зайняли Нову Ушицю. Армія УНР відступила в район Проскурова, а виснажена тифом УГА передалася на бік Денікіна.
Напередодні вступу польського війська в Кам'янець українські вояки почали розходитися. Василь, попрощавшись (на цей раз назавжди) з полковником Ґанжею, разом з панотцем Михайлом, Антоном Білоусом та сотником Ковалем вирушив у Шатаву, що за 15 верст на схід від Кам'янця-Подільського. Там їм надав притулок о. Віктор Симоновський.
Вранці стали нараджуватися, що робити далі. В цей момент на подвір'я в'їхали вершники. Це були отамани Омелян Волох, Юхим Божко та Олександр Данченко.
Василь не раз бачив їх у Кам'янці в їдальні. «Вони тримали себе аж
І ось нова зустріч. Виявилося, що під час евакуації з Кам'янця-Подільського отаманів (за наказом військового міністра Всеволода Петріва) не пустили до вагонів, тому й довелося їхати кіньми.
На чужому подвір'ї вони почувалися як удома, та все ж не виклично. Попрохали дати свіжих коней. Обіцяли заплатити за них.
Прохода і Коваль наважилися приєднатися до отаманів, вважаючи, що з ними швидше дістануться до своїх. Але панотець Михайло рішуче запротестував, сказавши, що не дає на це Василеві благословення. Віктор Симоновський також відраджував. Він сказав, що прийме його псаломщиком, а дозвіл дістане від єпископа Пимона. Обіцяв зачислити в кандидати на сан священика. Це б звільнило старшину Проходу від інтернування поляками та мобілізації денікінцями, якби ті чи інші прийшли до Шатави. Це влаштовувало Василя. Релігійне почуття у нього завжди було розвинене, а після військових поразок зросло, і він «щиро міг погодитись стати священиком» [96, с. 363].
За два тижні Прохода вже освоївся з новим становищем. Тим часом минула криза у хворого на тиф Антона Білоуса. Його вирішено було відвезти до Кам'янця у шпиталь. Одного дня Василь та о. Віктор Симоновський на бричці повезли товариша.
У Кам'янці поляки вже не брали в полон українських старшин і козаків. Не зачіпали навіть галичан, які записалися студентами до Українського державного університету в Кам'янці-Подільському. Залишили у спокої і командира 1-го рекрутського полку Павла Шандрука, котрий «хитро зумів ліквідувати майно полку та продати коні». В цивільній адміністрації поляки залишили майже всіх українців, підпорядкувавши, щоправда, їх польській комендатурі. Частина Поділля, де перебували польські військові відділи, вважалась окупаційною зоною. А Шатава потрапила до нейтральної смуги, бо «денікінці встигли зайняти лише Дунаївці, з яких пізніше відкотились, а большевики туди не дійшли. Тому з Шатави можна було їздити до Кам'янця без будь-яких перешкод» [96, с. 363].
В одну з таких поїздок о. Віктор Симоновський представив Проходу єпископові Пимонові. Той звернувся до Василя:
— Харошо, син мой, раз ти бил офіцером і знаєш порядок боґослуженія, я рукоположу тєбя в сан свящєніка, но прєждє падищі сєбє нєвєсту і женісь. А ти, атєц Віктор, тєм врємєнєм падучі єво. Віжу, што он будєт харошим інтєлігєнтним свящєніком.
Єпископ Пимон, в миру полковник запасу, прихильно ставився до офіцерів. Він зарахував Василя заштатним псаломщиком церковної парафії в м. Шатаві та видав посвідку з печаткою, на якій було зображено дві благословляючі руки. Офіційну печатку консисторії з українським державним знаком він не використовував.
У сусідньому з Шатавою селі померли священик із дружиною, залишивши дві дочки. За традицією парафію міг отримати той, хто одружиться з однією з них. Та парафія була бідна, охочих на це місце не виявилося. Заступати священика в цьому селі призначили о. Михайла Четвертинського. З ним їздив і Василь. Заходив і до сиріт.
Одна з дівчат могла б стати нареченою для нього.
Дівчата були українками, але дуже вже «опростились, навіть парафіяльної школи не закінчили, зледащіли, хатнє господарство було занедбане». Коли ж у селі стояв відділ УГА, то попівни зійшлися зі старшинами цього відділу «аж надто близько, їх бавило тоді веселе й безжурне життя». Тепер вони, самотні, сподівалися, що їхні кохані повернуться й заберуть їх із собою. «Тому таким кандидатом на їхню парафію, як я, вони не цікавились», — казав Василь Прохода. Зі свого боку, і він не потребував таких паніматок [96, с. 364].