Тернистий шлях кубанця Проходи
Шрифт:
Тим часом більшовики підвели резерви, зокрема з Врангелівського фронту, і вдарили у стик 3-ї і 6-ї польських армій у районі Сквири і Липовця. Прорвавши фронт, 1-ша Кінна армія Будьонного пішла в запілля поляків. 3-тя польська армія, у складі якої була 6-та Січова дивізія Марка Безручка, 12 червня поспішно залишила Київ і енергійно відступала на захід. Через це 6-та польська армія, у складі якої билася Залізна дивізія, почала загинати своє ліве крило, а тоді отримала наказ відійти на лінію Могилів — Жмеринка — Козятин. Генерал Удовиченко наказав 3-й дивізії зайняти відтинок Володіївці — Калитинка — Політанки,
Зрозумівши, що поляки думають тільки про поспішний відступ, генерал-хорунжий Удовиченко 16 червня видав наказ про вихід з підлеглості 24-ї бригади 12-ї польської дивізії і початок самостійних дій в обороні Батьківщини.
17 червня більшовики зайняли с. Чаїнка та атакували праве крило 7-ї бригади Павла Шандрука і ліве крило 8-ї бригади полковника Олександра Бурківського. Цей наступ 7-ма бригада відбила, завдавши більшовикам значних втрат, але згідно з попереднім наказом залишила Володіївці і відійшла на с. Політанки. При відході із с. Володіївців бригаду обстріляли селяни — противники поляків.
Це підтверджував і Василь Прохода. «…Місцеве населення, — писав він, — яке спочатку помагало полякам повстанням у запіллю совєтських частин, побачивши, що поляки взялися заводити на зайнятій території свою адміністрацію та повертати польським панам їхні маєтки, тепер почало піднімати повстання проти поляків. Це змусило 3-тю польську армію поспішно відходити, а за нею також швидко відступала 6-та польська армія, на правому крилі якої ми були. Ми ледве встигли слідувати за нею, а потім і зовсім відстали та самі з боями проти настирливо натискаючих большевиків повільно відступали… Лише десь на початку липня ми установили з поляками зв'язок аж за річкою Збручем» [96, с. 380].
Зміну ставлення українців до поляків зауважив і Василь Кирилович Трильовський у спогаді «Польське військо, як союзна армія, на Україні». «З населенням польське військо поводилося дуже погано, особливо рядовики, — писав він. — Вони просто дерли шкуру з народу, тримаючи себе не як союзники, а як завойовники з середньовіччя; вередували хлібом: житнього хліба не хотіли їсти, забирали від населення все, що їм вподобалось; справляли свою, а потім нашу Паску, здираючи з населення все те, що було потрібне для ляцьких вибриків; ґвалтували жінок, розганяли базари і ярмарки (постійне явище в Кам'янці-Подільськім) у свої свята.
Деякі села повставали проти таких порядків. Поляки в жорстокий спосіб розправлялися з повстанцями, палили цілі села.
Польські війська на Українській землі були недовго, їм довелося скоро відступати. В Київі вони були тільки один місяць, від 9 мая до 9 червня 1920 року. Ще в гірший бік змінилося поводження польських військ на нашому терені після прориву кіннотою Буденного в районі Хвастова й Козятина. Ця кіннота навела велику паніку в польському війську, яке без огляду почало відходити. Причини відвороту криють(ся) не тільки в наступі Буденного, а також в моральному розкладі польської армії, що втратила військовий дух і не хотіла вже воювать, а через те обернулася в перелякану отару. Деякі частини без пам'яті утікали з фронту й віддихувалися аж у Тарнополі, коли кінна розвідка (Буденного) появилася у Бердичеві.
Українському військові, що було і мале числом, і слабо озброєне, але
При відвороті Поляки ще збільшили грабіж населення, особливо тилові (задні) війська. Вони цілими валками вивозили з України цукор, хліб, технічне майно — все, що попадалося їм на очи. А що не встигали вивозити, те палили або нищили. В Бердичеві спалили вони богаті склади провіанту та зброї; у Київі знищили ланцюговий й залізничний мости через Дніпро, а також було спалено 8 вагонів з українськими військовими одягами по дорозі, близько Чорного Острова.
Не в боргу залишились й фронтові польські війська. Вони бігали по селянських хатах, де в скринях господарів шукали «зброї, коней, возів» і взагалі все те, що дозволяв забирати польський військовий звичай в таких випадках.
У стороннього глядача робилося загальне вражіння, що Поляки прийшли на Велику Україну не для того, щоби визволити її з-під большевицького ярма, а поневолити або цілком зруйнувати Її. Можна оправдати зруйнування великих мостів на Дніпрі, можна оправдати і те, що військове майно вивозилось з України, щоб не досталося до рук большевиків, можуть цього вимагати стратегічні і тактичні військові пляни, але ніякими міркуваннями стратегічного характеру не можна оправдати ґвалт і насильство населення, грабіж і руйнування сіл.
Наслідком цього Українське населення стало ворожо відноситись не тільки до Польського війська, а й до своїх. Воно на кожному кроці старалося проявити перешкоди відступаючому війську. Мені пригадуються слова одного селянина, що сказав під час нашого відступу: «Йдете назад до Ляхів — то йдіть: може, без Ляхів і у нас, большевиків, краще буде!» [139, арк. 660–661 зв.].
З поляків брали приклад і деякі українські командири. Так, полковник Шандрук «ліквідував» цукор з обозу бригади, який «помилково» завезли до Кам'янця. Тобто продав. Його наступник полковник Чміль теж «робив різні комбінації, щоб не попасти на еміграцію з порожніми руками без грошей в кишені» [96, с. 384].
Василь згадував, як під час відступу десь у районі Шаргорода Чміль здибав тачанку з парою дуже добрих коней. «У Чміля розгорілись очі, коли побачив їх. Він вирішив «купити» ці коні. Коштували вони не менше сотні тисяч карбованців, і то в гривнях Центральної Ради, що мали з усіх паперових грошей найбільшу вартість. Але Чміль «купив» їх за десять тисяч карбованців» [96, с. 384].
Це обурило Проходу.
— Так-так, пане полковнику! — кинув він. — Боремось за Україну, може, душу й тіло положимо за неї, а тим часом «визволяємо» українців від їхнього майна. Робимо конкуренцію большевикам.
— Та що ви, пане сотнику… Якийсь святий! Я вже натерпівся минулої зими від матеріяльних нестатків. А тепер нам України вже більше не побачити. Знайте, що на чужині без грошей доведеться несолодко.
— Знаю, але христопродавцем не був і не буду.
— Та не будьте такий принциповий! Цим самостійності України не прислужитесь. Тримайтесь разом зі мною. Поки не пізно, зможемо використати наше становище та забезпечити себе на пару років життя на чужині, поки не пристосуємось до нових обставин.