Тероріум

Кожелянко Василь

– А гроші?

– Що гроші?

– Цікаво, звідки в тебе, сина україномовних поетів з галицького райцентру, ТАКІ гроші.

– Я нирку продав, Толю. Ліву.

Б. Хмельницький ніяково потупився.

– Розповідати далі?
– похмуро спитав Довбуш.

– Так, так, - жваво відповів Б. Хмельницький.

– Діставши зброю, я одного вечора пішов тинятися Києвом і вбивав усіх, хто говорив до мене російською мовою, - бармена, продавщицю, пацана, що попросив у мене цигарку, таксиста - всього шістьох креолів встиг відправити у їх кацапомовне пекло, в тому числі двох ментів…

Довбуш замовк.

– А потім?
– спитав Б. Хмельницький.

–

Потім я утік. У Чернівцях зустрів Наташу, тобто Роксолану, і з нею ми почали будувати те, що на сьогодні називається ЮВУ.

Б. Хмельницький співчутливо похитав головою.

– Що ти хочеш цим сказати?
– розлютився Довбуш.

– Нічо, я нічо, Сашо, - заторохтів Б. Хмельницький, - а я, я знаєш чому прийшов до Організації?

– Мабуть, теж із родини поетів.

– Навпаки. По крові я стовідсотковий кацап.

– Та ти що?
– здивувався Довбуш.
– І чому?…

– Заради життя вічного, - урочисто промовив

Б. Хмельницький.

Довбуш зробив над собою зусилля, аби не засміятися:

– Поясни, друже.

– Розумієш, брате, терористи - особливі люди.

– Це я сам знаю.
– І Всевишній у потойбіччі винагороджує їх за страждання, але лише - за праведну ідею, ось я й, збагнувши це, почав придивлятися до ідей довкола, за які є сенс поборотися. Якби я жив у дев’ятнадцятому столітті, то без жодних вагань подався би в народовольці або есери-бомбісти і віддав би життя за світле майбутнє, або якби я жив у сучасній Німеччині, то прийняв би іслам і вів би джигад проти невірних за права мусульман на істинну віру, потім став би шахидом і потрапив у їхній бусурманський рай, але народився я в Україні, де праведно - боротися за права корінної нації на своїй землі, проти запроданців, перевертнів, креолів-яничарів. А за це після смерті я потраплю до Небесної України, це така, Сашо, польова енергетична форма життя…

– Тож щасливої дороги, брате, - сказав Довбуш і одним рухом перерізав енкаелом Б. Хмельницькому горло. Той захарчав. Довбуш ще простромив йому лезом серце і штовхнув у кущі. Сховавши ніж, Довбуш вийняв пласку фляжку з розведеним спиртом і два рази ковтнув. Потім перевів свій мобільник у загальний режим і набрав номер:

– Справу зроблено. Хід за вами.

У мобільнику йому щось відповіли. Довбуш задоволено хмикнув і сказав:

– Варто було би суму подвоїти, але чорт з вами.

Перевіряю.

Він увімкнув режим Мережі і перевірив сайт банку «АД і Ко», знайшов відомий йому рахунок, перевів всю суму на закодований таємний рахунок банку «Брат-ВА» і знову перемкнувся на загальний зв’язок.

Набрав попереднього абонента:

– Всьо чьотко. Через дві хвилини я вмикаю для вас радіомаяк.

Він замовк і слухав абонента. А потім трохи схвильовано кинув:

– Мене не цікавить, що буде з нею. Уже. Можете вбити, можете брати живою, байдуже. Але я дуже би вас просив, пане Ученію, про одну маленьку послугу. Там є один боєць.

Рядовий. Його можна впізнати по тому, що він поранений в живіт. Так ось, мабуть, у полон не захоче здаватися.

Почне бузити, гранатами кидатись, одне, друге… словом, уб’ють його ваші. Так? Що ж, дякую.

Чіпку трохи лихоманило, але він усвідомлював, що одужує. Тобто цілком одужує, бо гоїться поволі його рана на животі (Боже, якою вона була прекрасною, коли стріляла в мене!) і він виліковується від божевілля (розмови з паном Сонцем намарно не минулись).

Бійці-ювеліри обговорювали шляхи та методи майбутньої боротьби, і Чіпка теж думав, як жити

далі? Ні, у нього не було сумнівів щодо обраного шляху «боротьби, офіри і мук» (як оце щойно сказала Роксолана), з цим уже давно вирішено раз і назавжди, тим паче, що шляху назад, у цивільний соціум, нема, та й не треба, Чіпка карався через безлад у своїх почуттях: кого кохати? Він десь читав, що філософи стверджують, нібито будь-яка ситуація може розвиватися за трьома варіянтами: гіршим, кращим і таким, як є. Отож, що ми маємо із його, Чіпчиним, коханням? Він може з’ясувати стосунки з Роксоланою, переконати її, що Галя у печері - це їхня колективна галюцинація, помиритися і йти разом з нею далі шляхом боротьби і всього іншого. Але чекай, це який варіянт - гірший чи кращий? Будемо вважати, що кращий. Тоді гірший - Галя. Можна до смерти кохати цю дивовижну дівчину, до того ж так містично романтично закохану в нього, але ж, наскільки він зрозумів, вона із паралельного середньовіччя і вже цілковито недоступна для нього - часові потоки розійшлися у різні боки. Тоді це справді гірший варіянт, бо треба буде все життя страждати, тужити за нею і залишитися хоча б на платонічному рівні вірним назавжди втраченій коханій Галі! Ху! Ну й життя!

Та є третій варіянт - викинути з голови і з відповідних внутрішніх органів усіх бабів, цих галь потойбічних, наташ аґресивних і жити собі як… як… Але ж питання стояло про Чіпчине кохання, то що, може, себе любити? Тьху! Це ж якщо оформити в натуру, в матеріял, то - безпробудний онанізм! Терорист-дрочило! Екстреміст-рукоблуд! Кривавий мастурбатор! Гарно, нічого не скажеш, купа поживи для ворожого аґітпропу. Ні! Український бойовик має жити з жінкою, в крайньому разі - з чоловіком, але ніколи - зі своєю правою рукою, бо нею він високе і шляхетне чинить: ворогів України вбиває!

А може… але, помітивши, як на нього дивиться Роксолана, він відразу ж відкинув думку про можливу диверсифікацію - уб’є ж!

То ж що залишається йому, пораненому в живіт і контуженому на фронті горопасі? Хоча не такий уже він і бідака, ось подвиг недавно здійснив. Великий. Товариші за це його дуже поважають. Щоправда, не всі, чомусь осавул Довбуш - Чіпка це гостро відчуває - його не любить. Ось підвівся, щось сказав Роксолані, взяв кем, скоса глипнув на Чіпку, ну і погляд, люди добрі, вийшов.

Ох, не подобається мені усе це. Треба…

Чіпчині роздуми перервала серія вибухів. По них били автоматичні гранатомети. З’явилися поранені і вбиті.

– До бою!
– вигукнула Роксолана, схопивши кем.

Але постріли раптом затихли і пролунав голос, неймовірно підсилений гучномовцем:

– Терористи-ювеліри, з вами розмовляє командир об’єднаних груп спеціяльного призначення! Ви оточені!

Здавайтеся! Від імені влади гарантую вам життя! Ви маєте дві хвилини на роздуми, а потім ми розпочинаємо штурм!

Бойовики тим часом зорієнтувалися. За Роксоланиною командою вони згрупувалися, відкрили щільний вогонь з усіх видів зброї в одному напрямку, а потім у тому місці зробили прорив. Коли стало зрозуміло, що цей задум майже вдався, бойовики зруйнували зі свого боку опорні штанги «штучного лісу», волокнисте мереживо обвалилося і спецняки, які ввірвалися у табір, опинилися під цим тоненьким в’язким плетивом.

– Вогонь з гранатометів!
– скомандувала Роксолана.

Бойовики почали обстрілювати майже безпорадних спецняків. Здавалося, що ось-ось - і ювеліри почнуть перемагати. Але раптом їм ударили в спину. Ситуація ставала катастрофічною - бойовики потрапили в лещата.