Тероріум
Шрифт:
Роксолана ошелешено дивилася на голих коханців, а коли збагнула, що до чого, гидко по-московськи вилаялася, шарпнула на собі куртку, вихопила з наплічної кобури епік і, не прицілюючися, вистрілила в Чіпку.
Галя, схопивши весь свій одяг, чобітки і хитрий пояс, піднеслася на кілька метрів у повітря, неприродно горизонтально випросталась і щезла.
Роксолана, відкинувши епік, плачучи кинулася до Чіпки, який сидів на килимку, по-дитячому зворушливо посміхався і тримався обома руками за живіт. З-поміж пальців цебеніла кров, заливаючи його недоречно ерегований член.
12
ЛЮБОВ
Роксолана однією рукою завзято рвала на собі волосся, а другою набирала номер на своєму мобільнику.
Збіглися бойовики. Вони не знали, з чого дивуватися - зі спливаючого кров’ю шеренгового Чіпки чи зі своєї полковниці, що стала схожою на верескливу сільську бабу, яка побивається над чоловіком, котрому зламали ребро у традиційній бійці на храмовий празник.
– Швидше! Несіть його!
– Куди?
– слушно спитав Оскар Тартарський.
– До гелікоптера!
– вигукнула Роксолана.
– Там мій гелікоптер, я наказала готуватися до злету!
– Його треба перев’язати, пані полковник, - рішуче сказав Оскар Тартарський, - бо ж спливе кров’ю.
– Швидше! Перев’язуйте! Перев’язуйте! Швидше!
– Роксолана геть втратила командирський голос.
Оскар вправно перебинтував Чіпку.
– У машину!
– верескнула Роксолана.
– А куди ви його переправите, пані полковник?
– Як куди? В - лікарню!
– Пораненого терориста?! В лікарню?!
– Документи!
– Роксолана поволі себе опановувала.
– У нас є документи для прикриття…
За годину до Вижницької районної лікарні гелікоптером було доставлено офіцера податкової служби з київського управління, що отримав поранення у живіт під час полювання у Карпатах. Пораненого супроводжувала вродлива дівчина з владними манерами та мовчазний, схожий на офіцера, чоловік. Обоє були вдягнуті у мисливські костюми. Потерпілий був загорнутий у простирадло, бо одяг його, пане докторе, геть просяк кров’ю…
Пан доктор багато що бачив у своєму житті, тому не дуже здивувався, коли витягнув з живота пораненого не набої від мисливської рушниці, а кулю від епіка. Стрілялися сп’яну, з ким не буває…
Роксолана сиділа в лікарні біля прооперованого Чіпки три доби, а коли з’ясувалося, що рана не смертельна, і «колега» виживе, викликала гелікоптер, гарно заплатила панові доктору і відбула разом з пораненим «офіцером податкової служби»…
Пан доктор два рази перерахував гонорар, який йому залишила ця дуже гарна панна з манерами полковника, відзначив, що це десь його річна офіційна зарплата, сховав гроші у хитру схованку, влаштовану в муляжі людини з обдертою шкірою. Потім випив п’ятдесят грамів чистого спирту і почав думати - доповідати в КҐБ чи ні. Думав довго. Зрештою випив ще спирту і набрав номер начальника управління КҐБ у Чернівцях.
– Ґіца? Це Семен з вижницької лікарні…
Пан доктор розповів товаришу начальнику про пораненого офіцера, про київських мисливців,
Тепер уже справді пораненого шеренгового бійця ЮВУ Чіпку доглядала сама командир Організації полковник Роксолана. У тій самій печері.
Роксолана робила Чіпці ін’єкції, щодня змінювала пов’язки, годувала бульйоном зі справжніх курей, яких бійці купували за великі гроші у місцевих жителів.
Коли Чіпка вже зміг розмовляти, Роксолана поставила йому дуже банальне, проте споконвічно жіноче питання:
– Хто вона?
Чіпка вдав, що знову знепритомнів.
Роксолана розлютилася і зробила йому ін’єкцію так, що він прийшов до тями і попросив води.
– Ти любиш мене, Ігоре?
– допитувалася полковник Роксолана свого підлеглого, шеренгового бійця, якого тиждень тому ледь не вбила.
– Люблю, - прошепотів Чіпка.
– А кохаєш?
Чіпка знову зомлів.
Прийшли товариші по зброї: осавул Довбуш та обидва хорунжі - Кармелюк і Тарас Бульба. Вони принесли пораненому кілька яблук і літр джерельної води. З суворим виразом на обличчі по черзі співчутливо потиснули руку Чіпці, по-військовому вклонилися Роксолані і сіли рядочком під стіною.
Буде розмова, здогадалася Роксолана.
Панове командири трохи повагалися, а потім майже хором почали говорити:
– Ми все розуміємо, пані полковник, ми це… теж люди, словом, кохання, чи як там, але так далі тривати не може! Ні, це не бунт, це цілком дружня та водночас небезпредметна розмова. Ось так. Ми, Роксолано, не проти… якщо ви з побратимом Чіпкою, як би це сказати, кохаєте одне одного, ми лише за… Але, пані полковник, Організація не може без командира. Хлопці ремствують. Треба щось робити… Ми оце тут порадились і вирішили… Ні, ми нічого не вирішили, просто з’явилася така думка. Яка? А така, що коли ви і брат Чіпка це, як його, ну, одружитеся чи що… комусь треба командувати Організацією. Отже…
– Отже, - перебила командирів Роксолана, - встати!
Осавул і хорунжі ніяково підвелись.
Роксолана поволі теж встала, зловісно повільними рухами розстібнула куртку, поклала праву руку на руків’я епіка у наплічній кобурі і моторошним голосом промовила:
– Владою, даною мені Великим Збором Організації, я маю право карати на горло будь-кого, хто виявляє непокору, слабкість, нерішучість, боягузтво чи, не приведи Господи, ознаки зради. Що ви там щойно кумкали, панове командири?
Панове командири злякалися. Довбуш зблід, Кармелюк пожовтів, а Тарас Бульба побагровів - перестріляє ж скажена дівуля!
– Перестріляю ж!
– лагідно сказала Роксолана.
Командування мовчало.
– То про що ви оце щойно так весело розповідали?
– ще раз спитала Роксолана.
– Та ні про що, - недбало махнувши рукою, кинув Тарас Бульба, - якісь небилиці гнули, аби трохи розважити пораненого бойового товариша Чіпку. Правда ж ти розважився, бойовий товаришу Чіпко?