Ти чуєш, Марго
Шрифт:
– Хто такий Ібрагім?
– допитувався шеф.- Ти,-чи що?
– Чуєш, Андибере, - засміявся Вася і показав на шефа.- Шо з ним таке? Пахлави об'ївся?
Вася був п'яний, як чіп. Однак усі навколо стали тверезіти.
– До речі, Андибере, класно ти його наколов! Вася зареготав і показав всі свої пеньки в роті.
Як це тобі вдається: щойно ти був у ланцюгу, а тут .дивлюся: Ахмет.у ланцюгу, а ти на коні! Га-га-га! Ти точно характерник!
Шеф схопив Васю за барки.
– А при чому тут я, Ахмете? Я шо? Я нічо! Це все він! їй-бо,
– А ще що ти бачив, Ібрагіме?
– А ще бачив, як ти один на один проти татарського загону воював: глипнув на них крізь зігнуту стрілу, так вони самі себе порубали і згинули. Ось так-то.
Усі мовчали. Вася здивовано окинув їх оком: А шо таке? Не поняв! Шо я таке сказав? Гак, - сказала Марго, - нашого полку прибуло...
– І налила собі горілки.
Гобі скоро народжувати, - відставив від неї чарку Андибер, узяв за руку і повів до виходу. У Марго округлилися очі.
– Цур тобі, нечистий!
– утрутився Сидоренко і, вказуючи на Андибера, зарепетував баб'ячим голосом: - Це він! Це все через нього! Він знається з нечистим! Як тільки він у нас з'явився, ми подуріли!
– Я хрест святий ношу на грудях, - розірвав пазуху Андибер.
– -їв Бога вірую!
Жінки з цікавістю роздивлялися його волохаті груди.
– Так, - сказала Леська.
– Це вже "білочка".
– Що-що?
– перепитав Сидоренко.
– Біла гарячка,- гаркнула та.
А ти помовчи - загаласувала зненацька Свєтка і кинулася на подругу.
– Ти взагалі з іншого часу!
– Я?!
– обурилася та.
– Та я, та я...
Вона ловила ротом повітря, як риба на березі, намагаючись знайти відповідний аргумент, однак у цю мить Марго, схопившись за живіт, закричала:
– Рятуйте! Дитина йде!
Усі, крім Васі, який солодко спав, поклавши писок у миску з "олів'є", підскочили з місця і за-І метушилися.
– Паліть піч!
– скомандував Сидоренко.
– Кидайте побільше дров, і її на черінь! Чоловіки, геть із хати! Повідкривайте всі вікна, двері, порозв'язуйте все, що маєте на собі зв'язаного! А ти, -звернувся він до Марго,- розпусти волосся! Так легше буде народжувати.
Марго не розуміла, що з нею відбувається. Біль розривав тіло, їй цей біль був знайомий. Попередні пологи тривали по дві доби і закінчувалися кесаревим розтином. Марго із жахом подумала: хто ж тут з неї витягне дитину? Біль не можна ні з чим порівняти; Іде дитина. Довгождана. Очікувана. Дитя любові.
Марго кричала від болю. Стогнала. Кидалася. Молилася. Плакала. Кликала на допомогу Матір Божу. Рвала на собі волосся. Хапала за руку бабу-повитуху. Скімлила. Металася по хаті. Стрибала. І гадала. Божеволіла. Вила. Сміялася.
– Андибере, - командував Сидоренко.- Біжи до попа, хай відкриє церкву і попроси в нього ключі від церкви.
Коли Марго поклали на живіт ключі, вона відчула, як усе внизу рветься, як тріщить шкіра і тіло.
– Тужся! — крикнула їй у вухо баба-бранка.
– Ще! Тепер
Ця мить, коли зненацька зникає жахливий біль, для жінки триває дуже довго. Лише цю мить можна назвати щастям. Жінка стільки разів переживає мить щастя, скільки вироджує дітей. Саме народжує. Зникнення болю поєднується з почуттям здивування від вигляду маленького беззахисного червоного тільця, яке показує жінці акушерка. Це мить усвідомлення, що відбулося витворення нового світу, нового життя. Це космічна подія, яку жінка переживає фізично.
Баба гримала в руках дитину, що задрала догори ноги, демонструючи, що вона жіночої статі:
– Дівка!
– задоволено сказала баба до Марго.
– Дівчинка!
– прошепотіла та.
– Андибере, в тебе дівка!
– гукнула баба до дверей.
– Я люблю тебе, моя королево!
– у відповідь закричав той.
Треба віддати належне шефові: яким би тяжким не був ранок після святкування початку польового сезону, він уставав рано вранці, обливався холодною водою, готував міцний чай із спеціальних трав і кар для співробітників, які поволі вилазили зі свої спальних мішків, бурчачи про садюгу Камікадзе.
– Суп отдільно, мухи отдільно, - виправдовувався він.
– Випивон роботі не повинен шкодити. І У нас купа роботи.
Його співробітники вже звикли до такого графіку, тож слухняно, мов ляльки сеньйора Карабаса, виконували усі його розпорядження.
Марго прокинулася з криком:
– Де моя дитина?
На неї всі подивилися співчутливо і нічого не сказали. Вона озиралася по хліву, який називався клубом, намагаючись зрозуміти: що є насправді, що не насправді.
– Вставай, Марго! Лікувальний чай упрів!
– кликав веселий голос шефа.
Марго вилізла з мішка, відчуваючи запаморочення, і попленталася до відра з водою. Вона повторила подвиг шефа: відро крижаної води на голову, і трохи прочунявши, як сомнамбула, приповзла до вогнища, яке шеф розклав на цеглинках за клубом. Крижана вода на голову і чай шефа діяли магічно. Поволі тіло і дух поверталися до житія.
З клубу вийшов бадьорий Вася. Всі заздрісне па нього подивилися: йому, як з гуски вода: виспиться - і як огірочок.
– Нє-е, - замість привітання сказав він.
– Цієї трави пить не буду: цілий день доведеться сидіти в сортирі або в кущах.
– Мене слухай, - скомандував шеф.
– - Треба вивести всі вчорашні шлаки. Інакше йтиме інтоксикація.
Вася слухняно підсів до вогнища і з огидою став пити чай.
– Слухай, Васьок! Кого ти мені нагадуєш?
– замислився шеф.
О десятій усі були в нормі. Шеф провів робочу нараду.
Так, маршрут такий: сьогодні два села. Марго з Андибером на ферму. Берете інтерв'ю в доярок. Як скінчите - по хатах, опитування старих людей. Я з Лесею - до інтелігенції і начальства: школа, сільрада, завклубом, правління колгоспу.