Тиха правда Модеста Левицького
Шрифт:
– В такому разі,- розсміявся Левицький,- найвища кваліфікація буде в того, чия спеціалізація наближатиметься до нуля – в цілковитого або майже цілковитого невігласа і нероби. Ви ж математик, тепер ваша черга спростовувати.
То правда, думав Левицький, що в луцькій українській гімназії він, як і його колеги, не можуть бути лише просто викладачами своєї дисципліни. У нього довго ще стояла в очах картина на ковельському пероні: українських дітей за колючий дріт везуть у концтабір, а в поглядах тих, за кого страждатимуть бранці-студенти, хіба лише співчуття… В цьому краї, де чужинець не одне століття човгається взад-вперед, де влада своя хіба зблисне на мить, як промайне раптом небо з-під набурмосених хмар пізньої осені, в цьому краї люд довго не розумів, хто
– То не я до Польщі приїхав, то вона до мене приїхала.
Саме тому луцька гімназія, думалося і мріялося Модесту Пилиповичу, має стати місцем творення в краї національної інтелігенції, яка розумітиме народні пракорені, міцнитиме їх, а як треба, то й боронитиме.
І не тільки «виставку чи музей вигадував», як сказав Павло Петрович. Виставка великодніх крашанок, як виду народного мистецтва, справді викликала немалий інтерес не лише в гімназії, а й серед багатьох городян. І то таки він порадив заснувати музей. Протягом великодніх вакацій гімназисти зібрали перші двісті речей з археології, історії, етнографії. П’ятикласники Федорук і Хлопецький записали весілля у Боголюбах і деякі з весільних пісень помістили у свій журнал «Промінь». А згодом почне виходити ще й журнал «Шуліка».Тими журналами Модест Пилипович тішився більше своїх вихованців, бо вони не лише віддзеркалювали культурницьке життя гімназії, а й виробляли авторський стиль, почуття слова. Вечірка- бал у гімназії буде не просто розвагою юні, її відкриватиме реферат «Шевченко, Міцкевич, Пушкін – цвіт слов’янського племені», тут звучатимуть пісні й декламації, хор виконуватиме низку українських, польських, російських, чеських, сербських, болгарських пісень. Прекрасно звучала на сцені «Наталка Полтавка» Івана Котляревського. Маючи доступ до новітньої літератури, що творили українські письменники в еміграці, Левицький знайомив молодь з останніми новинками, хоч яким мізерними тиражами виходили ті книги – виручали знайомі і друзі ще з подєбрадських часів. З полоністом Ярославом Галаном, вельми палким прихильником комунізму, були в нього непрості дискусії, але через Галана надходила остання література з підрадянської України, бозна які шляхи долали твори Тичини, Рильського, Зерова, Хвильового.
А ще Модест Пилипович незмінно збирав мало не всю гімназію на свої лекції з етики чи просто спогади про видатних людей, з якими доля судила зустрічатися на життєвих стежках. Леся Українка, вдячна його пацієнтка, як ще в Ковелі зробили Левицькому операцію на очі і він змушений довгими днями лежати у кімнаті з заштореними вікнами, сідала на підвіконня і читала йому з-за тих штор Куліша. А від кого гімназисти могли почути про дитячі роки Олени Пчілки, про які сама оповідала Левицькому…Коли батько мріяв віддати її до якогось аристократичного пансіону, пачками писав клопотання , аби прийняли в петербурзький Смольний інститут… Самій же доньці наказував молитися, аби здійснилася його мрія, таки прийняли в той Смольний.. І мала Ольга ревно молилася:
– Боженьку-Боже, зроби так, щоб мене не прийняли.
Небо почуло молитву малої... Зате за наполяганням брата Михайла пішла вона вчитися в Київ, в пансіон Нельговської, що був кращим у ті часи на всю Україну. Батько Олени Пчілки оповідав дітям про свою зустріч з Тарасом Шевченком, до них, у родину Косачів, заходила невдала любов Тараса Лукерія. Або як вчила Олена Пчілка малих Лесю й Михайла української мови на творах Марка Вовчка, Гулака-Артемовського. Ольга Петрівна навіть збірничок підготувала «Українським дітям». Друзі сім’ї любили піджартувати, що вона дітям у солодкому відмовляє, доки по віршику не напишуть. Але Пчілка тільки всміхалася:
– То все вигадки ваші, панове. Мій принцип зовсім інакший: не угашайте духа дітей.
Тут, на волинській землі, говорив Модест Пилипович гімназистам, писане вічне Лесею та її мамою, сюди до Косачів приїжджали
А ще Левицькому, наче під нігтем скалка, засів – щирий чи криводушний, і сам не знав,- докір недавній Войцеха Вося: «отой гурток бандуристів, вистави драматичні, пластуни і вечори Шевченка». Яке воно йому тільки незрозуміле й нерідне…
Модест Пилипович довго відходив від розмови з Войцехом Восем, наче паморозь яка впала на душу, як падає вона в перші приморозки на траву у садку – вже й сонце, дивись, підбилося, а та паморозь все ще холодом зблискує та іскриться…То, звісно, «бздури» все, як полюбляє інколи казати розсерджений його колега, як не як, це воєводське місто, тут уже можна щось робити, траплялися на віку і гірші обставини.
В містечку Окни на півдні, куди з Ковельщини змушена була переїхати сім’я, бо затяжна осінь і кисла та сира поліська зима на очах марнували здоров’я дружини, інтелігентські сім’ї на пальцях одної руки можна було порахувати, і то ще вільні ті пальці лишаться; тільки й того, що поштмейстер, священик і становий. Цим Левицький не вельми журився, бо день лікарськими клопотами, як і на Волині, виповнювався вщерть, а як випадала вільна хвилинка, то сідав за письмовий стіл – тут сюжетів не треба було з ліхтарем шукати, вони приходили просто додому самі, приходили досвітком, ще сіріти аби починало, з розгубленим і болісним в очах «поможіть», могли розбудити й посеред ночі, бо біда людська у годинники не зазирає.
А якось священик йому пожурився:
– Скоро в церкву одні престарілі баби та беззубі діди ходитимуть. Як свято чи присвято яке, то середульші і молоді біля шинку товчуться, там їм чарка і за «Вірую», і за «Отче наш»…
А як зібрались якось на іменинах у поштмейстера, то знову став нарікати священик, що змарнів і змізернів тепер наш люд, відходить на очах від прадавнього християнського звичаю.
– Та не змарнів він, - не згодився Левицький.- Просто у свято, коли братись за плуга і косу гріха бояться, треба дати, вельми для молодих, якесь займисько, театр хоча би влаштуймо.
Становий подивився на Модеста Пилиповича як на заморське диво яке, що на віку не судилося досі бачити, навіть ковтнути не встиг, так і завмер зі шматком у роті.
– То ми вчотирьох у кумедію люд смішитимо? Тут, начебто, не Київ, і не Петербург, - поштмейстер лише крутнув головою так, наче щойно з річки випірнув і струшує оце воду.
Священик навіть не засміявся, хіба ліва щока смикнулася було, збираючись на подобу усмішки, але та не насмілилася навіть з’явитися.
– Кажуть британці, шо найкращий спосіб пізнати смак пудинга – з’їсти його,- підсмішки товариства не знітили і не збентежили Модеста Пилиповича. – А ви ж їсти не пробували, крихту яку бодай в рот не клали.
По тій мові взявся Левицький сам клопотатися. На подив усіх, вельми поштмейстера, що нудився по півдня, бувало, не маючи змоги бодай словом з ким перекинутися, молодь в драматичний гурток мало-помалу почала зголошуватися. Інколи, як гримувалися, то відчувалося в містечкових дівчат манірно красою перед парубками похизуватися, та й парубки у бажаннях недалеко втекли – те минуще, посміхався лише у думці Модест Пилипович, простимий юним літам прогріх, втягнуться потрішечки і з’явиться інтерес натуральний.
Зате, як оголосили виставу, то люду зібралося стільки, що біля входу мало не бились, охочим забракло місця, надто кмітливі вікна геть повиймали, і хоч так мали змогу дивитися; хлопчаки ж дерева навпроти обсіли, повмощувалися немов ті горобці, хіба тільки не цвірінькали.
Нахвилювався, звісно, Модест Пилипович, хоч дарма, публіка сприймала бачене з дитячою безпосередністю, тільки по сцені водила очима, щирими і наївними, беручи все дійство на цілковиту і беззастережну віру.