Тиха правда Модеста Левицького
Шрифт:
Відразу після виклику у староство директор гімназії зібрав збори викладачів.
Ніхто не знав причини нагальних зборів, то ж заглядали вони одне одному в вічі, як зазирають дітлахи у віконце в різдвяні свята, перш ніж попроситись заколядувати.
Директор обачно, підбираючи, перебираючи і перещупуючи слова, мов весною перед садінням насінну картоплю, бо не відав звідки очікувати нової небезпеки, оповів як він отримав прочухана за шевченківське «Посланіє…»
– Якщо за писане Тарасом три чверті століття тому так
І поки в запалій тиші обмізковував кожен почуте, хтось кинув наївне, кинув, певне, ненароком, вимовив, мов мрійливо зітхнув:
– От би дізнатися автора цього доноса..
Раптом вчителька гімнастики, полька сама, схоплюється рвучко, і на все приміщення, без передмови:
– Панє директоже, я вєм, хто то зробів! То тен дрань!
І вона розвернулася обличчям до Войцеха Вося.
Полоніст відповів не зразу, лице його шарітися почало сперш невеликими плямами, далі буряковіло густіше, він тримався з усіх сил, хоча бачили, що закипає, як окріп у каструлі, прикритій кришкою – вже багато набралося пари, от-от скине кришку.
– Цо, може неправда? Пан зажада сатисфакції?
Пара, здавалося, переповнила відведений об’єм, пурхнула собі на волю – і Войцех Вось шпарко метнувся із зали, навіть двері дзенькнули за ним так, як дзенькає і бряжчить та ж алюмінієва кришка, що впала і перекочується підлогою.
Випадок з учителькою гімнастики швидко дійшов до молоді, смішки-пересмішки, коли Войцех Вось проходив коридором, спурхували зграєю ненароком наляканих горобців. Але вже не до смішок було полоністу, коли через кілька днів він ледве ступив увечері на неосвітлену вулицю, як на голову хтось накинув йому чималу шматину. Дужі руки вмить повалили полоніста і приглушений, очевидно, навмисно змінений голос попередив:
– Якщо тобі ця земля не так пахне, то додамо французьких парфумів – утопимо в нужнику.
А ще інший голос завагався було:
– Варто б ребра порахувати, чи всі там на місці.
– Нехай цього разу… Ми попередили.
А як піднявся Вось та випростався, то тільки лопотіння ніг почулося за рогом будинку.
Модест Пилипович довго дивувався і перебирав у думці гадки-перегадки, чого то полоніст так при зустрічі глипає на нього, мов той йому позичене три роки не віддає, аж доки хтось з старшокласників ненароком не проговорився учительству про французькі парфуми.
А одного разу Войцех Вось таки не стримався і зачепив Модеста Пилиповича.
– То ви навели тих молодих розбишак, аби вони мені вчинили екзекуцію…
В першу мить Левицькому подумалося просто відшити задиру, аби ніколи вже не кортіло до нього присукуватися, але попри крайню розбіжність поглядів Модест Пилиповсич цінував добру фахову підготовку колеги, то таки він перший ввів у їхній гімназії семінарські заняття за університетськима зразком.
– І нащо ж то мені?- тільки й відкинув.
–
Модест Пилипович сперш розгубився, дивлячись на Войцеха Вося як на досі небачену якусь чудасію, тоді раптово розсміявся, щиро й розковано, як подавно вже не сміявся, в нього аж плечі дрібно тряслися, а поношений піджак, що на ліктях витертим гонорово зблискував, раптом наче сам по собі заворушився і став соватися, видавалося, заманулось тому піджакові пожити окремішнім від господаря якимось життям.
– То вам тільки здається, що нас не дивізія,- Левицький так само раптово перестав сміятися.- Але давайте присядемо, як маєте час, бо ж зачепили на довшу розмову…-Он переїхав у Луцьк інженер Олекса Алмазів після Подєбрадської господарської академії, добре знаної, до слова, мені. Він і справді командував дивізіями в армії УНР, генерал- хорунжий, воював за Київ у вісімнадцятому, і за Полтаву та Харків, Вінницю і Проскурів, Могилів і Кам’янець-Подільський. Наш гімназійний священик Павло Пащевський, добра душа, що всім учням ставить тільки п’ятірки, то ж капелан військ УНР. Єпископ Полікарп був працівником Міністерства освіти України…Ще людом нашим недооцінена роля першого директора луцької гімназії Івана Власовського, А візьміть і луцьку, і повітові управи «Просвіти», товариство Петра Могили, книгарні товариства імені Тараса Шевченка, навіть кооперативні гуртівні «Народного торговця», «Маслосоюзу»…Ображаєте, пане Вось, дорогий колего…
– Марно лишень сперечаєтесь, пригорщі вас супроти числа інтелігенції польської, зовсім мізер разом з вашими аматорськими виставами і самопальними журнальчиками, жменька ось, - і полоніст стулив щільно пальці та простягнув мало не до очей Левицького свою долоню, показуючи яка та жменька щупла й дрібна.
Модест Пилипович аж відсахнувся від рвучко простягнутої руки і замість відповіді лише заперечливо крутнув головою – полоніст йому починав набридати. Що він тямить у своєму благополучному житті, затисненому поміж стін шкільництва і власної домівки, не наївшись того глевкого хліба, яким вдосталь нагодував цей непростий час бодай згаданих щойно людей. Хай би пан Войцех Вось спробував як Власовський на рівному місці створити українську гімназію, у краї і в місті, де століттями не було українського освітнього закладу, спробував на ноги поставити та оберегти від чужих і своїх…Ще як військо УНР відступало і уряд її опинився у Рівному, поїхав Власовський в міністра освіти просити грошей, бо вже багато місяців гімназія не бачила ні копійчини.
Міністр чемно вислухав директора, покивав головою, і так само чемно відмовив.
– Ви недостатньо ще українізацією займаєтеся,- хтось канцелярського папірця йому підсунув із криводушною та геть несправедливою оцінкою гімназії.
Подякував кивком голови директор, але не став вертатися з порожніми руками додому, він просто сили не мав так вернутися і глянути у голодні очі колегам, а пішов до товариша міністра Петра Холодного, з яким його хтось і колись знайомив. Розказав йому все без прикрас: тут немислимо знайти викладача корінного, в гімназії – один німець другий поляк, третій росіянин, і жоден з них бодай кілька слів українською зв’язати не здатен. Але є вони добрі фахівці, головне, щиро сприймають нашу справу.