Три мушкетери
Шрифт:
— Не відчиняйте!
VIII. Як Атос без жодних клопотів знайшов своє спорядження
Поки Д'Артаньян утікав, міледі сварилася йому вслід стиснутими кулаками. Та тільки-но він зник за ворітьми, вона впала непритомна.
Д'Артаньян був такий збурений, що, навіть не думаючи про Кетті, пробіг пів-Парижа й зупинився лише біля дверей Атоса. Розгубленість, жах, що підганяли його, вигуки
Йому відчинив Грімо із запухлими від сну очима. Д'Артаньян увірвався до кімнати, мало не збивши його з ніг.
Всупереч своїй звичній німоті, цього разу бідолаха заговорив.
— Стривайте! — вигукнув він. — Чого вам треба, соромітнице? Куди ви лізете?
Д'Артаньян зсунув набік чепець і вивільнив руки з-під накидки. Побачивши вуса й шпагу, бідолашний Грімо збагнув, що має справу з чоловіком.
Тоді він вирішив, що це грабіжник або вбивця.
— На допомогу! Рятуйте! На допомогу! — заволав він.
— Замовкни, дурню! — сказав юнак. — Я — Д'Артаньян, чи ти не впізнав мене? Де твій пан?
— Це ви, пане Д'Артаньяне? — вигукнув Грімо. — Не може цього бути!
— Грімо, — мовив Атос, виходячи в халаті зі спальні, — здається, ви дозволили собі заговорити.
— О, пане, якби ви…
— Замовкніть!
Покірливий Грімо мовчки тицьнув пальцем на Д'Артаньяна.
Атос упізнав товариша і, всупереч своїй звичній стриманості, зайшовся сміхом. Та й справді, годі було не засміятися, побачивши цей чудернацький маскарад: чепець набакир, спідниця, що волочилася по підлозі, засукані рукава — й вуса, що кумедно стирчали на розгубленому обличчі.
— Не смійтесь, мій друже! — вигукнув Д'Артаньян. — Небом благаю, не смійтеся, бо, присягаюсь душею, тут нема з чого сміятися.
Він мовив це так серйозно і з таким непідробним страхом, що Атос схопив його за обидві руки й стурбовано спитав:
— Чи не поранені ви, мій друже? Ви так змінилися на обличчі.
— Ні, але я вскочив у жахливу халепу. Ви самі, Атосе?
— Хай йому чорт! Хто може бути в мене о такій порі?
— Це добре, дуже добре.
І Д'Артаньян хутко ввійшов до Атосової спальні.
— Ну, розповідайте! — сказав Атос, зачинивши двері й замкнувши їх на засув, щоб ніхто не перешкодив розмові. — Може, помер король? Чи ви вбили кардинала? Ви як не при собі; кажіть-бо швидше, що з вами трапилося, бо я й справді страшенно хвилююся.
— Атосе, — мовив Д'Артаньян, скинувши з себе жіноче вбрання й лишаючись у самій сорочці, — приготуйтесь вислухати неймовірну, нечувану історію.
— Вдягніть спочатку цей халат, — запропонував мушкетер. Д'Артаньян був ще й досі такий схвильований, що, вдягаючи халат, не одразу попав у рукава.
—
— Отже, — відповів Д'Артаньян, нахиляючись до Атоса й притишуючи голос, — отже, в міледі на плечі тавро — квітка лілії.
— Ах! — вигукнув мушкетер, ніби вражений в серце кулею.
— Послухайте, — сказав Д'Артаньян, — ви певні, що та жінкасправді померла?
— Та жінка? —перепитав Атос таким глухим голосом, що юнак ледве почув його.
— Авжеж, та сама, про яку ви мені розповідали в Ам'єні. Атос застогнав і схилив голову на руки.
— Цій жінці, — вів далі Д'Артаньян, — років двадцять шість — двадцять сім.
— У неї біляве волосся? — спитав Атос.
— Так.
— Ясні, напрочуд ясні блакитні очі, чорні брови й чорні вії?
— Так.
— Висока на зріст, ставна? Зліва у неї немає зуба поряд з очним?
— Так.
— Квітка лілії невеличка, рудувата й ніби напівстерта?
— Так.
— Але ж ви казали, що вона англійка.
— Її називають міледі, але цілком імовірно, що вона француженка. До того ж лорд Вінтер — Її дівер, а не брат.
— Д'Артаньяне, я хочу її побачити!
— Стережіться, Атосе, стережіться! Ви намагались убити її, а це така жінка, яка здатна відплатити вам тим самим і не схибити.
— Вона не насмілиться нічого зробити, бо це її викаже.
— Вона зугарна на все! Ви хоч раз бачили її розлюченою?
— Ні, — відповів Атос.
— Це тигриця, пантера! Ах, мій любий Атосе! Я дуже боюсь, що накликав страхітливу помсту на нас обох!
І Д'Артаньян розповів про безтямний гнів міледі та про погрози вбити його.
— Ви маєте слушність, і, присягаюсь душею, я не дав би зараз за своє життя жодного су, — сказав Атос — На щастя, післязавтра ми виїздимо з Парижа. Скоріше за все, нас пошлють до Ла-Рошелі, а коли вже ми поїдемо…
— Вона подасться за вами на край світу, Атосе, якщо тільки вас упізнає. То хай уже краще її гнів окошиться на мені.
— Ах, мій друже! Та мені байдуже, коли вона й уб'є мене! — заперечив Атос — Невже ви гадаєте, що я дорожу життям?
— За всім цим ховається якась жахлива таємниця, Атосе! Ця жінка — шпигун кардинала, я певен цього.
— В такому разі — стережіться! Якщо тільки кардинал не в захваті від вашої лондонської історії, то він напевно зненавидів вас за неї. Але оскільки він не може звинуватити вас відкрито, а ненависть неодмінно має знайти вихід — надто якщо це ненависть кардинала, — то стережіться! Коли ви йтимете у справах, не виходьте з дому самі; коли їстимете, будьте обережні. Одне слово, не довіряйте нікому, навіть власній тіні!
— На щастя, — сказав Д'Артаньян, — нам треба дотягти тільки до післязавтрашнього вечора. Сподіваюсь, у поході не доведеться стерегтися нікого, крім ворожих солдатів.