Три мушкетери
Шрифт:
Потім він покликав Планше й сказав:
— А тепер, мій любий хлопче, можеш правити з нас свої сімсот ліврів, хоч ти й мало чим ризикував з такою запискою.
— Проте це не завадило мені відчайдушно хитрувати, аби тільки щасливо довезти її, — відповів Планше.
— То розкажи нам про свої пригоди! — мовив Д'Артаньян.
— О, моя розповідь була б дуже довгою, пане.
— Ти маєш слушність, Планше, — сказав Атос — До того ж, уже пробили зорю, і якщо наша лампа горітиме довше, ніж в інших, це помітять.
— Гаразд, лягаймо спати, — погодився Д'Артаньян. — Спи спокійно, Планше!
— Слово честі, пане, вперше за шістнадцять днів я засну спокійно!
— Я також! — вигукнув Д'Артаньян.
— Я
— Я також! — вигукнув Араміс.
— Ну що ж! Відкрити вам правду? Я також! — сказав Атос.
XIX. Приреченість
Тим часом міледі, мало не божеволіючи з люті й шкірячи зуби, немов загнана на корабель левиця, металася по палубі, ледве стримуючись, щоб не кинутися в море й не поплисти назад до берега. Їй було несила змиритися з думкою, що вона залишає Францію, не помстившися ні Д'Артаньянові, який образив її, ні Атосові, який насмілився їй погрожувати. Незабаром ця думка так полонила її, що, забувши про небезпеку, міледі почала благати капітана причалити до берега. Проте капітан, непохитний у своєму прагненні якнайшвидше вислизнути з поля зору французьких та англійських військових кораблів, як це намагається робити кажан, потрапивши поміж зграй пацюків та птахів, поспішав дістатися берегів Англії й рішуче відмовився пристати на те, що він вважав жіночими примхами. Він лише обіцяв своїй пасажирці, яку, до речі, кардинал доручив його особистому догляду, що висадить її, коли, звичайно, дозволять море і французи, в одному з бретанських портів — у Лоріані чи в Бресті. Але вітер був несприятливий, море хвилювалося, і капітанові доводилось докладати всіх сил, аби хоч якось утримати корабель на потрібному курсі. Через дев'ять днів після виходу з Шаранти міледі, бліда від горя й лютої злоби, побачила вдалині тільки синюваті береги Фіністера.
Вона прикинула: щоб дістатися з цього куточка Франції до кардинала, їй потрібно щонайменше три дні; як додати до них іще день на висадку — вийде чотири дні; додати ці чотири до решти дев'яти — буде тринадцять утрачених днів. Аж тринадцять днів, протягом яких у Лондоні могло статися стільки важливих подій! Міледі подумала, що цей її приїзд, безперечно, розлютить кардинала і що, ясна річ, він буде більш схильний слухати скарги на неї, ніж її звинувачення проти інших. Тому, коли корабель проходив повз Лоріан та Брест, вона вже не наполягала на висадці, а капітан, зі свого боку, навмисне не нагадував про це. Отож міледі продовжувала свій шлях, і того самого дня, коли Планше з Портсмута відпливав до Франції, довірена особа його високопреосвященства, подолавши всі злигодні морської подорожі, входила в цей порт.
Місто було до краю збуджене — саме спускали на воду чотири великі нові кораблі. На молу, весь у золоті, діамантах і самоцвітах, у капелюсі з білим пером, що спадало йому на плече, стояв Бекінгем, оточений почтом, майже таким само пишним, як і він.
Був один з тих рідкісних погожих зимових днів, коли Англія згадує, що на світі є сонце. Згасаюче, але все ще розкішне світило ховалося за обрій, обливаючи пурпуром небо і море й кидаючи на вежі та старовинні будинки міста останні золоті промені, що мерехтіли в шибках, наче відблиск пожежі. Впиваючись свіжим морським повітрям, що, в міру наближення до берега, наче всотувало в себе пахощі землі, оглядаючи ці грізні приготування, які їй доручено було знищити, оцінюючи могутність армії, що її вона — слабка, тендітна жінка — повинна була зруйнувати за допомогою кількох торбинок з золотом, міледі подумки порівнювала себе з Юдиф'ю, що, пробравшись до табору ассірійців, побачила там безліч колісниць, коней, вояків та зброї, які з одного помаху її руки мали розвіятися димом.
Корабель став на рейді; та коли вже все було готове
Офіцер сказав щось капітанові судна й дав йому прочитати папери, що їх привіз із собою. Після цього, за наказом капітана, всіх матросів і пасажирів покликали на палубу.
Коли всі вишикувалися в ряд, офіцер голосно спитав, з якого порту вийшов бриг, який тримав курс і де приставав до берега. Капітан дав на все чіткі й вичерпні відповіді. Тоді офіцер одного по одному обійшов усіх, хто був на палубі, і, наблизившись до міледі, пильно глянув на неї, але не мовив жодного слова.
Потім він повернувся до капітана й сказав йому ще щось; за тим, наче перебравши на себе його обов'язки, віддав матросам команду зробити маневр, який ті одразу ж виконали. Корабель рушив далі, тепер уже в супроводі маленького катера, що, тримаючи його під жерлами всіх своїх шести гармат, плив поряд, і ще меншої шлюпки, яка, пливучи в кільватері корабля, порівняно з ним здавалася зовсім крихітною.
Поки офіцер розглядав міледі, вона, звичайно, теж не зводила з нього очей. Та хоч як звикла ця жінка з пронизливим і палаючим поглядом читати думки й осягати в серцях людських їхні таємниці, цього разу перед нею постало таке незворушне обличчя, що прозирнути на ньому не можна було нічого. Офіцерові, який стояв перед міледі й мовчки вдивлявся в неї, було років двадцять п'ять — двадцять шість. Він мав бліде обличчя й голубі, трохи запалі очі; тонкі, правильно окреслені губи були щільно стиснуті; підборіддя, що помітно виступало вперед, виказувало ту силу волі, яка в простолюдному британському типі здебільшого являє собою ознаку впертості; на чоло, трохи похиле, як у поетів, мрійників і солдатів, спадало коротке рідке волосся, що, як і борода, відсвічувало приємним темно-каштановим кольором.
До гавані ввійшли вже поночі. Морок здавався ще щільнішим через туман, який оповив сигнальні ліхтарі на щоглах і вогні молу серпанком, схожим на той, що огортає місяць перед дощами. Повітря було вологе й прохолодне.
Міледі, ця сильна, рішуча жінка, мимоволі здригнулася.
Офіцер зажадав, щоб йому показали речі міледі, й звелів віднести її вантаж у шлюпку. Потім він запросив її спуститися туди ж і запропонував руку.
Міледі глянула на нього й нерішуче зупинилася.
— Хто ви такий, добродію, — спитала вона, — щоб так люб'язно опікуватися мною?
— Ви можете здогадатися про це з мого мундира, пані; я офіцер англійського флоту, — відповів той.
— Невже офіцери англійського флоту мають віддавати себе в розпорядження своїх співвітчизниць, які прибувають до портів Великобританії, й бути такими люб'язними, щоб супроводжувати їх аж до берега?
— Так, міледі, але це здебільшого робиться не з люб'язності, а з перестороги, бо під час війни іноземців одвозять до відведеного для них готелю, де вони й залишаються під наглядом, поки про них зберуть найточніші відомості.
Ці слова були сказані з бездоганною ввічливістю й найспокійнішим тоном. Проте вони не переконали міледі.
— Я не іноземка, добродію, — мовила вона найчистішою англійською мовою, яку будь-коли можна було почути від Портсмута до Манчестера, — моє ім'я леді Кларік; отже, ця пересторога…
— Ця пересторога обов'язкова для всіх, і ви марно наполягаєте, щоб для вас зробили виняток.
— В такому разі я йду за вами, добродію.
І, спершись на руку офіцера, міледі почала спускатися по трапу, внизу якого на неї чекала шлюпка. Офіцер зійшов за нею слідом. На кормі було розіслано широкий плащ; офіцер запропонував міледі місце на ньому й сам сів поруч.