Три мушкетери
Шрифт:
— Вперед! — наказав він матросам.
Вісім весел водночас занурились у воду, їхні удари злились в один звук, а гребки — в один рух. Шлюпка мовби полетіла по воді. За п'ять хвилин вони пристали до берега. Офіцер зіскочив на набережну й простяг міледі руку. На них чекала карета.
— Ми поїдемо в цій кареті? — спитала міледі.
— Так, пані, — відповів офіцер.
— Хіба готель так далеко?
— Він на другому кінці міста.
— Їдьмо, — сказала міледі.
І, не вагаючись, вона сіла в карету.
Не чекаючи наказу і навіть не питаючи, куди їхати, кучер пустив коней вскач, і карета помчала по вулицях міста.
Такий дивний прийом давав міледі неабияку поживу для роздумів. Переконавшися, що молодий офіцер не виявляє ані найменшого бажання почати розмову, вона забилася в куток карети й подумки стала перебирати всі можливі наслідки сьогоднішньої пригоди.
За чверть години, здивована з того, що вони так довго ідуть, міледі глянула у віконце, сподіваючись дізнатися, куди її везуть. Будинків не було видно; дерева здавалися в темряві величезними чорними примарами, що гнались одна за одною.
Міледі здригнулася.
— Одначе ми вже за містом, — сказала вона.
Офіцер мовчав.
— Попереджаю вас: я не поїду далі, аж поки ви не скажете, куди мене везете.
Ця погроза теж лишилася без відповіді.
— О, це вже занадто! — вигукнула міледі. — На допомогу! На допомогу!
Ніхто не відгукнувся на її крик. Карета так само швидко мчала по дорозі; офіцер сидів, як кам'яна статуя.
Міледі глянула на нього з виразом такої люті, який рідко коли не справляв належного враження; очі її хижо виблискували в темряві.
Офіцер сидів так само непорушно.
Міледі хотіла відчинити дверцята й вискочити з карети.
— Стережіться, добродійко, — спокійно сказав офіцер, — ви вб'єтеся.
Міледі знову сіла, задихаючись од безсилої люті. Офіцер нахилився, глянув на неї й здивувався, побачивши, що її обличчя, ще зовсім недавно таке вродливе, спотворилося від несамовитого гніву й стало майже нелюдськи страшним.
Лукава жінка збагнула, що загине, коли дасть змогу зазирнути собі в душу. Вона якнайлагідніше глянула на офіцера й мовила жалісливим голосом:
— В ім'я неба, добродію! Благаю вас, скажіть, кому саме — вам, вашому урядові чи котромусь з моїх ворогів — я маю завдячувати насильством, яке тут мені чинять?
— Вам не чинять ніякого насильства, добродійко, і те, що з вами сталося, — тільки захід перестороги, який ми змушені застосовувати до всіх, хто приїздить до Англії.
— То ви мене зовсім не знаєте, добродію?
— Я вперше маю честь бачити вас.
— І, скажіть по правді, у вас немає причини ненавидіти мене?
— Ніякої, присягаюсь вам.
В голосі офіцера вчувався такий спокій, така врівноваженість і навіть лагідність,
Десь через годину карета зупинилася перед залізними заґратованими ворітьми, що перекривали безлюдну дорогу, яка вела до суворого громаддя самотнього замку. Тепер, коли колеса карети зашурхотіли по дрібному піску, міледі почула гучний шум і здогадалась, що це море накочує хвилі на стрімкий берег.
Карета проїхала попід двома склепіннями й нарешті зупинилася в темному чотирикутному дворі; дверцята майже одразу відчинились, офіцер спритно скочив на землю й подав руку міледі, яка сперлася на неї й досить спокійно вийшла з карети.
— І все-таки, — озвалася вона, огледівшись довкола й перевівши погляд на офіцера, — я полонянка. А втім, я певна — це не надовго, — додала вона, подарувавши офіцерові найчарівнішу усмішку. — Моє сумління й ваша поштивість, добродію, запорука тому.
Хоч який приємний був комплімент, офіцер не відповів на нього. Натомість, витягши з-за пояса срібний свищик, він тричі свиснув, щоразу по-новому. Тої ж миті з'явилися слуги; вони розпрягли змилених коней і поставили карету в сарай.
Офіцер так само чемно та спокійно запросив полонянку зайти до замку. Усміхаючись, вона сперлася на його руку і ввійшла в низькі склепінчасті двері, за якими освітлений з глибини коридор вів до кручених кам'яних сходів. Піднявшись по сходах, міледі й офіцер зупинились перед важкими дверима. Молодий офіцер одімкнув їх ключем, якого мав при собі; двері важко повернулися на завісах і відчинилися в кімнату, призначену для міледі.
Одним-єдиним поглядом окинувши кімнату, полонянка розгледіла все до найменших подробиць.
Умеблювання цієї кімнати було однаково придатне і для в'язниці, й для помешкання вільної людини. Проте грати на вікнах і зовнішні засуви на дверях схиляли до думки, що це все-таки в'язниця.
На якусь мить сили зрадили цю загартовану нелюдськими випробуваннями жінку. Вона впала в крісло, схрестила руки й схилила голову, чекаючи, що ось-ось до кімнати зайде суддя та почне допит.
Але зайшли лише кілька солдатів морської піхоти, які внесли багаж міледі. Поставивши все в кутку, вони мовчки вийшли.
Офіцер розпоряджався солдатами з тим самим, уже знайомим міледі спокоєм, не мовлячи жодного слова й віддаючи накази жестами чи свистком свого свищика.
Здавалося, для нього та для його підлеглих взагалі не існує мови або вона їм не потрібна.
Кінець кінцем міледі не витримала.
— В ім'я неба, добродію! — вигукнула вона. — Що означає все це? Розвійте мої сумніви; в мене стане мужності пережити будь-яку небезпеку, коли її можна передбачити, або нещастя, яке можна зрозуміти. Де я і хто я тут? Я вільна? То навіщо ці залізні грати й двері? Я полонянка? То в чому полягає мій злочин?