Три мушкетери
Шрифт:
— Ну що ж, ходімо до вашого друга. Де він мешкає?
— На вулиці Феру, за два кроки від цього місця.
— Ходімо.
І вони пішли далі. Атоса й справді не було вдома; Д'Артаньян узяв ключ (як другові Атоса, ключ йому завжди давали без зайвих балачок), піднявся сходами і ввів пані Бонасьє до помешкання, яке ми вже раніше змалювали.
— Будьте як удома, — сказав він. — Замкніть двері зсередини й нікому не відчиняйте, принаймні, поки не постукають тричі ось так. Слухайте!
І він постукав три рази — двічі підряд досить сильно, третій трошечки згодом і тихіше.
— Гаразд, — мовила пані Бонасьє, — а тепер я маю дати вам свої інструкції.
—
— Рушайте до Дувру, підійдіть до входу з боку вулиці Ешель і покличте Жермена.
— Гаразд. Далі?
— Він спитає, шо вам потрібно, і ви відповісте тільки два слова: «Тур і Брюссель». Тоді він буде готовий виконати всі ваші розпорядження.
— А що я мушу йому наказати?
— Покликати пана де Ля Порта, камердинера королеви.
— А коли він покличе його і пан де Ля Порт вийде до мене?
— Ви пошлете його сюди.
— Гаразд, але де і як я побачу вас знову?
— А вам дуже хочеться побачити мене знову?
— Звичайно.
— Ну що ж, довірте мені цей клопіт і не турбуйтеся.
— Я довіряюсь вашому слову.
— Можете не сумніватися.
Д'Артаньян уклонився пані Бонасьє, кинувши на її тендітну, чарівну постать палкий, закоханий погляд.
Сходячи вниз, він почув, як двері за ним зачинились і ключ двічі повернувся в замку. За кілька хвилин Д'Артаньян був уже в Луврі: коли він наближався до входу з вулиці Ешель, пробило десяту годину. Всі події, про які ми щойно розповіли, відбулися щонайбільше за півгодини.
Все сталося так, як і говорила пані Бонасьє. Почувши пароль, Жермен уклонився; за десять хвилин де Ля Порт був уже в приміщенні воротаря; кількома словами Д'Артаньян пояснив йому становище і сказав, де переховується пані Бонасьє. Ля Порт двічі перепитав адресу і квапливо подався до виходу. Та не зробивши й кількох кроків, він повернувся назад.
— Юначе, — сказав він Д'Артаньянові, — дозвольте дати вам пораду.
— Яку?
— Вас можуть спіткати неабиякі неприємності через те, що сталося.
— Ви так гадаєте?
— Авжеж. Чи немає у вас друга, в якого відставав би годинник?
— І що з того?
— Зайдіть до нього, щоб він, у разі чого, міг засвідчити: ви були там о пів на десяту. По-юридичному це зветься алібі.
Д'Артаньян послухався поради де Ля Порта й щодуху побіг до пана де Тревіля; але, замість пройти до вітальні, де зібралося повно гостей, він спитав дозволу зачекати господаря в кабінеті. Д'Артаньяна всі добре знали тут, і тому ніхто йому не заперечив; панові де Тревілю доповіли, що його молодий земляк має важливі новини і просить прийняти його віч-на-віч. За п'ять хвилин пан де Тревіль зайшов до кабінету й спитав у Д'Артаньяна, чим він може бути йому корисний та що спричинилося до візиту в такий пізній час.
— Вибачте, добродію, — сказав Д'Артаньян, який скористався з тих хвилин, поки був у кабінеті сам, аби перевести стрілки годинника на сорок п'ять хвилин назад. — Я гадав, що ще не пізно навідати вас, адже зараз тільки двадцять п'ять хвилин на десяту.
— Двадцять п'ять хвилин на десяту! — вигукнув пан де Тревіль, глянувши на стінний годинник. — Але ж це неможливо!
— Подивіться самі, добродію, — сказав Д'Артаньян, — і ви переконаєтесь у цьому.
— Ти ба! — здивувався пан де Тревіль. — А я думав — куди більше. То що ви хотіли мені сказати?
Д'Артаньян почав докладно розповідати про королеву. Він поділився своїми побоюваннями щодо становища її величності, виклав те, що почув відносно замірів кардинала проти Бекінгема, — і все це так переконливо та впевнено, що пан де Тревіль
Коли пробило десяту годину, Д'Артаньян попрощався з паном де Тревілем, а той, подякувавши за повідомлення й порадивши завжди служити королю та королеві, повернувся до вітальні. Але вже внизу Д'Артаньян раптом згадав, що забув свій ціпок; він хутко піднявся сходами, зайшов до кабінету, вмить пересунув стрілки годинника на місце, аби завтра ніхто не помітив, що він відстає, і, певний, що в нього є свідок, який підтвердить його алібі, подався додому.
XI. Інтрига зав'язується
Відбувши візит панові де Тревілю, Д'Артаньян пішов додому найдальшою дорогою, аби мати час як слід обміркувати становище.
Про кого думав Д'Артаньян, що так далеко ухилився від звичної дороги і то зітхав, то усміхався, поглядаючи на зоряне небо?
Він думав про пані Бонасьє. Учневі мушкетерів ця молода особа уявлялася ідеалом жіночності. Гарненька, втаємничена, обізнана мало не з усіма інтригами королівського двору, що надавало її вродливому личку відтінку якоїсь особливо принадної серйозності, вона видавалась юнакові чулою і ніжною, і він, щойно закохавшись, уже не міг не думати про неї; до того ж, Д'Артаньян вирвав пані Бонасьє з рук цих пекельників, які хотіли обшукати її і скривдити, і сподівався, що ця важлива послуга викличе в неї почуття вдячності, яке так легко переростає в глибше почуття.
Д'Артаньян уже уявляв — адже мрії на крилах уяви летять дуже швидко, — як до нього підходить посланець молодої жінки й передає записку, де вона призначає йому побачення, і разом із запискою — золотий ланцюжок або й діамантовий перстень. Ми вже казали, що за тих часів молоді люди без зайвого сорому приймали подарунки від короля; додамо, що в ту добу не дуже вимогливої моралі вони не були сором'язливими і з коханими жінками, які майже завжди дарували їм цінні й довговічні дарунки, немов сподіваючись у такий спосіб подолати недовговічність почуттів надійністю своїх щедрот.
У ті часи чоловіки не вважали за ганьбу отримувати від жінок коштовні дарунки. Бідні, але гарненькі жінки дарували свою вроду, звідки, напевно, й походить прислів'я: «Найвродливіша дівчина може віддати тільки те, що має». Багаті жінки дарували, крім того, ще й гроші, і можна назвати цілу низку героїв тієї легковажної доби, які не досягли б ні чинів, ні перемог на полі бою без тугих гаманців, подарованих їхніми обраницями.
Д'Артаньян не мав нічого; легкий наліт провінційної нерішучості, ця ефемерна квітка, цей ніжний пушок персика досить швидко розвіявся під вітром не дуже цнотливих порад, що їх троє мушкетерів давали своєму другові. Наслідуючи дивні звичаї тих часів, Д'Артаньян відчував себе в Парижі як у поході, саме так, як, скажімо, у Фландрії [86] : там — іспанці, тут — жінки. І там, і тут були вороги, з якими треба воювати, була й контрибуція, яку слід збирати.
86
Фландрія — історична область у Західній Європі, що входить тепер до складу Бельгії, Франції та Нідерландів. У XV–XVI століттях Фландрією володіла Іспанія; в XVII столітті деякі райони цієї області відійшли до Франції та Нідерландів.