Три мушкетери
Шрифт:
Молода жінка відповіла знадвору одним ударом, і віконниця прочинилася.
Д'Артаньян жадібно вдивлявся і вслухався.
На жаль, лампу вже перенесли в іншу кімнату. Але очі юнака призвичаїлися до темряви. Недарма кажуть, що очі гасконців мають властивість бачити поночі, як очі котів.
Отож Д'Артаньян помітив, що молода жінка витягла з кишені щось біле й розгорнула його. То була хусточка. Піднісши її до вікна, жінка вказала господарю на ріжечок.
Д'Артаньянові миттю пригадалася інша хусточка, яку він знайшов
Що ж мала означати ця хусточка?
Зі свого місця Д'Артаньян не міг бачити Арамісового обличчя — адже юнак ні на мить не мав сумніву, що саме Араміс розмовляє з дамою через вікно; цікавість остаточно взяла гору над обережністю, і, скориставшися з того, що вся увага співрозмовників була прикута до хусточки, Д'Артаньян вибрався зі схованки і блискавично, але нечутно, як кішка, перебіг вулицю та причаївся за рогом будинку, звідки його зір міг легко пірнути в глибину Арамісової кімнати.
Зазирнувши у вікно, Д'Артаньян мало не скрикнув од здивування: з нічною гостею розмовляв не Араміс, а жінка. На жаль, хоч Д'Артаньян і розгледів у темряві контури жіночого стану, але не встиг роздивитись її обличчя.
Саме в цю мить жінка, що стояла в кімнаті, витягла з кишені другу хусточку й помінялася з нічною гостею. Потім жінки щось тихо сказали одна одній. Нарешті віконниця зачинилась; жінка, яка була на вулиці, обернулась і, опустивши відлогу плаща, пройшла за кілька кроків од Д'Артаньяна, але з цією пересторогою вона запізнилася — Д'Артаньян встиг упізнати пані Бонасьє.
Пані Бонасьє! Підозра, що це вона, промайнула йому в голові, ще коли жінка витягла з кишені хусточку; але хто б повірив, буцімто пані Бонасьє, що вирядила його по де Ля Порта, аби той відвів її до Лувру, бігатиме сама паризькими вулицями опівночі, ризикуючи вдруге бути викраденою?
Отже, це робилося задля якоїсь дуже важливої справи; а яка важлива справа може бути у двадцятип'ятирічної жінки? Тільки кохання!
Але було то її власне кохання чи кохання іншої особи, задля якої вона ризикувала власним спокоєм і навіть життям? Ці питання зароїлися в Д'Артаньяновій голові. Його серце мордував демон ревнощів, наче ця жінка і справді в чомусь завинила перед ним.
А втім, лишався дуже простий спосіб з'ясувати, куди йде пані Бонасьє: піти назирці. Цей спосіб був настільки простий, що Д'Артаньян удався до нього, майже не задумуючись.
Але, помітивши юнака, що відокремився від стіни, немов статуя, що вийшла зі своєї ніші, і почувши його кроки в себе за спиною, пані Бонасьє скрикнула і кинулась тікати.
Д'Артаньян пустився слідом. Наздогнати бідолашну жінку, що плуталась у своєму широкому плащі, було зовсім не важко для Д'Артаньяна. І він наздогнав її швидше, ніж вона встигла пробігти третину вулиці, на яку завернула. Нещасна зовсім знесиліла — не так від утоми, як від страху, і
— Убийте мене, якщо схочете, але ви все одно ні про що не дізнаєтесь!
Д'Артаньян підняв її, обхопивши рукою за стан; та відчувши, як важко повисла вона на його руці, і зрозумівши, що вона може от-от знепритомніти, поспішив її заспокоїти і став запевняти в своїй відданості. Ці слова нічого не важили для пані Бонасьє — адже вони не виключали найгірших намірів, — проте голос сказав їй усе. Молодій жінці здалося, що вона впізнала цей голос: розплющивши очі, вона глянула на людину, що так сильно перелякала її, і, побачивши Д'Артаньяна, радісно скрикнула.
— О, це ви! Це ви! — сказала вона. — Боже, яке щастя!
— Так, це я, — відповів Д'Артаньян, — я, кого Бог послав, щоб оберегти вас.
— І саме з цим наміром ви стежили за мною? — кокетливо усміхаючись, спитала молода жінка, чия жартівлива вдача взяла гору над страхом одразу ж, тільки-но вона впізнала друга в тому, кого за мить до того вважала ворогом.
— Ні, — відповів Д'Артаньян, — ні, вірте мені; лише випадок поставив мене на вашій дорозі; я побачив, як жінка стукає в шибку до одного з моїх друзів…
— Одного з ваших друзів? — перебила пані Бонасьє.
— Авжеж; Араміс — один з найближчих моїх друзів.
— Араміс! Хто це?
— Та годі вам! Може, ви ще скажете, що не знаєте Араміса?
— Я вперше чую це ім'я.
— Може, ви також уперше приходили до цього будинку?
— Безперечно.
— І ви не знали, що в ньому мешкає молодий пан?
— Ні.
— Що він — мушкетер?
— Не мала ані найменшого уявлення.
— Отже, ви шукали не його?
— Ні! До того ж, ви самі добре бачили, що та, з ким я розмовляла, була жінка.
— Так; але ця жінка — приятелька Араміса.
— Мені про це нічого не відомо.
— Хоч вона й живе у нього.
— Це мене не обходить.
— Але хто вона?
— О, це не моя таємниця.
— Люба пані Бонасьє, ви чарівна жінка; але водночас ви й надзвичайно таємнича…
— Може, я щось втрачаю від цього?
— Ні, навпаки, — ви стаєте ще чарівнішою.
— Тоді дайте мені руку.
— Охоче. А тепер?
— Тепер проведіть мене.
— Куди?
— Туди, куди я йду.
— А куди ви йдете?
— Ви це побачите, бо залишите мене біля дверей.
— Чи можна буде вас зачекати?
— Це буде марною справою.
— Але ж ви повертатиметесь самі?
— Може, так, а може, й ні.
— А хто вас буде супроводити — чоловік чи жінка?
— Я ще не знаю.
— Але ж я дізнаюся!
— В який спосіб?
— Зачекаю вас і побачу, з ким ви вийдете.
— В такому разі до побачення!
— Чому?
— Ви мені не потрібні.
— Але ж ви просили…