Три мушкетери
Шрифт:
На Д'Артаньяновому обличчі відбивався такий щирий смуток, що дідусь кивнув головою й тихим голосом почав свою розповідь:
— Близько дев'ятої години я почув на вулиці якийсь гомін і підійшов до дверей глянути, що там скоїлось, коли раптом помітив — хтось хоче ввійти до мене в садок. Я бідняк, украсти в мене нема чого, тож я відчинив двері й побачив трьох незнайомців. За кілька кроків у затінку стояла запряжена карета й верхові коні. Коні, певно, належали цим трьом незнайомцям, що були вдягнені як дворяни.
— Що вам завгодно, шановні панове? — вигукнув я.
— В тебе, мабуть, є
— Є, пане; я вилажу на неї, коли рву садовину.
— Дай її нам і вертайся в хату; ось тобі екю за турботи. Тільки затям: коли прохопишся бодай словом про те, що побачиш і почуєш (а ти, я певен, хоч як погрожуй, однаково підглядатимеш і підслуховуватимеш), тобі кінець.
З цими словами він кинув мені екю, який я підняв, і взяв драбину.
Зачинивши за ним хвіртку, я вдав, ніби вертаюся до хати, а сам вийшов через задні двері, і, скрадаючись у темряві, добрався он до тих кущів бузини, звідки міг непомітно стежити за всім, що відбувалося.
Троє незнайомців наказали підкотити карету ближче; з неї вийшов опецькуватий сивий товстун, одягнений в пошарпаний темний костюм. Товстун обережно виліз по драбині, нишком зазирнув у вікно, тихенько зліз і сказав пошепки:
— Це вона!
Той, що розмовляв зі мною, підскочив до дверей павільйону, відімкнув їх ключем, який був при ньому, й зачинив за собою; решта двоє вилізли по драбині до вікна. Товстун стояв біля дверцят карети, кучер притримував запряг, а слуга — верхових коней.
Раптом з павільйону долинули зойки, якась жінка підбігла до вікна й відчинила його, наче хотіла кинутися вниз. Та, побачивши двох незнайомців, відскочила назад. Чоловіки через вікно вдерлися в кімнату.
Більше я нічого не бачив, але чув, як тріщали розламувані меблі. Жінка кричала й кликала на допомогу. Незабаром її крики затихли.
Троє незнайомців підійшли до вікна, несучи жінку на руках. Двоє спустилися з нею по драбині і внесли її до карети, куди сів і товстун. Той, що залишився в павільйоні, зачинив вікно, за хвилину вийшов через двері й зазирнув до карети, щоб пересвідчитись, чи жінка там. Двоє чекали на нього, вже посідавши на коней. За якусь мить він теж був у сідлі; слуга сів поруч з кучером, і карета помчала в супроводі трьох вершників. Усе було скінчено. Більше я нічого не бачив і не чув.
Приголомшений цією страхітливою звісткою, Д'Артаньян занімів на місці; гнів і ревнощі краяли йому серце.
— Вельможний пане, — сказав дідусь, на якого цей німий відчай справив більше враження, ніж справили б рясні сльози й ридання, — не журіться, адже вони не вбили її, а це головне.
— Чи не знаєте ви хоч приблизно, — спитав Д'Артаньян, — хто очолював цю пекельну експедицію?
— Ні, я його не знаю.
— Але ви могли його роздивитися, поки він розмовляв з вами.
— А, то ви питаєте про його прикмети?
— Авжеж.
— Високий, худорлявий, смаглявий, чорні вуса, чорні очі, має вигляд дворянина.
— Це він! — вигукнув Д'Артаньян. — Знову він! Весь час він! Мабуть, це мій злий дух! А другий?
— Котрий?
— Миршавий.
— О, він не високого роду, ручуся; до того ж при ньому не було шпаги, і всі мали його за ніщо.
— Може, це
— Ви обіцяли не виказувати мене, — мовив дідусь.
— І повторюю свою обіцянку — адже я дворянин. У дворянина є тільки одне слово, і я вже вам дав його.
Глибоко засмучений, Д'Артаньян подався до порому. Він то потішав себе думкою, що це не пані Бонасьє і завтра він побачить її в Дуврі; то боявся, що в неї інтрига з кимось іншим, і цей другий, ревнивець, застав її тут та викрав. Юнак не знав, що думати, й мучився невідомістю; він то впадав у розпач, то проймався надією.
— О, якби мої друзі були зі мною! — вигукнув він. — Принаймні, була б хоч якась надія знайти її; але хто знає, що сталося з ними самими! Було вже близько дванадцятої; треба було розшукати Планше. Д'Артаньян обійшов один по одному всі шинки, де горіло чи бодай блимало світло, але не побачив Планше в жодному з них.
У шостому шинку Д'Артаньянові спало на думку, що він шукає марно. Адже юнак наказав слузі чекати на нього лише о шостій ранку, і хоч би де той був нині, він мав на те право.
До того ж, йому сяйнуло, що, залишаючись поблизу місця події, він дістане якісь додаткові відомості про цю таємничу історію. Отож, як ми вже казали, в шостому шинку Д'Артаньян затримався. Він сів у найтемніший куток, замовив пляшку вина й вирішив дочекатися ранку. Але й на цей раз його сподівання були марні, і хоч як пильно він дослухався, проте, крім лайок, образ і прокльонів ремісників, слуг та візників, звичних гостей цього шинку, не почув нічого, що б навело його на слід бідолашної полонянки. Тож йому не лишалося нічого іншого, як, допивши знічев'я, а може, й для того, щоб не викликати підозри у відвідувачів, вино, зручніше вмоститись у своєму кутку й спробувати заснути. Д'Артаньянові, як ми пам'ятаємо, ледве минуло двадцять років, а в цьому віці люди, хоч яке з ними трапляється горе, завжди сплять міцним сном.
Близько шостої години Д'Артаньян прокинувся розбитий і втомлений, як здебільшого буває після погано проведеної ночі. Збирався він недовго; обмацав себе, щоб переконатися, чи ніхто не обікрав його під час сну, і, знайшовши перстень на пальці, гаманець у кишені й пістолети за поясом, підвівся, заплатив за вино і вийшов, сподіваючись, що вранці легше знайде свого слугу. І справді, перше, що він розгледів крізь вогкий сіруватий туман, — це постать вірного Планше, який чекав на свого хазяїна з двома кіньми на поводу біля дверей злиденної корчми, яку Д'Артаньян вночі проминув, навіть не підозрюючи про її існування.
XXV. Портос
Замість їхати додому, Д'Артаньян зіскочив з коня біля дверей пана де Тревіля і хутко піднявся по сходах. Цього разу юнак вирішив розповісти капітанові мушкетерів про все, що сталося. Безперечно, пан де Тревіль дасть йому добру пораду з приводу цієї історії, до того ж, він майже щодня бачить королеву, і, можливо, йому пощастить довідатись у її величності бодай щось про бідолашну жінку, якій, певно, довелося тепер заплатити за відданість своїй володарці.