Три мушкетери
Шрифт:
Д'Артаньян почервонів.
— Коханої жінки? — машинально повторив він. — А чому, власне, я маю стерегтися її більше за будь-кого?
— Бо жінка — одне з найулюбленіших і найдійовіших знарядь кардинала: жінка продасть вас за десять пістолів, свідченням чого є хоч би Даліла. Адже ви знаєте Святе Письмо?
Д'Артаньян згадав про побачення, яке йому призначила пані Бонасьє на вечір; але, до честі нашого героя, мусимо засвідчити: все те погане, що сказав пан де Тревіль про жінок, аж ніяк не похитнуло довіри юнака до його гарненької
— До речі, що сталося з вашими трьома супутниками? — спитав пан де Тревіль.
— Я саме збирався спитати у вас, чи не маєте ви якихось відомостей про них.
— Ніяких.
— Я залишив їх по дорозі: Портоса — в Шантильї, де він бився на дуелі, від якої не міг одмовитись, Араміса — в Кревкері, де він мусив зупинитися, бо дістав перед тим кулю в плече, й Атоса — в Ам'єні, де його звинуватили у збуті фальшивих грошей.
— От бачите! — мовив пан де Тревіль. — Як же ви самі вціліли в цій подорожі?
— Чудом, добродію, як по правді, тільки чудом. Мене поранили шпагою в груди, зате я пришпилив графа де Варда до дороги, яка веде до Кале, наче метелика до стіни.
— Цього ще бракувало! Де Варда, улюбленця кардинала, родича де Рошфора! Послухайте, любий друже, мені сяйнула одна ідея.
— Кажіть, добродію.
— На вашому місці я зробив би одну річ. — Яку?
— Поки його високопреосвященство розшукував би мене в Парижі, я знову б — тихесенько й любесенько — вирушив до Пікардії й довідався б, що сталося з моїми супутниками. Вони, слово честі, заслужили на цю увагу з вашого боку.
— Ви добре радите мені, добродію, і я завтра ж туди подамся.
— Завтра! А чому не сьогодні ввечері?
— Бо сьогодні ввечері мене затримує в Парижі невідкладна справа.
— Ах, юначе, юначе! Певно, якесь побачення? Кажу вам ще раз — стережіться: жінка занапастила всіх нас у минулому, вона ж занапастить нас і в майбутньому. Послухайтеся мене — вирушайте сьогодні ввечері.
— Це неможливо, добродію.
— Отже, ви дали комусь обіцянку?
— Так, добродію.
— Тоді інша річ; але обіцяйте й мені: якщо сьогодні вночі вас не уб'ють, то завтра ви поїдете.
— Обіцяю.
— Вам потрібні гроші?
— У мене є ще п'ятдесят пістолів. Гадаю, їх вистачить.
— А у ваших супутників?
— Певно, в них теж повинні бути гроші. Коли ми виїхали з Парижа, в кожного з нас у кишені лежало по сімдесят п'ять пістолів.
— Чи побачимося ми до вашого від'їзду?
— Мабуть, ні, добродію, хіба тільки трапиться щось несподіване.
— В такому разі щасливої дороги!
— Дякую, добродію.
І Д'Артаньян попрощався з паном де Тревілем, до краю зворушений його батьківським піклуванням про мушкетерів.
Він зайшов до Атоса, потім до Портоса, тоді до Араміса. Жоден з них не повернувся, їхні слуги також не приїздили. Ні про тих, ні про тих не було ні чутки, ні вістки.
Д'Артаньян міг би розпитати про своїх товаришів у їхніх
Проминаючи гвардійські казарми, юнак звернув до стайні: троє з чотирьох коней уже стояли в стійлах. Планше чистив скреблом останнього з них. Він мав ошелешений вигляд.
— Ах, пане, — мовив Планше, угледівши Д'Артаньяна, — як добре, що я вас побачив!
— А що таке, Планше?
— Чи довіряєте ви панові Бонасьє, нашому хазяїну?
— Аніскілечки.
— От і добре, пане.
— А чому ти в мене про це питаєш?
— Коли ви розмовляли з ним, я стежив за вами, хоч і не чув ваших слів, добродію. Він кілька разів мінився на обличчі.
— Ну то й що?
— Ви цього не помітили, пане, бо все ще думали про той лист; а я, стурбований дивним способом, в який цей лист потрапив до нашої квартири, й на мить не спускав очей з обличчя пана Бонасьє.
— І що ж ти побачив? — Зраду, пане.
— Справді?
— До того ж, тільки-но ви попрощалися з ним і зникли за рогом, пан Бонасьє схопив капелюха, замкнув двері й побіг по вулиці в протилежний бік.
— Твоя правда, Планше, мені це теж здається підозрілим; можеш бути певен — ми не заплатимо йому за квартиру, аж поки не дізнаємося, що до чого.
— Ви все жартуєте, пане, але заждіть — ви самі побачите.
— Що вдієш, Планше: чому бути, того не минути!
— То ви таки підете ввечері на свою прогулянку?
— О, Планше, що більше я сердитимусь на пана Бонасьє, то з більшою охотою піду на побачення, призначене мені в листі, який так тебе бентежить.
— Ну, пане, раз ви так вирішили…
— Непохитно, мій друже! Рівно о дев'ятій годині чекай на мене тут, у казармі, я зайду по тебе.
Планше, зрозумівши, що він не переконає свого хазяїна і той не відмовиться від задуманої поїздки, глибоко зітхнув і знову взявся чистити коня.
Що ж до Д'Артаньяна, який, по суті, був розсудливою людиною, — то він, не заходячи додому, подався обідати до гасконського священика, який у скрутний для чотирьох друзів час пригостив їх на сніданок шоколадом.
XXIV. Павільйон
О дев'ятій годині Д'Артаньян був біля гвардійських казарм; він застав Планше у повній готовності. Четвертий кінь уже стояв у стійлі.
Планше мав із собою мушкет і пістолет. Д'Артаньян причепив шпагу й засунув за пояс два пістолети. Він та Планше посідали на коней і неквапно рушили в дорогу. Було так темно, що їх ніхто не помітив. Планше їхав позаду, за десять кроків од хазяїна. Проминувши набережні й виїхавши з міста через ворота Конферанс, Д'Артаньян повернув на дорогу, яка вела до Сен-Клу і була в ті часи куди гарнішою, ніж тепер.