Три мушкетери
Шрифт:
— Авжеж, — вів далі Атос, — лише чотири рази: вперше — у пана де Крекі; вдруге — у мене в замку в… одне слово, ще тоді, коли у мене був замок; утретє — в пана де Тревіля, коли він зчудував нас усіх; і, нарешті, вчетверте — в одному шинку. Я кидав сам і програв сто луїдорів та вечерю на додачу.
— Отже, пан забирає свого коня назад? — спитав англієць.
— Звичайно, — відповів Д'Артаньян.
— І відігратись я не можу?
— Ми ж домовились не відіграватися.
— Це правда; коня негайно віддадуть вашому слузі.
— Одну хвилинку, — мовив Атос — 3 вашого дозволу, пане, я хочу сказати моєму другові
— Прошу вас.
Атос одвів Д'Артаньяна вбік.
— Ну, спокуснику, — сказав Д'Артаньян, — чого ти ще хочеш од мене — щоб я продовжував гру, чи не так? — Ні, я хочу, щоб ви подумали.
— Про що?
— Адже ви вирішили забрати коня?
— Безперечно.
— Даремно, я взяв би сотню пістолів; адже ви не заперечуватимете, що ставили сідла проти коня або сотні пістолів на вибір.
— Так.
— Я взяв би сотню пістолів.
— Ну, а я візьму коня.
— І даремно, кажу вам іще раз. Що ми робитимемо з одним конем на двох? Не можу ж я сісти позаду вас, аби ми скидались на двох синів Емона, які загубили свого брата [163] ; до того ж, ви не схочете принизити мене, гарцюючи поруч зі мною на цьому чудовому бойовому коні. Я, не вагаючись, узяв би сотню пістолів, бо для того, щоб дістатися до Парижа, нам потрібні гроші.
— Я дорожу цим конем, Атосе.
163
Згадується епізод із популярної французької середньовічної рицарської поеми «Чотири сини Емона» (або «Рено де Монтобан»), в якій розповідається про чотирьох братів, непокірливих васалів Карла Великого.
— І даремно, мій друже; кінь може спіткнутись і вивихнути ногу, кінь може облисіти на колінах, він може поїсти з ясел, з яких їв сапний кінь, і от уже ваш кінь пропав, а точніше, пропала сотня пістолів. Хазяїн мусить годувати свого коня, тоді як пістолі, навпаки, годують свого хазяїна.
— А на чому ми рушимо в дорогу?
— На конях наших слуг, тисяча чортів! Глянувши на нас, кожен і так зрозуміє, що ми не прості люди.
— Гарний вигляд ми матимемо на цих шкапинах поряд з Арамісом і Портосом, які красуватимуться на своїх скакунах!
— З Арамісом! З Портосом! — вигукнув Атос і засміявся.
— Що таке? — спитав Д'Артаньян, не розуміючи, чому Атосові так весело.
— Ні, нічого, продовжимо розмову, — сказав Атос.
— Отже, по-вашому?..
— Треба взяти гроші, Д'Артаньяне; на сотню пістолів ми зможемо бенкетувати до кінця місяця — всі ми дуже стомилися, й нам не завадило б хоч трохи відпочити.
— Мені — відпочити? О ні, Атосе! Тільки-но я повернуся до Парижа — почну розшукувати бідолашну пані Бонасьє.
— Ну і що з того? Невже ви гадаєте, що кінь згодиться вам у цій справі більше, ніж дзвінкі золоті монети? Беріть гроші, мій друже, беріть гроші.
Д'Артаньянові бракувало лише одного доказу, щоб пристати на пораду друга. Остання думка здалася йому дуже переконливою. До того ж, він боявся, щоб Атос не розцінив його впертість як прояв егоїзму. Отож він поступився й вирішив узяти сотню пістолів, які англієць одразу й віддав.
Ніщо більше не заважало друзям лаштуватися в дорогу. Мир із хазяїном коштував їм, крім колишнього коня Атоса,
Хоч які погані були коні, все-таки обоє друзів швидко перегнали своїх слуг і першими прибули до Кревкера. Ще здалеку вони побачили Араміса, який сумно сидів біля розчиненого вікна і, немов славнозвісна сестриця Анна з казки [164] , дивився, як клубочиться курява над дорогою.
— Гей, Арамісе! Якого дідька ви тут робите? — вигукнули Атос і Д'Артаньян.
— А-а, це ви, Д'Артаньяне, і ви, Атосе, — сказав Араміс. — Я міркував про те, які скороминущі всі блага цього світу, і мій англійський кінь, котрий щойно зник у хмарах куряви, став для мене живим свідченням марності всього земного. Наше життя можна вмістити в три слова: Erat, est, fuit [165] .
164
Згадується персонаж казки відомого французького письменника Шарля Перро (1628–1703) «Синя борода».
165
«Erat, est, fuit» — «Було, є, буде» ( лат.).
— Себто?.. — спитав Д'Артаньян, який починав здогадуватися, що тут сталось.
— Себто, мене обдурили: шістдесят луїдорів за коня, який, судячи з його ходи, може клусом пробігти п'ять льє за годину.
Д'Артаньян і Атос зареготали.
— Мій любий Д'Артаньяне, — сказав Араміс, — не сердьтеся на мене, прошу вас. Нестаток не визнає закону; до того ж, я постраждав більше за всіх, бо цей клятий гендляр украв у мене щонайменше п'ятдесят луїдорів. От ви — бережливі хазяї! їдете на конях слуг, а своїх чудових скакунів наказали вести на поводу, потихеньку, невеликими переходами.
Саме в цю мить якийсь фургон, що за кілька хвилин до того з'явився на Ам'єнській дорозі, зупинився біля корчми, і з нього вилізли Планше та Грімо із сідлами на голові.
Фургон повертався до Парижа порожнем, і слуги домовилися з візником, що він підвезе їх, пообіцявши всю дорогу поїти його вином.
— Що це таке? — здивувався Араміс — Самі тільки сідла?
— Тепер ви розумієте? — спитав Атос.
— Друзі мої, я зробив так само. Я теж залишив сідло, сам не знаю чому. Гей, Базене! Візьміть моє сідло й покладіть його поряд із сідлами цих панів.
— А як ви поквиталися з вашими священиками? — спитав Д'Артаньян.
— Любий мій, наступного дня я запросив їх на обід, — відповів Араміс — Тут, до речі, є чудове вино, і я напоїв їх по саму зав'язку. Після цього кюре заборонив мені й думати про відмову од військового мундира, а єзуїт став благати, щоб я виклопотав для нього мушкетерський плащ.
— Тільки без дисертацій! — вигукнув Д'Артаньян. — Без дисертацій! Я вимагаю відміни дисертацій!
— Відтоді, — вів далі Араміс, — я дуже приємно збавляю час. Я почав писати поему односкладовими віршами; це досить важко, але головна якість кожної речі полягає саме в її складності. Зміст любовний; я прочитаю вам першу пісню — в ній чотириста рядків, а звучить вона лише хвилину.