Три мушкетери
Шрифт:
— У вас — нічого.
— Або принаймні так мало, що не варто додавати до загальної суми.
— Тепер полічімо, скільки у нас всього грошей. Портосе?
— Тридцять екю.
— Арамісе?
— Десять пістолів.
— У вас, Д'Артаньяне?
— Двадцять п'ять.
— Разом? — спитав Атос.
— Чотириста сімдесят п'ять ліврів! — сказав Д'Артаньян, що рахував, як Архімед.
— Приїхавши до Парижа, ми ще матимемо не менше чотирьохсот ліврів, — зауважив Портос, — не кажучи про сідла.
— А як бути з ескадронними кіньми? — спитав Араміс.
— Чотирьох коней наших слуг ми перетворимо на двох для хазяїв і
— Обідаймо, — сказав Портос, — усе прохололо.
І четверо друзів, заспокоївшись щодо свого майбутнього, віддали честь стравам. Вистачило їх ще й панам Мушкетонові, Базенові, Планше та Грімо.
Прибувши до Парижа, Д'Артаньян знайшов листа від пана де Тревіля, в якому той сповіщав, що прохання юнака взято до уваги й що король ласкаво дозволив йому вступити до лав мушкетерів.
А що це було вершиною його сподівань — крім, звичайно, бажання знайти пані Бонасьє, — то Д'Артаньян у захваті помчав до своїх друзів, яких залишив тільки півгодини тому і яких застав тепер дуже сумними й заклопотаними. Вони зібралися на раду в Атоса, а це означало: їм непереливки.
Пан де Тревіль сповістив їх, що, у зв'язку з твердим наміром його величності розпочати воєнні дії першого травня, їм належить негайно придбати все необхідне для походу спорядження.
Четверо філософів розгублено поглядали один на одного: пан де Тревіль не любив жартувати, коли йшлося про дисципліну.
— Скільки ж коштує це спорядження? — спитав. Д'Артаньян.
— О, тут справи кепські! — відповів Араміс — Ми прикинули всі наші можливі витрати з невибагливістю спартанців [167] , і все-таки кожному з нас треба принаймні півтори тисячі ліврів.
— Чотири рази по півтори тисячі — це шість тисяч ліврів, — сказав Атос.
167
Спартанці — громадяни Спарти (міста-держави в Стародавній Греції), жителі якої з дитинства виховувалися в суворих умовах і привчалися до витривалості й подолання труднощів; в переносному розумінні — люди, які обмежують свої потреби лише найнеобхіднішим, виявляють терплячість і витривалість у важких умовах.
— Мені здається, — зауважив Д'Артаньян, — що, коли б у нас було навіть по тисячі ліврів на кожного… правда, я дивлюсь на це не як спартанець, а як судочинець…
Почувши слово «судочинець», Портос помітно пожвавішав.
— Стривайте, в мене є план! — вигукнув він.
— Це вже щось та значить: я, наприклад, не маю й натяку на план, — холодно відповів Атос — Що ж до Д'Артаньяна, то щастя вступити до наших лав зовсім затьмарило йому розум. Тисяча ліврів! Та мені самому потрібно щонайменше дві тисячі.
— Чотири по дві — вісім, — підхопив Араміс — Отже, нам потрібно вісім тисяч на спорядження, з якого, правда, сідла ми вже маємо.
— А ще, — сказав Атос, зачекавши, поки Д'Артаньян, який пішов дякувати панові де Тревілю, зачинить за собою двері, — а ще — чудовий діамант, що сяє на пальці нашого друга. Хай йому чорт! Д'Артаньян — надто хороший товариш, щоб залишити друзів у скруті, маючи
XXIX. Полювання за спорядженням
Зрозуміло, що з-поміж чотирьох друзів Д'Артаньян був найбільше заклопотаний, хоч він, як гвардієць, міг значно легше підшукати спорядження, ніж пани мушкетери, люди вельможного походження. Проте наш юний гасконець — читач, безперечно, вже помітив це — був завбачливим мало не до скнарості і водночас (спробуйте пояснити таку суперечливість вдачі!) майже такий марнославний, як Портос. І все-таки, попри всі його турботи, Д'Артаньяна весь час проймав неспокій менш егоїстичного характеру. Всі його спроби дізнатися про долю пані Бонасьє лишалися марними. Пан де Тревіль розповів про неї королеві; королева не знала, де перебуває молода дружина галантерейника, але пообіцяла організувати розшуки. Проте ця обіцянка була дуже непевна й аж ніяк не заспокоїла Д'Артаньяна.
Атос не виходив з дому; він вирішив, що й кроку не ступить задля того, щоб роздобути спорядження.
— У нас іще є два тижні, — казав він друзям. — Так от, коли до кінця цих двох тижнів я нічого не знайду або, точніше, коли ніщо не знайде мене, то я, як добрий католик, що не бажає пустити собі кулю в лоба сам, влаштую сварку з чотирма гвардійцями його високопреосвященства або вісьмома англійцями та й битимусь доти, поки котрийсь із них уб'є мене: беручи до уваги їхню чисельність, це неминуче. Люди скажуть, що я вмер за короля — отже, я виконаю свій обов'язок і без необхідності шукати спорядження.
Портос походжав по кімнаті, заклавши руки за спину й похитуючи головою; час од часу він повторював:
— І все-таки я здійсню свій план.
Араміс, похмурий і недбало зачесаний, мовчав. З усіх цих сумних прикмет можна було зробити висновок, що в гурті друзів панує цілковита розгубленість.
Слуги, подібно до бойових коней Іпполіта, поділяли сумну долю своїх панів [168] . Мушкетон сушив сухарі; набожний Базен не виходив з церкви; Планше лічив мух; а Грімо, котрого навіть загальний смуток не міг примусити порушити мовчанку, якої неухильно вимагав його хазяїн, зітхав так розпачливо, що, здавалось, і камінь би розчулився.
168
За давньогрецькими переказами, Іпполіта, сина міфічного засновника Афінської держави Тезея, покохала його мачуха Федра; знехтувавши її кохання, Іпполіт став жертвою гніву бога моря Посейдона, якого підбурила проти пасинка сама Федра; перелякані морським чудовиськом, коні Іпполіта кинулись разом зі своїм хазяїном з урвистого берега в морську безодню.
Троє друзів — бо, як ми вже казали, Атос присягнувся, що не ступить і кроку задля спорядження, — отож троє друзів виходили з дому рано-вранці й поверталися пізно вночі. Вони блукали по вулицях, розглядаючи кожен камінь на бруківці, ніби шукали, чи не загубив хтось із перехожих свій гаманець. Можна було подумати, що вони йшли по сліду, так пильно придивлялися наші герої до всього, що зустрічалося їм по дорозі. А сходячись разом, вони знову обмінювалися скорботними поглядами, ніби промовляючи: «Невже й ти нічого не знайшов?»