Три таємниці Великого озера
Шрифт:
– Нічого не збагну,- Майкл зняв окуляри й почав навіжено їх терти,- Пітер Аніт допоміг утекти Ожавашко? Але для чого?
– Може, він дізнався, що їй знову загрожує небезпека?
– Яка небезпека може загрожувати в лікарні? Ми ж не в Детройті!
– А що в Детройті?
– Їдеш машиною центром Детройта - вважай: коли станеш на світлофорі, тримай дверцята замкненими, бо можеш позбутися і машини, і життя… Тільки до чого тут Детройт? Ми ж говорили про Пітера! Після візиту якого півмертва дівчина щезла з лікарняної палати! Разом з усіма речами!
– Ти ж не підозрюєш, що він її викрав? Разом із речами?
– скривилась я, а підсвідомість послужливо
Зимний вітер вирвався нізвідки та зло шарпнув мене за куртку.
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
Л. Д.
Мої господарі, літня пара Ірини та Йосипа Бачинських, опинилися за океаном не з власної волі:
1948-го року вони, переміщені особи в одному з німецьких таборів, стали перед вибором - повернутися назад в Україну чи податися за океан, доки є такий шанс. Йосип Бачинський, як колишній польський громадянин, він-бо до війни мешкав у Стрию, мав привілеї: не підлягав негайному інтернуванню в Радянський Союз. Киянка пані Ірина висіла на волосині, але вдалий шлюб урятував її.
На заокеанській землі Бачинські так і не прижилися - пан Йосип чужої мови не опанував, довчитися не зміг, навіть неповну свою вищу освіту не підтвердив, а пані Ірина знала мову хіба настільки, щоб перекинутися кількома словами з власними онуками. Зате українські традиції Бачинські берегли ревно. Щойно пан Йосип вийшов на пенсію, як пішов служити паламарем в українську греко-католицьку церкву, їхня молодша дочка співала в церковному хорі, а пані Ірина щодень ходила до церкви, як на роботу - ліпити вареники, що їх продавали, знову ж таки, щоб забезпечити церкві сяку-таку копійчину.
Церква в Буремній Затоці була центром українського життя. Сюди стікалися всі новини й плітки, тут люди дізнавалися про найближчі українські концерти, тут святкувалися дні народження й співалися величні «Многая літа», при церкві працювала недільна українська школа і збирався ансамбль народного танцю, тут навіть ходили найкращі українські гроші - вареники; можна сказати, це був яскравий приклад будівництва національної держави в окремо взятій церкві.
Тож саме з церкви одного чудового дня пані Ірина принесла радісну звістку, що в п’ятницю в Буремну Затоку приїжджає український балет, який представлятиме «Синдерелу». З такої нагоди в театрі була заброньована ложа, і весь тиждень велися розмови тільки про майбутнє видовище. Тричі мені переповіли (двічі сама пані Ірина і ще раз її дочка), що український балет, який ставитиме «Синдерелу»,- то найвідоміша трупа на заокеанській землі, котра збирає аншлаги в будь-якому місті й усякім театрі. Працюють вони в національному стилі, несуть, так би мовити, українську культуру в маси.
Як шановний читач уже здогадався, я була готова до того, що Синдерела вийде на сцену у вишиванці й віночку. Проте балет перевершив усі мої найсміливіші сподівання.
Я повинна була насторожитися вже тоді, коли ми щойно під’їхали до театру. На найвищій вежі псевдо-ґотичного замку, збудованого з червоної цегли, маяв синьо-жовтий прапор. Тільки-но пані Ірина вистромила ніжку з автомобіля, як до неї підскочив жвавий дідок - послужливо допоміг вийти.
– Ви теж на балет,- торохтів він без упину,-
Говірливого дідка я упізнала одразу - містер Лео Дан, колишній мер Буремної Затоки.
Пані Ірина та пан Йосип праворуч і ліворуч здоровкалися зі знайомими. Всі розмовляли українською; у мене крутилось у голові від химерного відчуття, що я якимсь дивом подолала кілька тисяч миль і опинилася, скажімо, у Львівській опері у день прем’єри «Боярині»…
Лео Дан довго й радісно трусив мою долоню і кліпав червонястими повіками та принагідно запросив відвідати свій серпентарій - після десятьох років у політиці він відчув нестримний потяг до змій і, щойно вийшов на пенсію, одразу кинувся збирати колекцію особливо рідкісних порід отруйних плазунів.
Тут продзвенів третій дзвоник, і ми попрощалися з паном Лео. В ложу ми заходили, коли вже згасало світло. Саме тому я й не зауважила одразу, що на кріслі моєму лежить програмка сьогоднішньої вистави. Тільки плюхнувшись на оксамитове сидіння, я почула шелест і витягнула з-під заду цілком пом’ятий буклет.
«Синдерела лишається без матері, а батько одружується вдруге. Зла мачуха всіляко знущається з бідної дівчини, а названі сестри дражнять її. Одного дня родина Синдерели отримує запрошення на королівський бал - принц Іван збирає в палаці всіх дівчат королівства, бо хоче обрати собі дружину…»
Дочитавши лібрето до «принца Івана», я потихеньку склала програмку й ненароком впустила її під сусіднє крісло. Тим часом закінчилась увертюра і на сцені розвиднілось, і ми побачили бідну Синдерелу, яка спала сном праведника, натомлена від знущань злої мачухи і вредних сестер. Зазвучала музика, Синдерела прокинулася.
Про вишиванку й віночок я вже згадувала - та це, як виявилося, була тільки прелюдія. Музика - от кульмінація! Мотив «Гей, наливайте повнії чари», що раз у раз виринав на музичних хвилях і викликав бурхливу реакцію зали, доконав справу українізації «Синдерели», і коли головна героїня випадково загубила червоний чобіток (для чого одній із балерин довелося «непомітно» стягнути його з ноги Синдерели), зала вибухнула нестримними оплесками.
Але казка має щасливий кінець, і нарешті Синдерела та принц Іван стали на рушничок, і батько підніс їм хліб-сіль, а зла мачуха та заздрісні сестри впіймали облизня. Зала чотири рази викликала танцюристів кланятись і гукала «Браво! Біс!» Із театру українська громада виходила ще згуртованішою, якщо це взагалі можливо. Синдерела примирила бандерівців і мельниківців, Синдерела примирила навіть першу та другу хвилі еміграції.
Пані Ірина в норковій шубі до п’ят любенько прощалася зі знайомими. Завтра в церкві вихідний, тож вони не побачаться аж до неділі! Хіба що підемо зранку у фінський ресторанчик на млинці? Де ж іще можна поїсти в Буремній Затоці справжніх українських млинців, як не у фінському ресторанчику!
– Пані Ірино, чи ви бачили сьогодні пана Ореста?
– дзвінким голосом звернулася до моєї господині мініатюрна жіночка, в якої з-під фасонистого капелюшка визирали сиві кучерики.- Він не прийшов на балет!
Дійсно, нечувана справа - якийсь там пан Орест не прийшов на балет!
Інша жіночка (повна протилежність першій: хрипкий низький голос, жодної косметики, потерті джинси на дебелих ногах) втрутилась у розмову:
– А ви не знаєте? У пана Ореста велике горе! Вночі хтось вдерся у «Просвіту» й поцупив старі папери…