Три таємниці Великого озера
Шрифт:
– Ніхто нічого не поцупив!
– перебив жінку суворий мужчина в окулярах.- Розгардіяш учинили, це правда. Не схоже, щоб шибеники побавилися,- наче шукали щось, але нічого не зникло…
– Правду кажучи,- долучилася до розмови руда красуня з нафарбованими вустами,- у «Просвіті» давно вже немає ладу. Пан Орест застарий, щоб самотуж- ки вести справи. Тож я не дивуюся, що злодії нічого не знайшли…
Я стала як укопана. Морозець щипав щоки і підкусував ніс, але я цього не відчувала. Тільки-но я зібралася ще раз навідатись у «Просвіту», як хтось випередив мене. Яке щастя, що в пана Ореста давно немає порядку! Але що
Після святкової вечері у моїх господарів, до якої подавався червоний борщ, голубці з бурякової гички та незмінні вареники з картоплею навпіл із сиром, мене нестримно потягло в Україну - до сказу закортіло салату «Олів’є», пельменів і кабачкової ікри. Я кинула все і побігла до комп’ютера - писати слізного листа до Ліни Оверченко.
Однак коли я відкрила свою поштову скриньку, в неї упав нерозпечатаний конвертик - Ліна вже прокинулась, відпровадила чоловіка на роботу й одразу подумала про мене. Що то є друзі!
Я нетерпляче клацнула мишкою. Комп’ютер розгорнув довжезний білий сувій, списаний дрібненькими чорними літерами. Спершу мені здалося, що журналістка Ліна Оверченко переплутала адресатів і замість редакції газети випадково надіслала політичну статтю на чотири смуги мені. Та очі вихопили перші рядки листа, адресованого мені-таки, і я завмерла перед екраном.
«Бубочко,– писала Ліна,- можеш уже готувати пляшку кленового сиропу - я виконала й перевиконала твоє завдання. Вчора я ходила в гості до старшої сестри Ромчика Данильця. Ми з нею, як то водиться, поплакали й перехилили чарку за упокій його душі, а потім сестра показала мені альбом родинних світлин…»
У власній уяві я миттєво реконструювала картину, змальовану Ліною. Звичайна кухня у звичайній трикімнатній квартирі в панельному будинку на околиці міста. Горілка і два кришталеві келишки, двоє тонко-сльозих жінок, повна недопалків попільничка - все як завжди. Та вирізняється на тлі вбогої кухні грубезний альбом у шкіряній шабатурці.
Жінка з довгим тьмяним волоссям однією рукою струшує попіл із цигарки, а другою гортає альбом, вказує пальцем на світлини:
«Троє їх було - наш дідо Левко Данилець, його однокурсник Леонід Дунін і товариш їхній Роман Шолуденко».
Зі світлини просто на Ліну дивляться троє вояків. Той, що посередині, шкіриться в об’єктив і мружить насмішкуваті очі. У цьому хлопцеві в потертому однострої безпомильно вгадується нащадок давнього шляхетного роду - чи то панського, чи то козацького. Знаний, либонь, жіночий спокусник був цей Леонід Дунін на псевдо Перелесник!
Ліворуч од нього товариш із автоматом, завданим на плече. Лице трикутне, глибокі темні очі - запалені, невиспані. Погляд тривожний. Це Роман Шолуденко на псевдо Буревісник.
Третій на світлині - сам Левко Данилець на псевдо Сокіл. Суворо зіперся обома долонями на автомат, який висить йому упоперек грудей. Та щось дитяче, наївне прозирає в тонких рисах обличчя сіроокого юнака - начеб це наполоханий пташок завмер на гілці на мить.
«Вони протримались до сорок дев’ятого року. Потім хотіли вибиратися
Жінка з тьмяним волоссям підводиться і йде до кімнати. Повертається з книжкою в руках. «Спогади» називається книжка, автор - Левко Данилець.
«Дідо хотів, щоб хоч якась пам’ять лишилася по його побратимах, і вирішив написати спомини. Видав цю книжку він у дев’яносто другому, і зразу потому на нього посипалися жахливі листи. Його звинувачували, буцімто він зрадив товаришів! Наш дідо, який майже двадцять років відсидів у таборі! А потім іще й на поселенні… Пішов поголос, що Роман Шолуденко перед смертю написав на землі ініціали - «Л. Д.» Але ж Дунін теж був «Л. Д.»! А подумали саме на мого діда! Чому? Бо він посмів вижити?»
Ліна Оверченко слухає з розтуленим ротом, але не забуває в кишені поправляти цифровий диктофон, щоб на ньому добре все закарбувалося. Доведеться-бо звіт писати аж у далеку Буремну Затоку!
«Як вони взагалі наважилися думати на мого діда?
– кривиться жінка - от-от знову заплаче.- Це ж він назвав мого брата Ромчиком на честь Романа Шолуденка! Я можу тобі показати, скільки листів він написав у різні інстанції - домагався посмертної реабілітації Буревісника!»
Жінка знову вибігає з кухні й повертається зі жмутом пом’ятих паперів.
«Бачиш,- майже кричить вона,- дідо всі копії собі залишав. І всі відповіді, які отримував. І домігся! Романа Шолуденка реабілітували у вересні дев’яностого року «за відсутністю складу злочину». А Леоніда Дуніна він так і не знайшов…»
Ліна напружено слухає - тільки б не переповнилася пам’ять у диктофоні!
«А твій дідо не здогадувався, від кого саме пішли чутки, що зрадник - Л. Д.?»
«Не знаю точно,- знизує плечима Ромчикова сестра,- але дідо колись обмовився, що його на закритому суді «захищав»,- вона жестом додала лапки,- один адвокат, який усе зробив, щоб дідо отримав максимальний строк. На виході з зали суду дідо плюнув йому в обличчя. А через багато років вони випадково здибались у Києві…»
«А для чого твій брат поїхав у Буремну Затоку?» - переводить Ліна мову на інше.
«Коли діда звинуватили у зраді й почали зусібіч цькувати, він дуже захворів. Років зо п’ять прохворів і помер. Ромчик так побивався! Ти ж знаєш, ми без батьків росли, нам дідо був і за тата, і за маму. І Ромчик дав слово - розкопаю справу з цією зрадою і виправдаю діда!»
Жінка перебирає папери, знаходить два однакові конверти.
«Ось тут запити, які дідо посилав у довідкове бюро. У тій боївці, що в ній він служив, були дівчата-зв’язкові - Оксана й Орися Байди. Перед війною вони всі разом училися в університеті. У сорок четвертому році сестри Байди зникли безвісти. Спершу дідо думав, що вони потрапили в облаву і їх вивезли в Німеччину на роботу, але зазвичай усі, кого так вивозили, потім якось давали про себе знати. А Байди просто щезли! І ти не повіриш: коли почалося це жахливе цькування, діда звинуватили, буцімто він і сестер Байд видав. А він же все життя був закоханий в Оксану! Навіть бабуся до неї ревнувала, сама мені казала, хоча до кого там було ревнувати - до безтілесної тіні?…»