Три таємниці Великого озера
Шрифт:
– Не варто спокушати долю…- буркнув Шолуденко-Буревісник.- А переходити кордон у сьогоднішніх умовах - не означає спокушати? Дуже, дуже цікаво. Уже пробивалися Залізний і Вірмен за кордон - і де вони зараз? Мовчиш? Правильно, на небі вони… або в пеклі, не знаю… І ми там будемо.
– Чорт,- вилаявся Сокіл,- Ромку, я тебе останнім часом не впізнаю. Що тобі зробилося? Тебе мов хтось зурочив!
Перелеснику раптом прилила кров до обличчя: а він якраз знає, коли саме Романа зурочили! Тоді, коли зникли сестри Байди! Ромко ходив сам не свій, наче його підмінили. Перелесник був подумав тоді, що Роман
Ет, що вони всі в тій Оксані бачили? Перелесник не міг начудуватися: висока - в рівень із чоловіками, худюща як тичка, ще й під хлопця стрижена. Гляне своїми сірими очищами - заморозить. Точно в яблучко сказав поет - «крижана панна», Снігова Королева… Інша річ - молодша сестричка Орися! Як співав отой львів’янин, повітовий СБ:
Моя цьоця єсть фраєрка,
Файдулі-файдулі-фай,
В неї дупа, як цукерка,
Файдулі-файдулі-фай…
Перелесник піймав себе на тому, що усміхається на саму згадку про молодшу сестричку Байду, та одразу ж у тім’я стукнула думка: сестри зникли безвісти в сорок третьому і не знати, чи й живі ще,- і грайливий настрій миттю випарувався.
– Нам потрібні документи,- говорив тим часом Левко-Сокіл.- Романе, я сподіваюся, тобі можна доручити таке відповідальне завдання? Незважаючи ні на що? Ти ж упораєшся?
Буревісник похмуро підвів голову, кілька секунд незмигно дивився на провідника, тоді байдуже кивнув. Перелесник аж зіщулився від ваги того погляду, яким обтяжив товаришів Роман Шолуденко. А був же Буре- вісник колись джиґун і мартопляс! Глянеш на оце виснажене трикутне обличчя - і хіба впізнаєш?
Цілий день пакували якісь речі, але Перелесник і пригадати не міг би, що саме. Повітовий СБ наказував, щу треба заховати і де. Леонід здивувався: повітовий поводився так хазяйновито, мовби сам нікуди не збирався, хоча хто як не він сказав переходити на Станіславівщину? І виявилося, що повітовий ніде й не збирався-таки! У нього на селі в родині вчителів залишилася дружина, яка мала от-от народити. Щойно вона народить, дитину подружжя залишить бездітним учителям, аж тоді шукатиме зв’язку.
Перелесник поглянув на товариша - й перед очима знагла майнула картина: повітовий лежить із простреленим животом, дружина його сидить у камері з двадцятьма такими самими знесиленими жінками («Не спати! Не лежати!»), а дитина віддана на незаконне всиновлення під чужим іменем… Збентежено відвів очі й потрусив головою, щоб відігнати марево.
А коли над лісом запала темрява, Буревісник не прощаючись пішов на завдання. Добути три посвідки - захмарна мрія й непідсильна справа, але до неї готувалися давно, й ретельно продуманий план видавався бездоганним. Звісна річ, ще жодного разу в історії людства жоден план не вдавалося зреалізувати без утрат і наломів, але про це зараз краще не думати. Просто є кімната, де в сейфі зберігаються папери - документи заарештованих. Викрасти три папірці.
До ранку ніхто не спав. Кілька разів Перелеснику заводились очі, він поринав у якусь дивну дрімоту, коли начеб і усвідомлював, щу відбувається навкруги, але не міг розліпити повіки, та раптовий поштовх гарячої крові пробуджував його, серце шалено калатало, долоні впрівали, і неможливо було відігнати нав’язливу думку: трапилося непоправне.
Сонце зійшло й пробилося крізь густі верхівки сосон. Тьохкали пташки. Ранкова тиша стояла така, що чути було дзюрчання струмка неподалік. Природа не переймалася людськими страхами й тривогами - ніщо не могло порушити тисячолітнього життєвого ритму.
Буревісник не повернувся. Снідали за звичкою - їсти ніхто не міг. Сокіл мовчав - слова не зронив, а Перелесник не міг стриматися: «Куди ж він подівся? Ні, я певен, нічого не могло статися! Ми б почули постріли, правда? Але що його так затримало? І де він перебуде день?…» - так і сипалося йому з язика.
До вечора совалися, як сомнамбули. Не знали, що робити: чи ще чекати, чи, доки не пізно, відходити. Перелесникові ввижалося, що зусібіч підкрадаються зловісні тіні. Він уже й забув це давнє відчуття, яке довго переслідувало його на самому початку кочівництва по бункерах та криївках. До всього звикає людина, і до цього також.
– Чекаємо ще одну ніч,- твердо мовив Данилець-Сокіл. Його тонкий пташиний ніс ледь-ледь сіпався, і зовсім він не схожий був на гордого птаха сокола, а знову перетворився на сполоханого горобчика з настовбурченим пір’ям. Тільки сірі очі зосталися непроникними й рішучими.
Ще одна безсонна ніч. Перелесник забувався частіше - хоч і звик у вічних переходах добами не спати, а все ж тіло вимагало передиху. А як він спав замолоду, у студентські роки! Як у казках - молодечим сном: хоч із гармати стріляй над вухом. Невже було таке? Невже колись були вони - студентські роки? Невже це все було саме з ним, а не примарилося?…
На другий день удосвіта придибав Буревісник. Дістав три папірці з-за пазухи, впав і заснув, як убитий. Навіть слова не повів.
Поки спав Буревісник, ходили навшпиньках. Папери, які дістав Ромко, всі були різні: довідка на ім’я переселенця з Лемківщини; направлення на вчителя зі Сходу; і військовий квиток - зірочка з серпом і молотом, якір і підпис унизу: «Народний комісаріат військово-морського флоту Союзу ССР. 1941». На ньому треба було міняти світлину і підставляти фальшиву печатку. Над тонкою роботою довго й зосереджено чаклував Сокіл, і змазана печатка була майже як справжня.
– За німців Бог милував,- Перелесник піддавав оптимізму в голос, роздивляючись запалі щоки та чорні кола під очима на власній світлині - на обличчі зостався хіба великий ніс,- і зараз біду одверне. Подивися на мене, який красень - усім дівкам на заздрість! І це з таким документом я на Станіславівщину не перейду?…
– Мовчи краще!
– махнув рукою Сокіл.- «Документ» - це вже на такий крайній раз…
Ромко-Буревісник прокинувся під обід, квапливо вкинув до рота кілька ложок, почав збиратися: