Три товариші
Шрифт:
Вона засміялася:
– А ми думали, шістдесят або сімдесят…
– От бачите, – сказав я. – Ви ж не могли цього знати.
– Не могли, – відповіла вона. – Справді, не могли. Ми гадали, що «б’юїк» удвічі прудкіший за вашу машину.
– Отож-бо, – я відкинув ногою якусь гілку. – А виходить, що ми мали надто велику перевагу. І пан Біндінг, мабуть, неабияк лютував на нас.
Вона знову засміялась.
– Якусь хвилину лютував. Але ж треба вміти й програвати, бо як же тоді жити.
– Звичайно…
Запала мовчанка. Я глянув на Ленца. Проте останній із романтиків тільки усміхався, поводив носом
– Гарна погода, – мовив я нарешті, аби не мовчати.
– Так, чудова! – відповіла дівчина.
– І так тепло, – додав Ленц.
– Навдивовижу тепло, – закінчив я.
Знову запала мовчанка. Дівчина, мабуть, подумала, що ми несосвітенні дурні, але мені хоч убий нічого не спадало на думку. Ленц принюхався.
– Тушковані яблука, – сказав він розчулено. – До печінки та ще й тушковані яблука – делікатес!
– Безперечно, – погодився я, подумки проклинаючи нас обох.
Повернулися Кестер і Біндінг. За ці кілька хвилин Біндінг став зовсім інший. Він, мабуть, був одним із тих автомобільних фанатиків, що мліють від щастя, коли їм десь трапиться фахівець, з яким можна поговорити.
– Повечеряємо разом? – спитав він.
– Звичайно, – відповів Ленц.
Ми ввійшли до заїзду. У дверях Готфрід підморгнув мені й кивнув у бік дівчини.
– Слухай, вона вже разів десять звела нанівець твою вранішню погану прикмету. Ту зустріч із бабою, що тупала, як бегемот.
Я знизав плечима.
– Може, й так, але чого ти кинув мене напризволяще, щоб я сам заникувався перед нею?
Він засміявся:
– Треба ж і тобі колись навчитися, хлопче!
– Я вже не маю бажання нічого вчитися, – сказав я.
Ми пішли слідом за Кестером і Біндінгом. Вони вже сиділи коло столу. Господиня саме принесла печінку та смажену картоплю. Крім того, на почин вона поставила велику пляшку пшеничної горілки.
Виявилося, що Біндінг не говорить, а меле, як млин. Аж дивно було, скільки він усього знав про автомашини! А коли він почув, що Отто навіть брав участь у перегонах, його прихильність до нашого товариства перейшла всі межі.
Я почав пильніше придивлятися до Біндінга. Це був гладкий, високий чолов’яга з червоним обличчям і густими бровами, трохи хвалькуватий, трохи галасливий, але, мабуть, добродушний, як усі люди, що мають успіх у житті. Я уявив собі, як він увечері, перш ніж лягти спати, з гідністю, поважно розглядає себе в дзеркалі.
Дівчина сиділа між Ленцом і мною. Вона скинула пальто й лишилася в сірому англійському костюмі. На шиї в неї була пов’язана біла хусточка, схожа на краватку для верхової їзди. Її каштанове, шовковисте волосся мінилося при світлі лампи янтарем. Дуже високі плечі ледь вигиналися вперед, вузькі руки з довгими пальцями були скоріше кістляві, ніж м’які. Великі очі надавали тонкому блідому обличчю якоїсь несамовитої сили. На мій погляд, вона була дуже гарна, та я про це навіть не думав.
Зате Ленц так розпалився, що його важко було впізнати. Золотава чуприна його поблискувала, як чубчик одуда. Він сипав дотепами, за столом тільки й чути було його та Біндінга. Я сидів мовчки, наче мене й не було, хіба що передавав миску або пропонував сигарети. Або ще цокався з Біндінгом. Це я робив частенько.
Раптом
– А ром! Роббі, давай-но сюди наш ром до дня народження!
– До дня народження? А в кого сьогодні день народження? – спитала дівчина.
– У мене, – сказав я. – Мені через це цілий день не дають спокою.
– Не дають спокою? То ви не хочете, щоб вас вітали?
– Чому ж? – сказав я. – Це зовсім не те.
– Ну то бажаю вам усього найкращого в житті!
На мить її рука опинилась у моїй, і я відчув її теплий, сухий потиск. Тоді підвівся й пішов по ром. Ніч, глибока й мовчазна, оповила маленький будиночок. Шкіряні сидіння нашої машини відвологли. Я спинився і глянув на обрій, де на небі червоніла заграва міста. Постояв би й довше, та Ленц почав гукати мене.
Біндінг не вмів пити ром. Це виявилося вже після другої чарки. Похитуючись, він вийшов у садок. Ми з Ленцом устали й підійшли до прилавка. Готфрід замовив пляшку джину.
– Чудова дівчина, га? – сказав він.
– Не знаю, Готфріде, – відповів я. – Я не дуже придивлявся.
Він на мить втупив у мене свої блакитні очі з райдужними зіницями, тоді похитав вогнистою головою.
– Нащо ж ти на світі живеш, хлопче, га?
– Я й сам уже давно хотів би про це дізнатися.
Він засміявся.
– Овва, чого забаглося! Це, знаєш, так легко не дається. А я насамперед хочу дізнатися, що спільного має ця дівчина з отим товстим автомобільним довідником…
І він пішов у садок до Біндінга. Невдовзі вони вдвох повернулись до прилавка. Мабуть, Готфрід дістав приємну звістку, що дорога вільна, бо з радощів почав бурхливо виявляти Біндінгові свою прихильність. Вони замовили ще одну пляшку джину й за годину вже перейшли на «ти». Перед Ленцом, якщо він був у гуморі, ніхто не міг устояти. Але й сам він тоді ні перед ким не міг устояти. Ось і тепер він просто зачарував Біндінга, і незабаром вони вже співали в альтанці солдатських пісень. І, співаючи, останній з романтиків зовсім забув про дівчину.
Ми втрьох лишились у кімнаті. Раптом запала глибока тиша, тільки цокав шварцвальдський годинник. Господиня прибирала й поглядала на нас ласкаво, як добра мати на дітей. Коло груби простягся рудий мисливський собака. Часом він тихо гавкав уві сні, тоненько й жалісно. Надворі шарудів попід вікнами вітер. Він доносив уривки солдатських пісень, і мені здавалося, ніби маленька кімната здіймається вгору й разом з нами пливе крізь ніч, крізь роки, крізь нескінченні спогади.
У мене був дивовижний настрій. Мені здавалося, ніби час зупинився – він уже був не потоком, що рине з темряви і в темряві зникає, а озером, у якому нечутно віддзеркалювалося життя. Я підняв чарку. У ній поблискував ром. Я пригадав той папірець, що вранці написав у майстерні. Тоді мені було трохи сумно. Тепер уже те почуття розвіялось. Живи, поки живеш, і нічим не журись. Я глянув на Кестера. Він розмовляв із дівчиною, але про що саме, я не дослухався. Я відчував легеньке піднесення, як завжди, коли починаєш п’яніти. Я любив його, бо воно гріло кров, усьому непевному надавало відтінку таємничої пригоди. Надворі Ленц із Біндінгом співали пісню про Аргонський ліс, а біля мене Кестер розмовляв із незнайомою дівчиною. Вона говорила тихо й повільно низьким, трохи хрипким голосом, що дивно хвилював мене. Я випив чарку.