Три товариші

Ремарк Эрих Мария

Знадвору вернулися Ленц і Біндінг. На свіжому повітрі вони трохи протверезилися. Ми почали збиратися додому. Я допоміг дівчині одягти пальто. Вона стояла зовсім близько від мене, плавно випроставши плечі й відхиливши назад голову. Рот у неї був трохи розтулений, і вона всміхалась не до когось у кімнаті, а наче до стелі. Я на мить опустив пальто. І де в біса були весь час мої очі? Спав я, чи що? Раптом я зрозумів, чому Ленц був такий захоплений…

Дівчина обернулася й запитливо глянула на мене. Я хутко підняв пальто й подивився на Біндінга: він стояв біля столу, обличчя в нього було червоне, як буряк, очі оскліли.

– Ви думаєте, що він зможе вести машину? – спитав я.

– Думаю, що зможе…

Я й далі дивився на неї.

– Якщо ви не дуже впевнені в цьому,

то вас може відвезти хтось із нас.

Вона дістала пудреницю й відкрила її.

– Не треба, – сказала вона. – Він набагато краще веде машину, коли вип’є.

– Краще, але, мабуть, не так обережно, – заперечив я.

Вона глянула на мене з-за свого дзеркальця.

– Будемо сподіватися, що все обійдеться, – сказав я.

Мої побоювання були перебільшені, бо Біндінг досить добре тримався на ногах. Але мені хотілося щось зробити, щоб вона не просто пішла, наче її й не було.

– А можна вам завтра подзвонити, дізнатися, чи все обійшлося? – спитав я.

Вона відповіла не відразу.

– Адже ми через свою пиятику до певної міри відповідаємо за все, – повів я далі. – Особливо я зі своїм ромом до дня народження…

Вона засміялася:

– Ну, добре, як вам так хочеться. Захід – 2796.

Надворі я зараз же записав собі номер. Ми подивились, як Біндінг від’їхав, і випили ще по чарці. Потім пустили «Карла» так, що він аж заревів. Він мчав крізь легенький березневий туман, ми дихали швидко, осяйне місто пливло нам назустріч, коливаючись в імлі, з якої виринув, неначе яскраво освітлений корабель, бар Фредді. Ми поставили «Карла» на якір. Коньяк лився золотавим струменем, джин виблискував аквамарином, а ром був – як саме життя. Ми твердо сиділи на табуретках коло прилавка, навколо хлюпотіла музика, ріка буття була світла й могутня, вона вливала силу в наші груди, і ми забували безнадію своїх убогих мебльованих кімнат, де ніхто не чекав на нас, розпач боротьби за існування. Прилавок бару був капітанським містком на кораблі життя, і ми крізь бурю пливли в майбутнє.

II

Другого дня була неділя. Я спав довго й прокинувся, аж як сонце почало світити на моє ліжко. Я хутко схопився і повідчиняв вікна. Надворі було ясно й трохи холоднувато. Я поставив спиртівку на лаву й заходився шукати коробку з кавою. Моя господиня, пані Залевська, дозволила мені варити каву в кімнаті. Її кава була надто рідка. Особливо погана вона була на похмілля.

Я мешкав уже два роки в пансіоні Залевської. Район цей мені подобався, у ньому завжди щось відбувалося, бо тут недалеко одне від одного розташувалися будинок профспілок, кав’ярня «Інтернаціональ» і зал засідань Армії спасіння. До того ж перед нашим будинком було старе кладовище, на якому давно вже нікого не ховали. Воно заросло деревами, як парк, і коли вночі було тихо, здавалося, ніби живеш десь на селі. Але тиша наставала пізно, бо поруч із кладовищем було містечко розваг із каруселлю, гойдалками тощо.

Для пані Залевської цвинтар був надійним джерелом прибутку. Посилаючись на чисте повітря і гарний краєвид, вона брала більшу плату. А коли мешканці висловлювали якісь претензії, завжди казала:

– Але ж, панове, ви тільки подумайте, яка чудова місцевість!

Одягався я дуже повільно. Хотів відчути, що сьогодні неділя. Потім умився, походив по кімнаті, почитав газету, зварив каву, постояв коло вікна й подивився, як поливали вулицю, послухав, як у високих деревах на цвинтарі щебетали пташки – вони, мов маленькі срібні сопілочки Господа Бога, підспівували тихому, приємному гудінню катеринок у містечку розваг, – довго перебирав свої кілька сорочок та шкарпеток, ніби їх було хтозна-скільки, потім, насвистуючи, спорожнив кишені. Там були дрібні монети, ніж, ключ, сигарети й раптом – учорашня записка з ім’ям та номером телефону дівчини. Патриція Гольман. Яке незвичайне ім’я: Патриція. Я поклав записку на стіл. Невже це справді було тільки вчора? А наче відійшло в далеке минуле, майже забуте в перлисто-сірому чаду алкоголю. Коли п’єш, то надто швидко сходишся з людьми, але між вечором і ранком така відстань, наче минули цілі роки.

Я ткнув

записку під купу книжок. Подзвонити? Може, варто, а може, й ні. Удень таке завше постає в іншому світлі, ніж увечері. Зрештою я тепер маю спокій і цілком задоволений цим. Останні роки було забагато всякого хвилювання. З мене досить. Тільки нічого не бери до серця, як каже Кестер. Бо візьмеш – і вхопишся, захочеш утримати. А втримати не можна нічого…

Тієї миті в сусідній кімнаті, як завжди в неділю, почалася вранішня сварка. Я саме шукав капелюха, якого, мабуть, десь забув учора, і хвилину прислухався до неї. То знову воювало подружжя Гассе, що вже п’ять років мешкало тут у маленькій кімнаті. Вони обоє були непогані люди. Якби вони мали трикімнатну квартиру та кухню, де б володарювала жінка, та ще дитину, то, мабуть, усе було б гаразд. Але на квартиру треба було грошей, а хто може дозволити собі завести дитину в такі непевні часи! Тому вони ниділи в тісній кімнатці, жінка стала істеричкою, а чоловік увесь час боявся, що втратить свою дрібну посаду. Тоді йому буде край. Він мав сорок п’ять років. Якби він лишився без роботи, його б уже ніхто не взяв. То була б непоправна біда. Раніше люди сходили на пси поступово, й завше була ще якась можливість видряпатись, а тепер за кожним звільненим зяяла прірва довічного безробіття.

Я хотів потихеньку втекти, але в двері вже постукали, до кімнати, спотикаючись, увійшов Гассе й повалився на стілець.

– Не можу більше терпіти…

Він, власне, був лагідною людиною. Скромний, сумлінний службовець із трохи обвислими плечима й маленькими вусиками. Але саме таким тепер було найтяжче. Їм, мабуть, завше найтяжче. Скромність і сумлінність винагороджується лише в романах. А в житті їх використовують і відкидають геть.

Гассе підняв руки.

– Ви тільки подумайте: в нашій конторі знову двох звільнили. Тепер на черзі я, от побачите, що я!

У такому страху він жив весь час, від одного першого числа до другого. Я налив йому чарку горілки. Він тремтів усім тілом. Видно було, що йому от-от буде край. Ще якась крапля – і він зломиться.

– Та ще вічно ці докори… – прошепотів він.

Мабуть, дружина дорікала йому за своє злиденне життя. Їй було сорок два роки, вона була трохи крихкотіла та зблякла, але, безперечно, не така висотана, як її чоловік. Вона панічно боялася, що вже не встигне пожити.

Втручатися в їхнє життя не було ніякого сенсу.

– Слухайте-но, Гассе, – сказав я, – сидіть собі в мене, скільки схочете. А мені треба йти. Коньяк у шафі, якщо він вам більше до вподоби. Ось ром. Ось газети. А ввечері підіть кудись із дружиною. У кіно абощо. Це вам коштуватиме не дорожче, ніж дві години в кав’ярні, зате вражень буде більше. У наш час головне – ні над чим не задумуватись. – Я поплескав його по плечу, хоч сумління в мене було не зовсім чисте. А втім, кіно – завжди добра штука. Там кожен може мріяти про що хоче.

Двері поруч були відчинені. Дружина Гассе хлипала так, що було чути аж у коридор. Я пішов далі. Наступні двері були прочинені. У цій кімнаті підслухували. З неї війнуло запахом парфумів. Там мешкала Ерна Беніг, чиясь приватна секретарка. Як на свій заробіток, вона одягалась надто елегантно, але її шеф один раз на тиждень диктував їй аж до ранку. Тоді другого дня вона бувала в дуже кепському настрої. Зате щовечора ходила на танці. Казала, що коли вже не зможе танцювати, то й не захоче жити. Вона мала двох приятелів. Один любив її і приносив їй квіти. Другого любила вона й давала йому гроші.

Поруч із нею жив ротмістр граф Орлов – російський емігрант, кельнер, кіностатист, платний ресторанний танцюрист із посивілими скронями, чудовий гравець на гітарі. Він щодня молився Казанській Божій Матері, випрохуючи в неї посаду метрдотеля в готелі середньої руки. А коли впивався, то починав плакати. Ще одні двері. Пані Бендер, медсестра в будинку для немовлят. П’ятдесят років. Чоловік загинув на війні. Двоє дітей померли 1918 року від недоїдання. Вона мала рябу кішку. Більше нічого.

Поруч із нею жив Мюллер, рахівник на пенсії. Секретар якогось товариства філателістів. Ходяча колекція поштових марок, і більше нічого. Щаслива людина.