Трохи пітьми
Шрифт:
Жанна обіймалася обережно, стараючись не торкнутися мене грудьми. Ніяковіючи від Аліка, обійняла і його. Ще більше сконфузилась від того, що треба обіймати Віку. Мабуть, Віка вразила її своїм нашийником. Але за допомогою
Алік:
– Як ви добиралися? Важко було йти на гору?
– Думала, здохну, блядь, – бурчить Лорна. – Якась бабка ще нас із дороги збила.
– О, а це чого?
Йостек посміхається.
– Ідемо ми, бачимо – якась жінка, з місцевих, із торбами йде. А нам куда йти, незрозуміло. Ми питаємо в жінки, кудою на Шипіт треба, а вона давай шось пояснювати, туда, сюда, отут во буде то, а потім такуво, коротше, заморочила нас.
– А потім починає нас грузити, – вставляє Лорна. – По всіх каналах.
– Точно, – продовжує Йостек. – З понтом, вона цілителька. І починає сходу наше біополе обслідувати. Сказала мені браслєти всі познімати, бо вони прориви в полі роблять.
Алік посміхається. Віка коситься на Жанну, ще раз тихо, приязно так, просить її сісти. «Ні-ні, я постою». Погляд у землю, руки на грудях.
– Ну, почала вона там руками вимахувати,
– Я, карочє, у неї харкнула.
Не можу справитися з посмішкою.
– І шо далі?
– Ну, вона почала клясти, але Лорна вже побігла. Я вибачився, як умів, але цьотка не слухала. Тільки курвилася й витиралася. Ну, і я теж тихенько побіг.
– Пішли через ту суку не тою дорогою, – Лорна затягується димом. – На якусь стройку вийшли.
– На каменоломню, – виправляє Йостек. – Там із річки камінь вибирають і в такому горниві перемелюють. У якихось робочих спитали, і ті вже правильно підказали. А тут ше Жанну ледве не загубили… Мусили назад вертатися, до каменоломні.
– А вона там стоїть, дура безголова, каже: «Я не зна-а-ала, куда ви пішли-и-и…»
Жанна кривиться. Ну, ніби посміхається.
– А шо-о-о я, ви-инна?..
– Та нічо, вже. – Йостек закінчує: – Так що ішли ми весело. От. А ви, я так розумію, координатор? – це питання до Аліка.
– Я? – дивується той. – Ну чому ж? Герман координатор.
– Я?!
– А що, хіба ні? – знову дивується Алік. – Чомусь я був упевнений, це ти.
Конец ознакомительного фрагмента.