Трохи пітьми
Шрифт:
Розпрямлює спину. Дружньо плеще мене по плечі.
– Не сци, Пуделю. Поки я з тобою, вона тебе і пальчиком не троне. О! А он і мадам Ку-ку. – Мукта тицяє на Віку. Та сидить біля іншого намету й шепочеться з якимось хлопчаком років 17-ти. – Шо, твоя тьолка?
– Ні. А чого «мадам Ку-ку»?
– У неї в голові зозулька живе. Все ніби добре-добре, а раз на годину мусить прокукати. Вкидуєшся?
Мукта знаходить сигарети і відразу ж закурює.
– Будемо, блядь, чоловічий сніданок готувати. Дайане, ти
З третього в ряді намету вигулькує розпатлана дівоча голова.
– Ану цить. Не буди мені короля. Бо буде ще більше шуму, ніж від тебе.
Мукта пахкає димом. Рот його перекошує либа.
– Король дрихне, бляді дрихнуть, а я тут маю, як васал, вкалувати? Я КОГО, МАТЬ ВАШУ, ЗАПИТУЮ? Я? ТУТ МАЮ ВКАЛУВАТИ?
З третього намету чується той самий голос.
– Ну ти, Мукто, догрався. Король уже прокинувся. Зараз він тобі дасть.
– Но-но, шо я, короля не знаю?
Із намету вилазить зовсім голий молодий чоловік з прикметно довгим і тонким пенісом. На дрібному, тибетської засмаги личку елегантна щетина. Темно-русе волосся заплетене в тонку косицю.
– Доброго ранку, – тихим голосом вітається молодик і дає мені руку. Я не знаю, тиснути її чи поцілувати. – Ми є Король Галичини Дайан Перший і Прецінь Останній.
– Гер Хельґ фон Пудель. Герман, – тисну його долоню.
– Пудель, – мовить король. – Дуже мило. А звідки ви будете?
– З Жовкви, – не кліпнувши, збрехав я.
– О, Жовква – це наші землі. Там живе один наш лицар, брат Василь. Він зараз у Крехівському монастирі. Ви не знайомі, бува?
– Такий із борідкою?
– Саме він.
Король посміхається, підносить долоні до міжбрів’я і промовляє:
– Ом-м-м.
Мукта порається біля вогню. Упівголоса він клене світ, газети й сірники, називаючи їх при цьому такими, що пережили протиприродний статевий акт.
Супутниця короля, що непомітно вилізла з намету, накидає монархові на плечі банний халат зі смугастим узором.
– Вдягнися, – каже вона. – Стоїш, як мудак, яйцями світиш.
– Маєте запалити? – з незмінно просвітленим виразом запитує король.
– Не пали натще, тобі не можна. Після їжі покуриш.
Я вирішую, що це королева. Жінка міцна, вольова. По всьому видно – права рука Його Величності.
Коли королева відвертається, король нахиляється до Мукти, і випростовується вже з цигаркою в зубах. Король не розмінюється на дрібні дискусії, він стоїть у своєму узбецькому халаті, виставивши праву ногу поперед себе, й потягує папіроску. Струшує попіл у маленьку срібну попільничку, яку тримає у лівій руці. Король дивиться на північ.
Королева повертається з намету вже вдягнута у свої шати – джинси, футболку, шльопки на босу ногу. Вона висмикує із зубів Його Величності папіросу і кидає її в багаття. Король незворушний, він тримається вищою мірою достойно. Смиренно киває головою.
– Ом-м-м…
– Іди мийся.
Король
З четвертого намету (всього наметів п’ять, вони розташовані літерою Г) вилазить іще пара: юнак, схожий на тюленя в матросці, та моя знайома К.
– Добрий ранок, – вітаються вони.
Я оцінюю, як пара глядиться в тандемі.
Вельми злагоджено. Навіть чимось схожі. Кажуть, це свідчення близькості душ. Усі тернопільці такі заморені, що спадає на думку, ніби вони пов’язані між собою виснажливими оргіями.
Молоді люди беруть туалетні причандали і йдуть до води.
Ніяк не можу зрозуміти, куди заникалася моя Віка. Найімовірніше, сидить у п’ятому наметі. Звідти справді доноситься якесь жужукання і вовтузіння.
Тільки-но я подумав про це, як останній намет розстібується і з нього вилазить Віка. Підозрюю, що вона спробувала витерти сльози ще в наметі (і їй це вдалося), але, поки вилазила, набігли свіжі. Пробую спіймати її погляд, та вона демонстративно відвертається і йде вгору, до нашого постою. Видно, як рукою вона витирає лице.
Мукта теж вловив ситуацію. Він дивиться на мене.
– Ку-ку! Ку-ку! В Пєтропавловскє-на-Камчаткє – полночь. – Мукта хитає головою.
З намету висовується голова ще якоїсь дівчини і злякано дивиться Віці у спину. Та не озирається. Дівчина з п’ятого намету знову зникає всередині. Чути, як вона каже до когось: «Усе вже, пішла собі».
– Ох, дівки, дівки… – зітхає Мукта, не знати про що думаючи, почісуючи волохате пузо. – Будемо їсти гречку з кількою в томаті. У нас, Гєро, тої кільки – нємєряно. На, відкривай ти, бо я вже заїбався консерви зубами розгризати.
Він кидає мені спершу бляшанку, а потім ножа – досить необдумано з його боку, ледве відскочив. Відкриваю банку й вивалюю її вміст у казанок із паруючою кашею.
Мукта кладе мені в миску добрячу порцію гречки. Так само щиро навалює й собі. Чоловічий сніданок. Накриває казанок покришкою і знімає з вогню.
Я методично нагортаю кашу в пельку. Відчуваю, як за кожною ложкою стаю добрішим, лагіднішим, розм’якшуюся. Повертається галасливою юрмою решта тернопільських.
Пригріває сонце.
Не зронивши зайвого слова, сиджу біля вогню, якраз так, що дим віє просто на мене. З очей біжать сльози. Мешканці п’ятого намету все ще всередині. Решта вже поїли і тепер розляглися мальовничою трупою довкола багаття – хто посьорбує чай із цукром, хто гризе пісочне печиво. З того, як невимушено тут курять цигарку за цигаркою, роблю висновок, що в людей неміряно не тільки цукру й печива, але й інших споживацьких достатків. Легкий флер розпусти, що панує у стійбищі, викликає в мені відчуття, ніби я попав на бенкетування контрабандистів.